Битi є. Макар. Книга 1

— Я зрозумів, — повторив Макар і вже хотів був одчинити двері палати, коли лікар обережно торкнувся його руки.
— Вибачте.
— За що?
— Одномісна палата звільниться тільки після дванадцятої. Ми були змушені помістити вашу… — лікаря знову заклинило. — Вашу…
— Маму! — нахабно видав Макар.
— …Маму у двомісну палату, але там не гірші умови, а навіть кращі! І це тільки до дванадцятої дня!
— Я зрозумів, — утретє повторив Макар, узявся за ручку дверей, зачекав, поки лікар здимить, і тільки потім реально зрозумів: він назвав Марту мамою прямо біля дверей її палати. Якщо почула… Дідько!
«Та де там! Мабуть, накачали снодійним, щоби не смикалася зайве», — підбадьорив себе і врешті вже відкрив двері палати.
На широкому ліжку сяяло бадьоре сонце. Механік напружився. «Ти зможеш, Саню!» — стимульнув себе. Ступив крок до ліжка, упав на коліна, головою у лікарняний матрац… Прошепотіти — «прости!». Безпрограшний варіант.
— Не спиш? — ляпнув натомість і аж виматюкався подумки. Ну що із ним таке? Помилка за помилкою.
Вона всміхнулася азартно і весело. Як молода.
— Який чудовий ранок, Сашенько!
Він зиркнув на неї здивовано…
— З днем народження, сонце, — пробелькотів розгублено. — Я тут… Квіти… Подарунок…
Вона кивнула з тією ж азартною, веселою усмішкою.
— Ти розбираєшся в шитті?
— В житті?
— У шитті, коханий! — сміялася так радісно, ніби тільки-но — з прохолодної прозорої ріки. Свіжа, чиста, натхненна.
— Марто… Може, я зарано потурбував тебе… Ти вчора… Я так перелякався… Подумав — ти померла, а я… Як же я без тебе?.. Всю ніч…
Макар уже приготувався повідати Марті казку про нічні блукання навколо клініки, та вона простягнула до нього руки, й механіку не залишалося нічого іншого, як обійняти коханку і констатувати подумки: «Не чула! Вона нічого не чула! Точно глуха!»
— Тобі краще. Я бачу: тобі набагато краще, — бурмотів напружено. — Шкода, що пелюстки зів’яли… Ми би…
Вона раптом розчулилась, ухопила Макарові руки. Обціловувала поколоті пальці, притискала їх до серця, бурмотіла щось незрозуміле і щире. Він спробував підіграти. Шепотів вистраждано:
— Не лякай мене так більше, сонце. Я цього не переживу.
Вона так же раптово відпустила хлопцеві долоні, глянула йому в очі.
— Це доля, — сказала упевнено.
За десять хвилин Саня Макаров і сам не знаходив іншого пояснення карколомній перспективі, що несподівано виникла у його житті цієї ночі.
— Доля, — вразився. Розхвилювався, як малий. — Марто! Ти… неймовірна. Ти читаєш мої думки. Це… реально?
— Ганні Григорівні дякуй. — Марта кивнула у бік вікна.
Макар озирнувся і тільки тепер побачив на ліжку біля запнутого вікна сухеньку літню жінку — спала з дитячим усміхом на вустах.
Посеред ночі Марту привезли до стаціонару приватної клініки, поклали на кушетку в процедурній і перш за все опитали і обстежили більш ретельно, ніж під час оперативних рятівних дій в апартаментах біля цирку. На ту годину слаба Марта уже могла ворушити язиком і мізками. Їй промили шлунок, підкріпили вітамінами, а от від заспокійливого і снодійного пацієнтка відмовилась.
— І так засну, — запевнила лікарів.
Порожнім коридором молодий кремезний медбрат котив каталку, на якій виляглась Марта, до палати, перепрошував на ходу: усі одномісні палати зайняті, тож до ранку… Вибачте! Як правило, у нас тільки планові пацієнти. Ми за викликом не виїжджаємо. Виняткова ситуація. Тільки заради вас…
Марта махнула рукою: чи не однаково?!
— Сподіваюся, ви мене не в чоловічу палату покладете?
Медбрат знизав плечима.
— Не хвилюйтеся. Пан Голобородько ввійде в ситуацію…
— Ви везете мене до чоловічої палати?! — не повірила Марта.
— Син… Чергує біля хворої матері. Ніяк не можемо умовити його перепочити. Дуже сердечна людина, — пояснив медбрат.
У просторій палаті біля ліжка сухенької літньої жінки в зручному кріслі дрімав лисий здоровань під п’ятдесят. Прокинувся від шуму, підхопився… Допоміг медбратові посунути ліжко, щоби Марті було зручніше перебратися на нього з каталки.
— Сергій Голобородько, — представився. — Не заважатиму?
— Подивимося, — відповіла Марта.
З годину обживалася на зручному, але незвичному ліжку, крутилася, зиркала на здорованя і шкодувала, що так легковажно погодилася терпіти його присутність. Попросила Голобородька покликати санітарку — чаю би… З лимоном.
— Я пригощу вас своїм чаєм, — усміхнувся, підхопив термос із тумбочки.
Чи то чай був із побажаннями, чи то ніч надто тоскною, але як пішли язиками чесати — не зупинити. Спочатку, звісно, за погоду, політику і бідну Україну зачепилися, а потім про особисте насмілились. Марта не сповідалася. Забобонна. Обережно, загальними фразами. А пан Голобородько як на духу: ще до розвалу СРСР до Штатів виїхав. Громадянство має, бізнес який не який, сім’ю. Маму ніяк не міг умовити переїхати. Тільки тепер і погодилася. Він примчав, а вона злягла… От і залишився. Чекає, поки мамі покращає і лікарі дозволять їй довготривалий переліт. Однаково треба тут справи порозв’язувати: квартиру продати, інше розрулити…
— Не кращі часи для продажу квартири, — поспівчувала Марта.
— То ще півбіди, — пожалівся чолов’яга. — Не знаю, як її бізнес продати… Така морока.
— Що за бізнес? — запитала Марта просто так, для годиться.
— Колишній будинок побуту. Мама в ньому невелику швейну фабрику зорганізувала. Була би юридично єдиною власницею, покупці би знайшлися. Приміщення непогане, у центрі міста. Виробництво налагоджене, прибуток є.
— А в чому проблема?
— «Акціонерка»! І треба було мамі те акціонерне товариство?! Усе за трудовий колектив переживала. А мені тепер розбирайся з тими акціонерами. І покинути шкода. Стільки грошей вкладено… Швейні машинки з Японії, тканини дорогі… Були би родичі — я б на них залишив. Та в нас тут — нікого.
Марта завмерла, зачудовано глянула на американського громадянина і раптом твердо сказала:
— Я куплю!


Операція «Фабрика»

Двадцять восьмого квітня дві тисячі дев’ятого року на світанку Саня Макаров стояв у тихому печерському провулку поблизу Генеральної прокуратури навпроти наново відремонтованого двоповерхового будинку. «Фабрика швейних послуг “Есфір”, — педантично повідомляла вивіска на фасаді. Затамував подих, пішов по периметру — уздовж високого паркану, що він огороджував немалий внутрішній двір колишнього будинку побуту. Марті саме ставили крапельницю, хоч і пручалася, а він мав майнути до її квартири на Русанівці, привезти чистий одяг, пообіцяв — обернеться за хвилину, та не втримався, повернув на Печерськ.
Дихати боявся: здавалося, видихнеш і — нема! Ні цієї фабрики, ні карколомної пропозиції, ні самої