Марти. Віри не йняв. Хіба так буває? За майже рік тирлування біля владних тільки один шлях до багатства і незалежності вирахував: настільки втертися у довіру до Сердюка, щоби за його спиною від його імені вирішувати «питання» і брати за це немалі гроші. Так робила Марта. Він знав. Це вимагало бійцівських якостей: і розуму, й хитрості, й передбачливості, немалої виверткості й самовладання — не кидатися на будь-яку пропозицію. Та механік планував спробувати… Щоб років за п’ять-шість накрасти стільки, щоб відчалити і розпочати власну справу. Хоч у статусі нардепа, хоч без нього. Однією нічною розмовою вправна Марта вибила з його життя кілька небезпечних років сумнівних заробітків, прошепотіла:
— Це доля, Сашенько! Таке трапляється раз на життя. Сусідка по палаті продає невеликий бізнес. Файно для початку. А з бізнесом і в депутати — набагато простіше. Ти, звичайно, планував автомийку відкрити, але шиття — перспективніша справа. Як думаєш?
Макар — хоч мордуй! — ніяк не міг пригадати, про яку автомийку згадує Марта. Він взагалі мало чого пам’ятав з хмільних годин. «Мабуть, п’янючим був і щось ляпнув. Треба припиняти», — напружився.
— Шиття? Хіба це реально?
— Завтра зустрінемося з паном Голобородьком, зрозуміємо, — упевнено кивнула Марта. — Не думаю, щоби колишній будинок побуту коштував, як «ферарі».
Макар обійшов будівлю, знову став перед парадним входом. Про Мартин записничок згадав. «Невже просто купить мені фабрику? — збентежився. — А як виставить такі умови, що я під ними стану рачки? Це ж Марта!»
— Рано радіти… — прошепотів роздратовано.
Помітив біля вхідних дверей порожній пластиковий стаканчик, підняв, вкинув в урну.
— Якого тут… смітити? — по-хазяйськи.
Марта раптом усвідомила: вона на вершині. Не на тій благословенній, що дарує задоволення, спокій і радість після неймовірного сходження. Ні. Тут місця того — клаптик ґрунту для однієї ноги! Вітер дме: мить — і скине. А до спини торба прилипла, і не знати, що в ній — парашут, що врятує й перенесе на іншу, вищу вершину, чи каміння — ляп на землю! І тільки жижа…
— Як же його все викрутити? — Лежала під крапельницею, схеми — торговками на базарі: кожна своє пропонує.
Гроші знайти — півсправи. Як Сердюкові все подати, щоби не психонув, не поруйнував, допоміг чи хоча би не заважав? Сашко, фабрика, шеф, політика, вибори, гроші, гроші, гроші… Вони з Голобородьком домовилися зустрітися сьогодні надвечір. Марта мала глянути на фабрику, обговорити ціну, щоби уже остаточно вирішити, чи варто у халепу лізти.
— На роботу, коханий! Ти — на роботу! — наказала Макарові, коли той привіз одяг. — Раптом Володимир Гнатович повернеться.
— А як же фабрика? — ляпнув наївний механік, ніби однієї нічної розмови достатньо і вже цього дня він мав стати хазяїном невеличкого двоповерхового приміщення у центрі з усім, що є всередині.
— Думаю, любий, думаю… — ошелешила.
Макар ледь стримався: значить, питання ще не вирішено? А він знав… Такого не буває. Маячня. Вона просто знущається! Подався геть, а Марта обережно встала з постелі, пішла до ліжка Ганни Григорівни Голобородько, що так і спала собі біля вікна, ніби за все життя відсипалася.
Надвечір, енергійна й збуджена, мов кобила на іподромі, навантажена вкрай корисною інформацією після розмови зі старенькою мамою пана Голобородька, Марта стояла перед колишнім будинком побуту на Печерську, обмацувала його чіпким поглядом.
— «Фабрика швейних послуг “Есфір”», — мовила вголос. Обернулася до Голобородька, що він тупцював поряд. — Чому «Есфір»?
— У мами близька подруга була. Есфір Мойсеївна… Видатна людина. Через Майденек пройшла. Рано померла. На її честь мама назвала фабрику.
— У вас надзвичайна мама…
— Ходімо всередину. Побачите, як вона виробництво налагодила. Усе блищить, працює.
Марта йшла охайним довгим коридором, та дивувалася не чистоті й порядку. «Як такий ласий шматок прямісінько у центрі міста досі нікому в око не втрапив? Вчасно я…»
У директорському кабінеті присіли.
— Ну? І скільки просите? — без церемоній запитала Марта.
Американський громадянин виявився справжньою капіталістичною сволотою — затребував півмільйона доларів і гарантії того, що профіль виробництва буде збережено.
— Це важливо для мами, — пояснив.
Марта гідно витримала удар.
— Справедлива ціна.
Задумалася. Несподівана думка — пунктир, не більше — раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.
— Може, уже й квартиру покажете? — мовила байдуже. — Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.
За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! — очам не вірила. — Саме те, що треба!»
Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.
Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона — багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.
— Ох, тут ремонту… — йшла квартирою, своє правила.
— Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…
Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув — за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.
Марта тільки кивнула у відповідь — ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», — плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.
— Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.
— Ні! Ні…
Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.
— Двадцять тисяч… Більше не можу, — резюмував, наче перепрошував. — Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.
— Дайте мені тиждень, — попросила Марта. — Тільки сім днів.
— Не можу! Для мене час — гроші.
— Ви мене не зрозуміли, шановний, — пояснила Марта. — Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.
— Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, — розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.
«І я за тиждень викручуся», — поклялася собі Марта.
У тиждень не вклалися.
Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили — готові.
— Пропоную не відкладати справу, — сказала Марта. — Зустрінемося завтра в нотаріуса.
— Завтра ж субота, — здивувався американський громадянин.
— Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, — відповіла Марта. Пояснила: — Та й не можу я
— Це доля, Сашенько! Таке трапляється раз на життя. Сусідка по палаті продає невеликий бізнес. Файно для початку. А з бізнесом і в депутати — набагато простіше. Ти, звичайно, планував автомийку відкрити, але шиття — перспективніша справа. Як думаєш?
Макар — хоч мордуй! — ніяк не міг пригадати, про яку автомийку згадує Марта. Він взагалі мало чого пам’ятав з хмільних годин. «Мабуть, п’янючим був і щось ляпнув. Треба припиняти», — напружився.
— Шиття? Хіба це реально?
— Завтра зустрінемося з паном Голобородьком, зрозуміємо, — упевнено кивнула Марта. — Не думаю, щоби колишній будинок побуту коштував, як «ферарі».
Макар обійшов будівлю, знову став перед парадним входом. Про Мартин записничок згадав. «Невже просто купить мені фабрику? — збентежився. — А як виставить такі умови, що я під ними стану рачки? Це ж Марта!»
— Рано радіти… — прошепотів роздратовано.
Помітив біля вхідних дверей порожній пластиковий стаканчик, підняв, вкинув в урну.
— Якого тут… смітити? — по-хазяйськи.
Марта раптом усвідомила: вона на вершині. Не на тій благословенній, що дарує задоволення, спокій і радість після неймовірного сходження. Ні. Тут місця того — клаптик ґрунту для однієї ноги! Вітер дме: мить — і скине. А до спини торба прилипла, і не знати, що в ній — парашут, що врятує й перенесе на іншу, вищу вершину, чи каміння — ляп на землю! І тільки жижа…
— Як же його все викрутити? — Лежала під крапельницею, схеми — торговками на базарі: кожна своє пропонує.
Гроші знайти — півсправи. Як Сердюкові все подати, щоби не психонув, не поруйнував, допоміг чи хоча би не заважав? Сашко, фабрика, шеф, політика, вибори, гроші, гроші, гроші… Вони з Голобородьком домовилися зустрітися сьогодні надвечір. Марта мала глянути на фабрику, обговорити ціну, щоби уже остаточно вирішити, чи варто у халепу лізти.
— На роботу, коханий! Ти — на роботу! — наказала Макарові, коли той привіз одяг. — Раптом Володимир Гнатович повернеться.
— А як же фабрика? — ляпнув наївний механік, ніби однієї нічної розмови достатньо і вже цього дня він мав стати хазяїном невеличкого двоповерхового приміщення у центрі з усім, що є всередині.
— Думаю, любий, думаю… — ошелешила.
Макар ледь стримався: значить, питання ще не вирішено? А він знав… Такого не буває. Маячня. Вона просто знущається! Подався геть, а Марта обережно встала з постелі, пішла до ліжка Ганни Григорівни Голобородько, що так і спала собі біля вікна, ніби за все життя відсипалася.
Надвечір, енергійна й збуджена, мов кобила на іподромі, навантажена вкрай корисною інформацією після розмови зі старенькою мамою пана Голобородька, Марта стояла перед колишнім будинком побуту на Печерську, обмацувала його чіпким поглядом.
— «Фабрика швейних послуг “Есфір”», — мовила вголос. Обернулася до Голобородька, що він тупцював поряд. — Чому «Есфір»?
— У мами близька подруга була. Есфір Мойсеївна… Видатна людина. Через Майденек пройшла. Рано померла. На її честь мама назвала фабрику.
— У вас надзвичайна мама…
— Ходімо всередину. Побачите, як вона виробництво налагодила. Усе блищить, працює.
Марта йшла охайним довгим коридором, та дивувалася не чистоті й порядку. «Як такий ласий шматок прямісінько у центрі міста досі нікому в око не втрапив? Вчасно я…»
У директорському кабінеті присіли.
— Ну? І скільки просите? — без церемоній запитала Марта.
Американський громадянин виявився справжньою капіталістичною сволотою — затребував півмільйона доларів і гарантії того, що профіль виробництва буде збережено.
— Це важливо для мами, — пояснив.
Марта гідно витримала удар.
— Справедлива ціна.
Задумалася. Несподівана думка — пунктир, не більше — раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.
— Може, уже й квартиру покажете? — мовила байдуже. — Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.
За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! — очам не вірила. — Саме те, що треба!»
Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.
Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона — багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.
— Ох, тут ремонту… — йшла квартирою, своє правила.
— Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…
Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув — за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.
Марта тільки кивнула у відповідь — ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», — плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.
— Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.
— Ні! Ні…
Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.
— Двадцять тисяч… Більше не можу, — резюмував, наче перепрошував. — Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.
— Дайте мені тиждень, — попросила Марта. — Тільки сім днів.
— Не можу! Для мене час — гроші.
— Ви мене не зрозуміли, шановний, — пояснила Марта. — Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.
— Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, — розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.
«І я за тиждень викручуся», — поклялася собі Марта.
У тиждень не вклалися.
Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили — готові.
— Пропоную не відкладати справу, — сказала Марта. — Зустрінемося завтра в нотаріуса.
— Завтра ж субота, — здивувався американський громадянин.
— Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, — відповіла Марта. Пояснила: — Та й не можу я
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
