— Чую.
— А якщо я крикну, то я криком відтіню тишу.
— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.
— Тепер зрозумів?
— Аякже! треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знов загорлав Ведмедик і перекинувся через голову.
— Ні! — закричав Їжачок. — Треба бігати й підстрибувати. Отак! — І застрибав по галявині.
— Ні! — гукнув Ведмедик. — Треба бігти, падати, падати і підстрибувати, й летіти.
— Як то? — Їжачок спинився.
— А ось так! — І Ведмедик стрибнув з кручі.
— І я! — вигукнув Їжачок і покотився з кручі навздогін Ведмедикові.
— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, деручись назад.
— У-лю-лю! — по-пташиному запищав Їжачок.
— Е-ге-гей! — на все горло загорлав Ведмедик і зіскочив з кручі знов.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, злітали з кручі і репетували на все горло, відтіняючи нерухомість і тишу осіннього лісу.
У рідному лісі
Заєць вранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.
"Давно вже мав би сніг лягти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий".
Зустрів Заєць Лісову Мишу.
— Гуляєш? — сказав Заєць.
— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.
— Може, зима про нас забула? — спитав Заєць. — До всіх прийшла, а до лісу не зазирнула.
— Мабуть, — сказала Мишка й поворушила вусами.
— Я так собі гадаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, значить, вже не зазирне.
— Що ти! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима мимо пройшла.
— А коли ж і пройде?
— Чи варто про то говорити, Зайче? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що собі не думай.
— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я мушу все знати наперед.
— Багато знатимеш — старий станеш.
— Зайці старі не бувають, — сказав Заєць. — Зайці помирають молодими.
— Це ж чому?
— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.
— Хі-хі! — сказала Мишка. — Іще й яким стареньким будеш.
Вони разом ішли стежкою і не могли натішитися своїм лісом. Він був увесь наскрізний, прозорий, м'який, рідний. Й через те, що в ньому було так хороше, на серці у Зайця і Мишки зробилося смутно.
— Ти не журися, — сказав Заєць.
— Я не журюся.
— Журишся, я бачу.
— Та зовсім не журюся, простий смуток.
— То минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати слід. З ранку до ночі бігай і заплутуй.
— То нащо?
— Дурненька ти. З'їдять.
— А ти бігай навспак, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла стежкою, вперед спинкою, писочком до Зайця.
— Краса! — вигукнув Заєць. І помчав слідом.
— Бач? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не здогадається, хто ти є.
— А я... А я... Я знаєш тебе чого навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?
— Я кори не їм, — сказала Мишка.
— Тоді... Тоді... Давай я тебе навчу бігати!
— Не треба, — сказала Мишка.
— Тоді чим же я тобі віддячу?
— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було би добре, якби тобі стала в пригоді моя порада.
— Дякую тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки навспак, ще й сміявся і ворушив вусами.
"Краса! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не зловить. Треба тільки гаразд потренуватися, доки не нападало снігу". Він біг наопак через любий свій ліс, спускався у яри, забігав на горбочки... "Виходить!" — горлав подумки Заєць і трохи не плакав з утіхи, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його у рідному лісі.
Соснова шишка
Світлий вечір у осінньому лісі. Затріскотів і стих невідомий птах.
Заєць вибіг до потоку, сів і став слухати, як дзюрчить вода.
— Водо, водо, куди ти біжиш? — спитав Заєць.
— З камінчика на камінчик камінчиками біжу! "Камінчиками... Добре їй! — подумав Заєць. — Оце б і мені так!"
Прийшов Мураха.
— Ти чого блукаєш? — спитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісі волочишся?
— Треба, — сказав Мураха. Зачерпнув відерцем води і пішов.
— Стій! Давай поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинився:
— Про що?
— Про що хочеш.
— Ніколи мені розбазікувати, — сказав Мураха. — Воду треба нести. — І пішов.
— От життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходити стали, поговорити нема з ким. Раніше хоч такий-сякий гриб трапиться, з ним побазікаєш. А тепер і гриби десь поховалися.
— А ти зо мнов поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала близенько коло потоку. — Я — стара, багато всякого бачила.
— Що ж Ви бачили? — спитав Заєць.
— Небо, — сказала Шишка.
— Хто ж неба не бачив? Онде воно!
— Нє-ее, я там була, горі, — зітхнула Шишка. — Із Вітерцем любилисьмо. Прилетит, бува: "Здрастуй, Шишко!" — "Здрастуй, кажу, де був-літав?"
— "До моря літав, човни рухав". — Ба який! А ти чого такий млявий?
— Не знаю, — сказав Заєць.
— Єх, життє було! Рано пробудив-єм — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко зогріє. Вітер прилетит — из ним гомонимо-бавимо!.. А к ночі — звіздочки. Так у вочі й зазиравут. Я любила їдну. Зелена така, лагодна. Лем вигулькне, а вже Вітерець мій де й повзявся. "Полетімо, каже, до звіздочки, Шишко!" — "Та йой, далеко!" — "А нам заіграшки!" Була ся ймила за него — і літаємо.
— Гарно розповідаєте, бабусю, — зітхнув Заєць.
— Жили гарно, Зайче. А що слова? Сам чого си нудиш, такий молодий?
— А де ж він тепер, Вітер?
— Літає. Вітер, він вшистко молодий. А я, бач, стара, впала. Кому тра'?
— Сумно Вам, бабусю?
— Нє-ее, Зайче. Лежу, на небо си дивлю, водичку слухаю, звіздочку зелену зобачу — Вітра згадаю.
Осіння пісня трави
Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — анішелесть. Лиш осика на іншому березі тремтіла жменькою листя.
Заєць спустився до річки. Річка повільно відносила за поворот важку, темну воду. Заєць став
