мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…
Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.
— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе- ре-се-те!
Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.
— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!
Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.
— А я тебе жалів, падло!
— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!
Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.
— Стояти, суки, й не смикатися, бо…
Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:
— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!
Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.
— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!
Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.
— Ти й п’яти хвилин…
— Мовчати! У хол!
Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.
Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.
— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.
— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.
— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!
Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.
— Ти знаєш цього…
— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.
Ба-бах! Куля в стіні.
Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.
Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…
— Суки!
Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!
— На підлогу!
Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.
Спробував зосередитися — головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…
Зі свого кута пискнув літератор:
— Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…
Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.
— Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!
Дістав точну копію «макарова», клацнув перед носом Горили — вогник спалахнув.
— Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!
Горила всміхнувся недобре.
— Грайся… Недовго…
— Мовчати!
— Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! — схлипнув Пустовоєв.
— Розслабся, Геракле! Слухай музику, — спокійно відказав Костя Шнуровський.
Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.
— Пізно… — азартно всміхнувся Горила.
— Що за хрінь? Хто тут… — Макар прислухався.
Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.
Зіна зітхнула.
— Це Тьомка… Старший мій…
Макар став проти Зіни — в очах німе питання. Зіна знизала плечима.
— Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.
Макар ошелешено виматюкався.
— Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.
— Шкода, — сказала Зіна. — Нам гроші потрібні.
— А не боїшся двері відчиняти? — спитав Горила.
— Я тепер нічого не боюся! — зухвало закричав Макар.
За п’ять хвилин під будівлею стало тихо.
Макар сидів у кріслі навпроти заручників — тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з’являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»
Підвівся — до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем — від колін до стіп. Не ворухнутися.
— Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? — сказала Зіна.
— Почую хоч один звук, прийду й уб’ю, — пообіцяв Макар і побіг з холу.
Заручники заклякли — що ще божевільний придумав?
Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.
— Костю! — прошепотів. — Врятуйте мене…
— Добре, — тьмяно всміхнувся той.
— Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.
— Зайве, — відповів Костя. — Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.
— Матір Божа! Ви шляхетна людина!
Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.
— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе- ре-се-те!
Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.
— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!
Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.
— А я тебе жалів, падло!
— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!
Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.
— Стояти, суки, й не смикатися, бо…
Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:
— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!
Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.
— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!
Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.
— Ти й п’яти хвилин…
— Мовчати! У хол!
Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.
Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.
— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.
— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.
— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!
Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.
— Ти знаєш цього…
— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.
Ба-бах! Куля в стіні.
Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.
Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…
— Суки!
Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!
— На підлогу!
Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.
Спробував зосередитися — головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…
Зі свого кута пискнув літератор:
— Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…
Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.
— Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!
Дістав точну копію «макарова», клацнув перед носом Горили — вогник спалахнув.
— Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!
Горила всміхнувся недобре.
— Грайся… Недовго…
— Мовчати!
— Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! — схлипнув Пустовоєв.
— Розслабся, Геракле! Слухай музику, — спокійно відказав Костя Шнуровський.
Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.
— Пізно… — азартно всміхнувся Горила.
— Що за хрінь? Хто тут… — Макар прислухався.
Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.
Зіна зітхнула.
— Це Тьомка… Старший мій…
Макар став проти Зіни — в очах німе питання. Зіна знизала плечима.
— Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.
Макар ошелешено виматюкався.
— Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.
— Шкода, — сказала Зіна. — Нам гроші потрібні.
— А не боїшся двері відчиняти? — спитав Горила.
— Я тепер нічого не боюся! — зухвало закричав Макар.
За п’ять хвилин під будівлею стало тихо.
Макар сидів у кріслі навпроти заручників — тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з’являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»
Підвівся — до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем — від колін до стіп. Не ворухнутися.
— Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? — сказала Зіна.
— Почую хоч один звук, прийду й уб’ю, — пообіцяв Макар і побіг з холу.
Заручники заклякли — що ще божевільний придумав?
Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.
— Костю! — прошепотів. — Врятуйте мене…
— Добре, — тьмяно всміхнувся той.
— Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.
— Зайве, — відповів Костя. — Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.
— Матір Божа! Ви шляхетна людина!
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
