цікавістю. — Тобто… Біда! Як же так?! Допомога потрібна? Я буду! Обов’язково! У мене тут аудит.. Як тільки зможу…
— Я уже вдома, — простогнала Марта у слухавку. — Гіпс наклали, нога дерев’яна. Я тепер і з дому вийти не зможу.
— Вдома? — насторожився. Зиркнув на бухгалтера й аудиторів. — На Русанівці?
— На Русанівці…
— Буду, — зітхнув із полегшенням. Доля допомагала, як найнялася. Мало того, що Марта гарантовано не вийде з дому, тепер і для аудиторів аргумент має.
— Іване Марковичу, — бухгалтеру значущо. — Сподіваюся, ви і без мене надасте аудиторам усі необхідні документи. Я — як знав. Зранку усе підготував.
— Що трапилося, Олександре Миколайовичу? — не втримався цікавий Гурман.
— Мама! — ляпнув. — Ногу зламала…
— Господи, Боже ти мій! — схопився за серце сентиментальний Гурман. — Біжіть, біжіть! Я сам тут…
— Безумовно! — відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.
Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…
— Боря?.. Поспішаю. Давай, коротко.
Рудь мовчав.
Макар примружився, глянув на журавля уважніше.
— Ти набухався, чувак?
Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:
— Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти — скотина! Ти у гуртожитку… Я пам’ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє — залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…
Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.
— Олександре Миколайовичу… — Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. — З вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?
Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»
— Продовжуйте! — процідив.
Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:
— Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?
— Пішов ти, виродок… — Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. — Ти… не розумієш! Нані.. Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!
— Я люблю її, — сказав Макар.
Журавель зіп’явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.
— Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?
Боря набундючився:
— Ти не розумієш! Я… заради Нані…
— Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…
Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.
— Що вона в тобі знайшла?
— Сам не знаю, — засміявся Макар. — Щастить… Мені просто щастить, Борю.
— А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…
— Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…
— Нані?
— Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде — як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. — Раптом захвилювався, розчулився. — Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…
Рудь смикнув головою: ні!
— Ярослав Михайлович чекає на тебе.
— Жартуєш?
— …За годину. У «Царському казані».
— Де це?
— В районі Собачого гирла.
— А де Собаче гирло?
— Сам шукай, — смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.
«Двадцять на дванадцяту». — Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.
— Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!
Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об’єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині — смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.
«Вона ж у павутинні сохла…» — подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.
— Ну… — чує голос Новаковського. — Розказуй!
— Що? — піднімає очі.
— Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…
— Точку?
— Мета в тебе є?
— Безумовно.
— Ну…
— Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
— Перший?
— Десь так! — нахабство проривається хльосткою фразою — на!
— Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? — Новаковського важко вибити з колії.
— Ні. Все моє…
— Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…
— Може…
Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
— Не хотів, щоби ви знали…
— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради
— Я уже вдома, — простогнала Марта у слухавку. — Гіпс наклали, нога дерев’яна. Я тепер і з дому вийти не зможу.
— Вдома? — насторожився. Зиркнув на бухгалтера й аудиторів. — На Русанівці?
— На Русанівці…
— Буду, — зітхнув із полегшенням. Доля допомагала, як найнялася. Мало того, що Марта гарантовано не вийде з дому, тепер і для аудиторів аргумент має.
— Іване Марковичу, — бухгалтеру значущо. — Сподіваюся, ви і без мене надасте аудиторам усі необхідні документи. Я — як знав. Зранку усе підготував.
— Що трапилося, Олександре Миколайовичу? — не втримався цікавий Гурман.
— Мама! — ляпнув. — Ногу зламала…
— Господи, Боже ти мій! — схопився за серце сентиментальний Гурман. — Біжіть, біжіть! Я сам тут…
— Безумовно! — відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.
Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…
— Боря?.. Поспішаю. Давай, коротко.
Рудь мовчав.
Макар примружився, глянув на журавля уважніше.
— Ти набухався, чувак?
Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:
— Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти — скотина! Ти у гуртожитку… Я пам’ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє — залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…
Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.
— Олександре Миколайовичу… — Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. — З вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?
Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»
— Продовжуйте! — процідив.
Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:
— Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?
— Пішов ти, виродок… — Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. — Ти… не розумієш! Нані.. Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!
— Я люблю її, — сказав Макар.
Журавель зіп’явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.
— Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?
Боря набундючився:
— Ти не розумієш! Я… заради Нані…
— Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…
Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.
— Що вона в тобі знайшла?
— Сам не знаю, — засміявся Макар. — Щастить… Мені просто щастить, Борю.
— А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…
— Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…
— Нані?
— Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде — як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. — Раптом захвилювався, розчулився. — Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…
Рудь смикнув головою: ні!
— Ярослав Михайлович чекає на тебе.
— Жартуєш?
— …За годину. У «Царському казані».
— Де це?
— В районі Собачого гирла.
— А де Собаче гирло?
— Сам шукай, — смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.
«Двадцять на дванадцяту». — Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.
— Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!
Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об’єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині — смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.
«Вона ж у павутинні сохла…» — подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.
— Ну… — чує голос Новаковського. — Розказуй!
— Що? — піднімає очі.
— Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…
— Точку?
— Мета в тебе є?
— Безумовно.
— Ну…
— Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
— Перший?
— Десь так! — нахабство проривається хльосткою фразою — на!
— Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? — Новаковського важко вибити з колії.
— Ні. Все моє…
— Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…
— Може…
Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
— Не хотів, щоби ви знали…
— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
