держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.
Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.
— Добре…
— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
— Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я — не проти…
— Добре…
— Що «добре»?! — аж тремтить. — Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…
— Згода.
— Що ти так швидко на все погоджуєшся?! — Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
— Не на все…
— Правда? І що мені зась?
— Не покину…
— Нані?
Киває. За-араза!
— Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… — Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці — а-на! Муху бив. Промазав.
— Отже, так… — наважується. — У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! — подумки смикається механік. — Пересплю з Нані — загризеш, не подавишся!»
— Безумовно.
— Дивись… Слово — закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
— Безумовно, — повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами — хоч вий. Уже і вітер помагати взявся — підняв куряву, підганяє — цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить — і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
— Сашенько… — у слухавку. — Мені зле…
— Сонце! Я — на розрив! — нервово. — На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…
— Новаковський?! — Голос Марти жвавішає.
— Так! Викликав мене до себе.
— Навіщо?
— Та нюанси… в нашій справі… — нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. — Приїду розкажу.
— Ти уже їдеш? — знов жалібно.
— Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?
— Безумовно!
— Потерпи, сонце. Скоро буду…
Марта муркоче щось, додає обережно:
— Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?
Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!
— Чекаєш ще на когось? — питає нахабно.
— Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.
— Вибач, — спустошується швидко, наче повітряна кулька. — Зателефоную. Безумовно.
Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п’яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під’їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І — тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під’їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу. Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим — тільки живим і справжнім.
Механік інстинктивно стис кулаки — опанувати! Задушити несподіваний їдучий страх. І сором. До лавки тихо. Присів поряд. А слів нема! Щезли вірні, саме безглуздя в мізках — «давно чекаєш?», «привіт, Нані» чи, приміром, «чому ти не піднялась до квартири?».
— Ти неправильно придумав, Сашо. Спочатку приведи мене до себе додому. Тільки опісля відкриватиму тобі двері.
Двері риплять — що ти твориш? Макар і сам знає — усе не так! Ухопити Нані за руку, тягти геть, шепотіти: «Мене тут немає, люба… Тільки нічір. Краще кохатися в траві… Щоби корова бачила. Ідеальний свідок! Скажи? Ми причепимо їй квіти на роги і поклонятимемось, як святій. А тут…»
Нані ступає в пафосну вітальню. Не може приховати розчарування.
— Ти… живеш тут?
Ошелешено озирається.
— У це неможливо повірити. Усі ці килими й люстри… Цей простір облаштований для немолодої і заможної, але одинокої й дуже нещасної жінки.
— Так і є, — видушує Макар. — Я орендую житло в однієї немолодої, одинокої… Не знаю, наскільки вона нещасна. Я… ще не заробив на власний простір, Нані. Тебе це… бентежить?
— Ні… Просто… Вона підглядатиме, Сашо.
— Хто?
— Хазяйка. Та одинока й нещасна…
Макар відчуває, як бурхливе жадання перемішується з раптовим гнівом. Тремтить…
— Ми… можемо зачекати. Скоро… Скоро у мене буде власний простір.
Вона киває, наштовхується поглядом на білі крокуси. Вони стоять у пластиковому відрі на підлозі.
— Наша квітка…
Макар ледь стримується: хочеться бігти геть. Ну якого біса він привів сюди Нані?! Помилка. Яка жахлива помилка.
— Ходімо звідси. Мені й самому не подобається тут. Дарма я…
Вона відчуває його приниження і розчарування. Підходить. Торкається щоки, зазирає в очі. І вже не відриває погляду.
— Сашо… Ти знаєш… Тепер… уже всі квіти… зайві. Немає волошок. І жовтих тюльпанів. Тільки білі крокуси… Ти розумієш?
— Розумію… — шепоче Макар. Він прекрасно розуміє: Нані манить його до себе. Дозволяє. Згодна. Пояснює: то обітниця. На все життя.
— Ні, ти не розумієш, — шепоче Нані. — Ти — перший… І єдиний.
— Ти… незаймана? — Макар говорить і сам не може повірити, що вимовляє це уголос.
— Хіба ти думав про мене інакше?
Макар мовчить. Серце стікає розпачем. Йому начхати на її чесноти, він любив би її, навіть якби вона
Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.
— Добре…
— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
— Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я — не проти…
— Добре…
— Що «добре»?! — аж тремтить. — Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…
— Згода.
— Що ти так швидко на все погоджуєшся?! — Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
— Не на все…
— Правда? І що мені зась?
— Не покину…
— Нані?
Киває. За-араза!
— Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… — Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці — а-на! Муху бив. Промазав.
— Отже, так… — наважується. — У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! — подумки смикається механік. — Пересплю з Нані — загризеш, не подавишся!»
— Безумовно.
— Дивись… Слово — закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
— Безумовно, — повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами — хоч вий. Уже і вітер помагати взявся — підняв куряву, підганяє — цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить — і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
— Сашенько… — у слухавку. — Мені зле…
— Сонце! Я — на розрив! — нервово. — На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…
— Новаковський?! — Голос Марти жвавішає.
— Так! Викликав мене до себе.
— Навіщо?
— Та нюанси… в нашій справі… — нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. — Приїду розкажу.
— Ти уже їдеш? — знов жалібно.
— Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?
— Безумовно!
— Потерпи, сонце. Скоро буду…
Марта муркоче щось, додає обережно:
— Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?
Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!
— Чекаєш ще на когось? — питає нахабно.
— Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.
— Вибач, — спустошується швидко, наче повітряна кулька. — Зателефоную. Безумовно.
Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п’яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під’їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І — тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під’їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу. Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим — тільки живим і справжнім.
Механік інстинктивно стис кулаки — опанувати! Задушити несподіваний їдучий страх. І сором. До лавки тихо. Присів поряд. А слів нема! Щезли вірні, саме безглуздя в мізках — «давно чекаєш?», «привіт, Нані» чи, приміром, «чому ти не піднялась до квартири?».
— Ти неправильно придумав, Сашо. Спочатку приведи мене до себе додому. Тільки опісля відкриватиму тобі двері.
Двері риплять — що ти твориш? Макар і сам знає — усе не так! Ухопити Нані за руку, тягти геть, шепотіти: «Мене тут немає, люба… Тільки нічір. Краще кохатися в траві… Щоби корова бачила. Ідеальний свідок! Скажи? Ми причепимо їй квіти на роги і поклонятимемось, як святій. А тут…»
Нані ступає в пафосну вітальню. Не може приховати розчарування.
— Ти… живеш тут?
Ошелешено озирається.
— У це неможливо повірити. Усі ці килими й люстри… Цей простір облаштований для немолодої і заможної, але одинокої й дуже нещасної жінки.
— Так і є, — видушує Макар. — Я орендую житло в однієї немолодої, одинокої… Не знаю, наскільки вона нещасна. Я… ще не заробив на власний простір, Нані. Тебе це… бентежить?
— Ні… Просто… Вона підглядатиме, Сашо.
— Хто?
— Хазяйка. Та одинока й нещасна…
Макар відчуває, як бурхливе жадання перемішується з раптовим гнівом. Тремтить…
— Ми… можемо зачекати. Скоро… Скоро у мене буде власний простір.
Вона киває, наштовхується поглядом на білі крокуси. Вони стоять у пластиковому відрі на підлозі.
— Наша квітка…
Макар ледь стримується: хочеться бігти геть. Ну якого біса він привів сюди Нані?! Помилка. Яка жахлива помилка.
— Ходімо звідси. Мені й самому не подобається тут. Дарма я…
Вона відчуває його приниження і розчарування. Підходить. Торкається щоки, зазирає в очі. І вже не відриває погляду.
— Сашо… Ти знаєш… Тепер… уже всі квіти… зайві. Немає волошок. І жовтих тюльпанів. Тільки білі крокуси… Ти розумієш?
— Розумію… — шепоче Макар. Він прекрасно розуміє: Нані манить його до себе. Дозволяє. Згодна. Пояснює: то обітниця. На все життя.
— Ні, ти не розумієш, — шепоче Нані. — Ти — перший… І єдиний.
— Ти… незаймана? — Макар говорить і сам не може повірити, що вимовляє це уголос.
— Хіба ти думав про мене інакше?
Макар мовчить. Серце стікає розпачем. Йому начхати на її чесноти, він любив би її, навіть якби вона
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
