Битi є. Макар. Книга 1

— Е, ні! Таку угоду треба обмити. А то не пощастить, — вів Баклан своє.
— За декілька хвилин повернусь, і обов’язково… — Голобородько вже йшов до дверей.
— Зачекайте! Куди ж ви сам з такими грошима? — Баклан відсунув бокал. — Ми вас проводимо. Так, Олександре?
— Безумовно, — на автоматі кивнув Макар.
Американський громадянин вийшов першим. До банку в сусідньому будинку — метрів п’ятдесят, не більше. Ошелешений механік сунув услід за Бакланом, ще переварював несподіваний поворот з ціною питання, коли раптом почув, як зойкнув полковник.
— Мать вашу!
Підняв очі: американський громадянин лежав на землі. Від нього геть бігли троє непоказних, та, певно, вельми тренованих молодиків. Швидко мчали. Один міцно тримав у руці кейс. Макар смикнувся, відштовхнув Баклана і раптом кинувся вслід. Позаду волав Голобородько, полковник кричав у мобільний: «Терміново! Підняти всіх! Пограбування!», а механік і сам не розумів, що робить. Якого біса?! Біг, чіплявся очима за міцні спини покидьків, аж поки за рогом вони раптом не розділилися — один побіг ліворуч, другий праворуч, а той головний, третій, із кейсом, раптом зупинився біля непримітної іномарки з брудними номерами, закинув у салон кейс, сам пірнув у підворіття. Іномарка зірвалася з місця, мить — і чао!
Захеканий механік стояв посеред метушливої вулиці — почервонів до скронь, ніби у чомусь винен. І що тепер? Усе — недійсне? Усі ті хвилювання, сподівання, мрії… Суки! Ноги назад не несли. Притулився до дерева, закурив: блін, і що тепер? Із відповіддю уже спішила добра Марта. Дзвонила на мобільний настирливо.
— Алло…
— Сашко… Документи на фабрику при тобі? — голос Марти тремтів від нездорового збудження.
— Так…
— Їдь, любий!
— Куди?
— Куди завгодно. Не повертайся сюди, до нотаріуса. Тут міліція, «швидка»… Не треба.
— Моя автівка там лишилася.
— То нічого. Додому поки не повертайся. Візьми таксі, поїдь за місто… Відпочинь трохи. Такий важкий день… Але будь на зв’язку. Я зателефоную, коли тут усе… — Марта замовкла і раптом сказала: — Вітаю, любий. Тепер ти власник фабрики «Есфір»…
Макар відімкнув виклик, намацав у внутрішній кишені піджака згорнуті в трубочку документи…
— Чому вона не спитала, де я і що зі мною? — прошепотів підозріло. Зиркнув на годинник: пів на третю. — І куди мені пхатися?..
На третю дня «швидка» доправила Ганну Григорівну Голобородько в уже продану квартиру на розі Саксаганського й Горького: старенька навідріз відмовилася від лікарні.
— Вдома сина чекатиму!
Сергій Голобородько на ту годину сидів напроти круглощокого міліцейського майора з пропитими кролячими очима, тремтів від усе більшого жаху. На столі майора лежала мамина сумка з п’ятдесятьма тисячами доларів і документами на продаж квартири й акцій фабрики «Есфір».
— Щось я не розумію, — тягнув волинку майор. — Що у вас украли? За документами вам повинні були заплатити п’ятдесят тисяч доларів. Ну! Ось вони! А звідки виникли якісь міфічні сімсот тридцять тисяч?
Американського громадянина невтримно несло в глухий кут, та він ще не розумів.
— Може, це порушення… Я не вельми обізнаний у законах України. Але… готовий відповідати. Квартиру й акції мама продала за сімсот вісімдесят тисяч доларів. Меншу частину оформили, так би мовити, офіційно… А більшу…
— А, зрозуміло, — кивнув майор. Байдужо потягся до телефону на столі. — Середа! У мене твій клієнт! Забирай!
— Куди ви дзвоните? Що відбувається?
— Економічні злочини розслідує Середа і його хлопці.
— Я не злочинець!
— Ну звісно! А хто намагався державу на податках обдурити?
— Я готовий…
— Ти йди… — Майор раптом піднявся, пішов до дверей, відчинив. — Давай! Твоєї вини немає. А за матінкою твоєю хлопці Середи самі під’їдуть. Що ж це вона… Сама п’ятами накивати зібралася — та Бога ради! А нащо країну обдирати?
— Ні! Маму не можна турбувати. Мама тільки одужала. Прошу! Вона навіть не знала. Я сам! Мені порадили певні люди… Я не знав… Полковник Баклан може підтвердити…
— Мовчати! — Майор почервонів, хижо зиркнув на американського громадянина. — Не раджу прізвищами розкидатися… Ви тут… того… базар фільтруйте! У нас тут… тітка з факелом шлях не освітлює. Дійшло?..
До Голобородька дійшло ближче до ранку наступного дня. У кабінеті полковника Середи, що він увесь — гламур і розкіш світу, від годинника до відполірованих нігтів. Не задурно ж на економічних злочинах сидить. Пояснив популярно: за приховування доходів від оподаткування Голобородьковій мамі світить не один і не два роки за ґратами.
— Арештуємо її сьогодні ж!
— Невже немає інших варіантів? — прошепотів приголомшений син.
— Заяву забираєте і швидко вимітаєтеся з країни.
— Віддайте… мою заяву. — Американський громадянин згас.
— Вільні!
— Ваші колеги… документи конфіскували… і мамину сумку… з грошима…
Середа поклав перед Голобородьком документи.
— А мамина сумка? — наважився бідаха.
— Речовий доказ.
— Чого?
— Злочину.
— Якого? Я ж забираю заяву… Мене ніхто не грабував, я помилився…
— Процедура. Напишіть заяву, ми її розглянемо… Чому я повинен вірити вам на слово? Особисто я ніякої сумки з грошима не бачив. Може, вона вам наснилася, як і ті тисячі…
— Але ваш колега…
— Процедура!
— У мене літак за п’ять годин!
Середа розвів руками.
— Так чого ви й досі тут?
— Будьте людиною! Віддайте хоч п’ятдесят тисяч, що в маминій сумці були!
Середа скривився з прикрістю. Нахилився до американського громадянина.
— Блін, мужик! Ти при тямі? У тебе майже мільйон украли, а ти мені тут про якісь п’ятдесят тисяч белькочеш? Тікай! Руки в ноги — і нема! До тебе не дійшло? Не вивезеш матінку-злодюжку сьогодні ж, завтра передачі носитимеш! Якщо сам не сядеш.
Сімнадцятого травня в аеропорту Бориспіль з автівки з затемненим склом полковник Баклан і Марта спостерігали за літаком, що саме набирав висоту. У Баклана задзеленчав мобільний.
— Відлетіли? Добре!
— Здиміли, — сказав Марті.
— Слава Богу! — Перехрестилася, й рука не відсохла. — Ох, і важка доба була. Добре, що сьогодні неділя. Хоч відісплюся.
— Зачекай, лялечко. Давай уже до кінця справу доведемо, по тому й відпочинеш.
— Є питання?
— Так. Куди поділися мої сто тисяч гривень?