Битi є. Макар. Книга 1

Марта й оком не моргнула: уся схема як на долоні. П’ятсот тисяч гривень дав Баклан. Чотириста з них поміняли на п’ятдесят тисяч доларів — вони пішли на оплату офіційної частини угод. Ще вночі люди полковника повернули начальнику пакет із цими грошима, що були в сумочці Голобородькової матері. Усі п’ятдесят тисяч доларів. Найвідповідальнішу частину плану на себе теж узяв Баклан. У конкретних людей позичив сімсот тридцять тисяч справжніх баксів на один день. Його ж люди зустріли Голобородька біля нотаріальної контори… Полковник навіть зарані повернув валюту позичальнику, поки колеги зажахували американського громадянина.
— Пане полковнику! Вам квартира розкішна у центрі міста фактично за сто тисяч гривень дісталася! Подякували би Марті, а не питали дурне! — обурилася.
— Ясність люблю! Де гроші? — уївся Баклан.
— А ви думаєте, отака копійчана залишкова вартість і вашої квартири, і фабрики… нічого не коштує? Довелося платити… — збрехала Марта, хоч за все те платив Голобородько.
— Та добре, лялечко. Добре… Не гони хвилю. Просто запитав. Нормально спрацювали.
— Цілком… — стримано кивнула Марта.
А подумки… аж верещала від захвату. В результаті карколомного, вкрай небезпечного і ризикованого плану коханому Сашкові фабрика дісталася безплатно — ані копійки Марта не витратила. Ще й «наварила»! Сто тисяч гривень від Бакланових грошей віджувала, від Сашка розписку має — винен їй триста тисяч гривень. Фантастика! Тепер Сашко фабрикою керуватиме, не мулятиме очі Сердюкові, Рома Шиллєр не коситиме, ніхто про їхню любов незбагненну не здогадається! А кохатись у Мартиних апартаментах будуть. До скону! Який же неймовірний збіг! Доля! Не було би в Голобородьків ще й квартири до фабрики, Марта тоді би й не знала, яким пряником Баклана в справу заманити.
— Доля… — прошепотіла фанатично. — Тільки би цей Голобородько з Америки нам привіт не передав.
— Маячня… — відмахнувся полковник. — Йому зараз є про що думати!
— Про що? — насторожилася Марта.
— Маму хай підтримує. — Полковник уважно глянув на Марту. — А ти про що подумала?
Годиною пізніше на борті літака, що ніс маму й сина Голобородьків геть з України, сталася надзвичайна пригода. Пан Сергій сидів поряд із тьмяною слабкою Ганною Григорівною, настирливо й оптимістично переповідав, як київська міліція упіймала грабіжників, як йому надали автівку й охорону, аби він міг покласти в банк усі гроші до копійки, навіть оті п’ятдесят тисяч із маминої сумки, а потім йому довелося бути присутнім на допиті злочинців, і він мусив це зробити — він же бачив їхні обличчя, його свідчення важать багато, він виконав свій громадянський обов’язок, щоби сьогодні залишити Україну з легким серцем… При слові «серце» пан Сергій замовк, по-дитячому перелякано глянув на маму й упав у прохід. Просто під стрункі ніжки стюардеси.
— Зупинка серця, — констатував пасажир, що назвався лікарем, і першим підхопився з крісла від крику старенької Голобородькової мами…
Полковник Баклан і Марта й гадки не мали: тривога відміняється, привіту з-за океану можна не боятися…
Від фабрики тхнуло. До чорної ночі доби шістнадцятого травня Макар просидів у ресторанчику на набережній в районі Подолу. Усе прокручував і прокручував події дня, знову й знову діставав із внутрішньої кишені піджака угоду про продаж акцій, вчитувався, велів собі радіти: «Чувак, блін! Ти в шоколаді!» — та від фабрики тхнуло, і механік навіть замовив собі текіли, аби прочистити мізки, бо сподівався: то від Дніпра несе. Та несло від фабрики.
Ну, Макар же не з-за океану! І не з конопель! Розклав подію на складові на раз-два! «Есфір» тягла на півмільйона баксів. Якимось неймовірним шляхом Марті й Баклану вдалося схилити Голобородьків до офіційного продажу за копійки. Звична річ. Свого часу Макарові батьки продавали бабусину хату на Кінбурнській косі, так за документами виходило — аж нічого та хата зі шматком землі в заповідній зоні не коштувала. А насправді… Усі так роблять. Тільки не усім бакси за кордон вивозити… Цікаво, хто витяг зі своєї схованки сімсот тридцять тисяч баксюків? Баклан чи Марта? У Марти стільки є?! Вони знали… знали, що ті гроші ні за яких умов не потраплять до Голобородькових рук. Марта прокололася! Напередодні події взяла з нього розписку на триста тисяч гривень. Рівно стільки, скільки фабрика коштувала за документами. А мала би…
— Ох, Марта… — вразився.
Марта ніби тільки й чекала згадки про себе. Зателефонувала близько півночі.
— Сашко… Не зустрінемося. Їдь додому, любий. Не чекай. Певно, тільки на ранок повернуся…
— Я хочу бачити тебе раніше, сонце! — несподівано агресивно відповів Макар. Розпитати хотілося з пристрастю. Із мордуванням і виламуванням рук: він знав більше, ніж вона сподівалася.
— Справи не відпускають, — урвала зв’язок.
Макар допив текілу й викликав таксі.
— На Печерськ, — кинув водієві.
Спочатку зупинив біля нотаріальної контори, ніби тут повинно було лишитися хоч щось, що би нагадувало про злочин при білому дні. Вийшов з таксі, озирнувся злодійкувато — геть нікого? І… нічого? Тільки його «кіа» на парковці скніє. З кущів гиркнув бродячий пес, п’яна компанія — усе ближче…
— Поїхали!
А от і фабрика. Його фабрика! Він був тут лише раз… Ганна Григорівна Голобородько сьогодні вдень у нотаріуса сказала йому, поки пан Сергій рахував бакси:
— Завтра, Олександре Миколайовичу, я обов’язково представлю вас колективу.
— Завтра неділя, — знизав плечима Макар.
— Знаю. Та завтра вся «Есфір» збереться на фабриці, — всміхнулася старенька. — Влаштовую прощальний бенкет. Прямо перед відльотом. Раніше не вийшло.
А тепер як? І Марта вештається, не розпитати: йому на яку годину ранку до фабрики підходити? Стояв навпроти парадного входу, дивився на темний куб будівлі, сердився. «Не тхне! Просто навкруги — повний нічір… А я до чого? Мені про своє думати. Блін! У мене є “своє”! Чи як?..»
До апартаментів біля цирку дістався по першій. Упав у крісло, поклав на стіл перед собою документи «Есфірі».
— Хай би бабця завтра краще не приходила, — пробурмотів напружено і раптом упіймав себе на тому, що співчуття до Голобородьків тане, тане… Згадав, як здуру побіг за грабіжниками вслід. «Йо-ма-йо! Ледь увесь план не зруйнував», — подумав ошелешено, ніби й справді міг наздогнати тренованих молодиків. Розгубився, здивувався власним думкам: що серце заспокоїть?
— Марта ризикувала заради мене, — прошепотів упевнено. Потяг за ланцюжок. О, так! Марта ризикувала всім. Що ті Голобородьки? Певно, загнули ціну, за що й поплатилися. А от Марта… Та й Баклан… Якби план зірвався, то по Марті й полковнику можна було би замовляти поминальну.
— Цікаво, що шиють на моїй фабриці? — відкинувся в кріслі. Та більш актуальна думка висмикнула, погнала до ноутбука.
До вранішньої зорі Саня Макаров читав в Інтернеті про принципи організації відкритих акціонерних товариств: його «Есфір» починалася з абревіатури ВАТ. А коли сонце зійшло, помчав до нотаріальної контори по «кіа». Тріумфальна поява нового хазяїна на фабриці без автівки здавалася нелогічною.
У неділю вранці власне майно зустріло механіка запахом оселедця й цибулі, гарячою здобою і холодними підозріливими поглядами двадцятьох жінок і трьох немолодих чоловіків, що вони всі товклися біля накритого столу в просторій кімнаті, більше схожій на червоний куток радянських часів.
— А Ганна Григорівна де? — замість «здрасьтє!» обурено вигукнула пишна швачка років сорока з явними ознаками неформального лідера.
— Бубнова! Припини! — від натовпу відділився старезний, обмотаний, мов павутинням, довгим рідким сивим волоссям дідок, заспішив до Макара.
— Гурман! Іван Маркович Гурман, — представився, простягнув руку. — Бухгалтер.
— Макаров. Олександр Миколайович, — процідив механік.
Гурман закивав бовванцем.
— Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?