стовпчиком і повів вухами.
— Зимно? — спитала у нього Стеблинка.
— Бр-р-р! — сказав Заєць.
— Мені теж, — сказала Стеблинка.
— І мені! І мені!
— Хто каже? — спитав Заєць.
— Це ми — трава. Заєць ліг.
— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!
— Погрій нас! І нас! І нас! Заєць став стрибати й лягати. Плигне — і притулиться до землі.
— Гей, Зайче! — гукнув з гірки Ведмедик. — Ти що то робиш?
— Грію траву, — сказав Заєць.
— Не чую!
— Грію траву! — гукнув Заєць. — Ходи сюди, будемо гріти разом!
Ведмедик зійшов з гірки.
— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали билинки.
— Бач? — сказав Заєць. — Їм зимно! — Знов скочив і ліг.
— До нас! До нас!
— Сюди! Сюди! — гукали зусібіч.
— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай! І Ведмедик ліг.
— Як тепло! Ох, як тепло!
— І мене зігрій, Ведмедику!
— І нас! І нас!
Заєць плигав і лягав. А Ведмедик став потроху качатися: зі спини — на бік, з боку — на живіт.
— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кликала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і скоро зігрілася уся лука.
— Хочете, ми заспіваємо вам осінню пісню трави? — спитала перша стеблинка.
— Заспівайте, — сказав Заєць.
І трава заспівала. Ведмедик качався, а Заєць — стрибав.
— Гей! Що ви там робите? — гукнув з гірки Їжачок.
— Гріємо траву! — гукнув Заєць.
— Га?
— Гріємо траву! — гукнув Ведмедик.
— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А билинки піднялися на весь зріст і заспівали гучними голосами.
Співала уся галявина понад річкою.
Ще й останній листок, що тріпотів на тому березі, став підтягувати.
Ще й соснові голки, ще й ялинові шишки, і навіть павутиння, що його полишив павук, — всі випросталися, усміхнулися і завели щосили останню осінню пісню трави.
Веселка
Ведмедик притулився спиною до грубки. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись. За вікном свистів вітер, шуміли дерева, тарабанив у скло дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очима і думав про літо.
Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це "все одразу" було для нього сонечком і теплом. Та далі під яскравим літнім сонечком, в теплі, Ведмедик побачив Мураху. Мураха сидів на пні, вирячивши чорні очі, і щось говорив, говорив, але Ведмедик не чув.
— Та ти мене чуєш чи ні? — нарешті прорвався до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!
Ведмедик струснув головою, але Мураха не зникав, а кричав ще гучніше.
— Байдики, саме вони зведуть тебе на манівці!
"Чого він причепився? — подумав Ведмедик. — Я й не пригадую такого Мурахи зовсім".
— Геть зледачіли! — кричав Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!
— Гуляємо, — вголос сказав Ведмедик коло грубки. — Так літо ж.
— Літо! — скипів Мураха. — А працюватиме хто?
— Ми і працюємо.
— Що ж ви зробили?
— Хіба мало, — сказав Ведмедик. І ще тісніш притулився до гарячого боку печі.
— Ні, ти мені кажи — що?
— Шпаківню.
— Ще?
— П'єцик склали.
— Де?
— Коло річки.
— Навіщо?
— Вечорами сидіти. Вогонь розпалиш — і сиди. І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі попід зорями, біля річки, гріють чай у чайнику, слухають, як плюскоче риба у воді, і чайник спершу вуркоче, а тоді клекотить, і зірки падають просто в траву і, великі, теплі, ворушаться біля ніг.
І так Ведмедикові закортіло в ту літню ніч, так закортіло полежати у м'якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:
— Ходи сюди, сідай коло грубки, а я піду туди, в літо.
— А трісочку ти за мене понесеш? — спитав Мураха.
— Я, — сказав Ведмедик.
— А шість соснових голок?
— Я, — сказав Ведмедик.
— А дві шишки і чотири пташині пір'їни?
— Все віднесу, — сказав Ведмедик. — Тільки ходи сюди, сядь коло пічки, га?
— Ні, ти постривай, — сказав Мураха. — Трудитися — обов'язок кожного. — Він звів лапку. — Щодня...
— Стій! — гукнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігом руш!
І Мураха вибіг з літа і сів голо грубки, а Ведмедик ледь-ледь протиснувся на його місце.
Тепер Ведмедик сидів на пні влітку, а Мураха пізньої осені коло печі у Ведмежій хаті.
— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а як прийде Їжачок, почастуй його чаєм.
І Ведмедик побіг м'якою теплою травою, і заскочив у річку, і почав бризкатися водою, і, якщо дивитися примружившись, у бризках щораз виникала справжнісінька веселка, і щораз Ведмедикові не вірилось, і щораз Ведмедик бачив її знов.
— Гей! — гукнув Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?
— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову почав, мружачись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.
— Обов'язок кожного — трудитися, — твердив Мураха, притиснувшись до гарячої грубки. — День у день...
"Завів пісню, — подумав Ведмедик. — Ну як він не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось і мине, і що кожного разу у мене в лапах виблискує веселка".
— Мурахо! — гукнув зі свого літа Ведмедик. — Не бурчи! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?
І він знов ударив по воді лапою, примружився і побачив веселку.
Їжачкова гора
Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не бувало такого, щоб він оце так зупинявся і завмирав. І якщо хтось його питав, чого він зупиняється, нащо завмирає, Їжачок все одно б нізащо не зумів відповісти.
— Ти куди дивишся, Їжачку? — спитала Білка.
— Та, — сказав Їжачок. І махнув лапою.
— Що ти там побачив? — спитав Мураха.
