Битi є. Макар. Книга 1

Нані… Чому йому здається — сам у мінусах? Зім’ята квітка… Усе мало бути не так. І той поспіх, з яким Нані раптом підхопилася, вдяглася, помчала геть… Дівчата, певно, якось уявляють антураж і ситуацію, у яких утратять цноту. Певно, Нані сподівалася поринути в космос… А він привів її до занюханого Мартиного барлогу… Йолоп!
У душі — буря. Він… намагався! Умовляв Нані залишити прихисток самотньої, старої, багатої… Вона ж сама… Може, дарма він себе накручує? Її очі блищали божевільною відвагою, вуста горіли-кликали, і усе, геть усе, що сталося поміж ними лише кілька годин тому, не мало ніякого стосунку до часу, простору, ситуації, космосу і будь-яких інших сталих понять.
— Моя… — прошепотів хижо, наче сам собі додавав упевненості розірвати ту прикрість, упасти в хвалькувату гордість. — Моя…
З неба місяць — в око, у темну воду дніпровську, у вогні Лівого берега і десь там, далеко над місяцем у чорному небі, Макарові раптом привиділася… Люба. Ображалася, в очах питання. «Мене ти своєю не назвав!»
— Ну, так… — уголос. Думки ланцюжком. Так он у чому ідея! Аби сказати «моя», близькості замало.
Знітився, у кермо учепився — чортівня. З Любою… Та й з Нані… потім! Марта на порядку денному. Розсміявся недобре.
— На порядку… нічному, — процідив. На годинник зиркнув — о пів на одинадцяту. — Хоча би не спала…
Остання думка не пришвидшила рухів. Вийшов з автівки біля Мартиного дому на Русанівці, закурив… Темно якось. Тільки й світла, що від червоного хреста на фасаді цілодобової аптеки на розі. Ноги не несуть. Нані в голові. Нані-на-ні-на… Ніякої концентрації.
Крутнув головою, як циркова коняка, — зосередься, чувак! У Марти око гостре.
— Блін, ідіот! — вилаявся. — Із порожніми руками пруся!
Забобонна Марта поламану ногу сприйняла як кару Божу.
— За що? — усе намагалася вирахувати. Невже Бог проти, аби їй і генерала законного мати, і Сасуньку біля серця зігрівати? А може, то Господь хоче Мартину кар’єру поруйнувати, а? Бо оце ж вона уперше за всі роки служіння Сердюкові звалилася. А тут — вибори на порозі. Усі, як ті кроти, — риють і риють. Ой, біда… Знайде шеф Марті заміну, й не змигне.
Сердюкові зателефонувала, коли їй ще й гіпс на кінцівку не наклали.
— Володимире Гнатовичу, — дзеленчала віддано. — У мене невеличка проблема, але я швидко оклигаю.
— Захворіла? — спитав Сердюк.
— Ногу зламала, — обережно повідомила Марта. — Геть простий перелом. Скоро бігатиму.
На превеликий Мартин подив, шеф не тільки не нагримав, а й прислав власного водія з автівкою — Марту до домівки довезти, грошей підкинув і навіть запитав, чи не потрібна допомога. Та найбільше Марту вразив Баклан. Припер дебелий — такі генсекам за радянських часів вручали, — букет червоних троянд — кілограмів на вісім тягнув, — торбу з файним харчем, пляшку ризького бальзаму для підтримання тонусу. І милиці. Хотів був і сам залишитися…
— Маю годину-другу… Побуду з тобою, лялечко. Води там піднесу.
Марта ледь відкараскалася.
— Пане генерале, дякую красно, але що ж це ви з мене каліку робите? — плела. — Онде милиці привезли, так я тепер можу сама про себе потурбуватися.
Баклан насупився з прикрістю.
— «Пане генерале»… — буркнув роздратовано. — Мене Вітєю звати, Марто! Звикай уже, чи що…
Хвала Господу, вимівся, а Марті й порадіти оце ніколи, що доля їй такого турботливого генерала відпасувала. Розібрати торбу з харчем сил вистачило, а куди той віник подіти — не знає. Викинути не можна — генерал Вітя завтра прийде і запитає: «А де квіти?» І залишити ніяк — Сашко з’явиться, вкрай здивується: «Тільки не кажи, що від шефа. Такі троянди тільки коханим дарують…»
— На балкон віднесу! — зметикувала. У голові-то воно просто лягло: поки тут Сашко буде, квіти на балконі перечекають, а як він піде, Марта Вітін віник назад до квартири затягне.
На милиці сперлася — стоїть. А вигоди — дуля: у милиці вчепилася. Хоч у зубах ті троянди на балкон неси!
— Сили небесні…
Нахилилася, однією рукою важкий віник підхопила і… кинула на підлогу уперед, до балкону ближче. Отак… Дошкандибала до букету: декілька кидків, і буде — так нова халепа! Як його нахилитися й ті квіти підхопити, щоби не гепнутися на підлогу поряд із трояндами? Учепилася однією рукою в милиці, присіла — загіпсовану ногу вперед. Не виходить. Губи зціпила. Знову. Загіпсовану ногу назад — ластівка, мать її… До букету тягнеться… Ніяк.
— Милиці! — здогадалася.
До букету доплигала, милицею підштовхнула його до балкону. Ще…
— Сонце, ти спітніла, наче трудилася, не розгинаючись, — насторожено мовив Макар, ледь переступив поріг.
Довго товкся під дверима, настирливо тиснув на кнопку дзвінка, та коханка відчинила лише хвилин за десять.
— Мені тепер і ходити — робота, Сашенько, — відповіла вкрай знервована Марта.
На балконі валявся Вітін букет, та по вітальні густо червоніли пелюстки, наче хто всіяв. Марта хотіла була відволікти коханця, додати жалів і навіть показати рентгенівський знімок зламаної кінцівки, та зиркнула на нього, завмерла.
— Що з тобою, Сашенько?
Він знітився, почервонів.
— Аудит… — буркнув. — До ночі… Що перевіряти, якщо питання вирішено в принципі? Не розумію…
— Ти такий… свіжий…
— Безумовно! Мене щойно випекли і вийняли з печі, — спробував віджартуватися. — Тому я хочу… чаю. Ти… відпочивай. Я на кухню, сонце. Заварю чай, а ти з’їж мене. Як булку з чаєм.
Насупився, простягнув Марті чималий пакунок. Вчасно допетрав: їй важко відірвати руки від милиць. Поклав пакунок на стілець.
— Тут… бинти, ліки… Я подумав — згодиться…
Марта не відводила від механіка підозріливого погляду.
— Що з тобою, Сашенько? — повторила тьмяно.
Занервувався.
— Сонце! Та все добре! Отримаю держзамовлення, повезу тебе на острови. Куплю діамант, викупаю у шампанському, покатаю на яхті! Чи на верблюді… Перспективи, сонце! Я врешті відчув перспективи. Віриш?
— Безумовно… — ще супилася, та голос потеплішав.
Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.
— Розказуй… — Ледве допер бабу до дивану. — Що сталося? Як ти?
— Біда…
— Я з тобою сьогодні лишуся.
— Що?
— Ти проти?
— Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…
— Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…
— То я… — Марта не встигала за думкою механіка. — Залишишся?
— Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…
— Коханий мій… Обожнюю… — попливла.
— Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. — Концентрація врешті повернулася. — Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу