таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?
Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.
— Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, — пояснила Голобородькові. — Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…
Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.
— Дякую, що напоумили… — сказав Марті.
Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.
— Що робитимете до завтра? — запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. — Із Києвом прощатиметеся?
— По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, — відповів той.
— А я до церкви… — мовила партизанка. — Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.
Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.
— Хіба я не заслужила щастя?
Крок перший — Сердюк.
— Володимире Гнатовичу, — закинула наживку. — Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.
— Кажи, — наказав Сердюк.
— Олександр Макаров… — обережно, — вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо — матимемо свою людину й підприємство, через яке…
Сердюк думав кілька днів.
— Хай купує, — дозволив. — Після виборів віддаватиме половину прибутку.
— Безумовно! — підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.
Крок другий — Баклан.
— Пане полковнику, є апартаменти для вас, — вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.
— Скільки?
— Метрів?
— І метрів…
— Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…
— Замало!
— …За п’ятсот тисяч…
— Ти здуріла, Марто?!
— …Гривень.
— Гривень? — примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів — ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто — вразила! Що натомість попросить?
— За певних умов зможете й ці гроші повернути, — заінтригувала Марта.
— Нормальна схема! — запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.
Крок третій — Сашко.
Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала — доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.
— Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? — осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.
— Мені цікава перспектива. — Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок: «17900 дол. США — автівка; 5324 дол. США — одяг; 2767 дол. США — киш. гр., моб., інші витрати». Певно, вже немало дописала.
Одного дня наважився.
— Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, — сказав.
— Чому? — здивувалася Марта.
— Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.
Почервоніла до скронь, вирячила очі — оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.
— Не розумію тебе, любий… У чому справа?
— Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? — ва-банк. — У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…
— Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, — ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.
Механік сіпнувся, підскочив.
— А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!
— Сашко! Сашенько! — учепилася у нього. — Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!
— Що я для тебе зробив? — щиро здивувався механік.
Практична Марта замовкла. А й справді?
— Ну… Не варто все вимірювати грошима…
— Не можеш знайти аргументів?
— Я люблю тебе.
— Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… — Ох і ризиковий. — Ти рахуєш…
— Сашко! — обхопила його руками, притулилася.
— Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! — Хитрий.
— Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!
— Ні!
— Коханий…
— Облиш, Марто! — відштовхнув її. Зиркнув похмуро. — Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.
— Та чому? Я позичу тобі гроші.
Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!
— Позичиш? — Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім — тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…
Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.
— Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, — пояснила Голобородькові. — Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…
Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.
— Дякую, що напоумили… — сказав Марті.
Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.
— Що робитимете до завтра? — запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. — Із Києвом прощатиметеся?
— По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, — відповів той.
— А я до церкви… — мовила партизанка. — Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.
Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.
— Хіба я не заслужила щастя?
Крок перший — Сердюк.
— Володимире Гнатовичу, — закинула наживку. — Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.
— Кажи, — наказав Сердюк.
— Олександр Макаров… — обережно, — вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо — матимемо свою людину й підприємство, через яке…
Сердюк думав кілька днів.
— Хай купує, — дозволив. — Після виборів віддаватиме половину прибутку.
— Безумовно! — підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.
Крок другий — Баклан.
— Пане полковнику, є апартаменти для вас, — вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.
— Скільки?
— Метрів?
— І метрів…
— Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…
— Замало!
— …За п’ятсот тисяч…
— Ти здуріла, Марто?!
— …Гривень.
— Гривень? — примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів — ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто — вразила! Що натомість попросить?
— За певних умов зможете й ці гроші повернути, — заінтригувала Марта.
— Нормальна схема! — запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.
Крок третій — Сашко.
Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала — доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.
— Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? — осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.
— Мені цікава перспектива. — Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок: «17900 дол. США — автівка; 5324 дол. США — одяг; 2767 дол. США — киш. гр., моб., інші витрати». Певно, вже немало дописала.
Одного дня наважився.
— Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, — сказав.
— Чому? — здивувалася Марта.
— Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.
Почервоніла до скронь, вирячила очі — оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.
— Не розумію тебе, любий… У чому справа?
— Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? — ва-банк. — У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…
— Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, — ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.
Механік сіпнувся, підскочив.
— А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!
— Сашко! Сашенько! — учепилася у нього. — Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!
— Що я для тебе зробив? — щиро здивувався механік.
Практична Марта замовкла. А й справді?
— Ну… Не варто все вимірювати грошима…
— Не можеш знайти аргументів?
— Я люблю тебе.
— Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… — Ох і ризиковий. — Ти рахуєш…
— Сашко! — обхопила його руками, притулилася.
— Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! — Хитрий.
— Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!
— Ні!
— Коханий…
— Облиш, Марто! — відштовхнув її. Зиркнув похмуро. — Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.
— Та чому? Я позичу тобі гроші.
Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!
— Позичиш? — Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім — тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
