інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш — червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?
— І якого… мене туди понесло?! — із розпачем.
Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.
— Володимире Гнатовичу…
Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?
— Зранку… до міліції йду… — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…
Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.
— Зачекай, зачекай… — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.
Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.
— Не підходьте!
— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.
— Зранку до міліції зі мною підете? — розплакалася.
— Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога — орда бійців, а на твоєму — тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.
— Володимире Гнатовичу…
— Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… — Серце у п'яти. — …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.
— А ви?
— А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… — замовк.
— Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?
— Телефоном викликали…
— Хто?
— Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.
Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.
— Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. — Замовк, на зарюмсане дівча глянув — ех, устигли раніше за нього.
До ранку мізки парив. І туди підеш — усе втратиш, і сюди — по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.
— Це твій шанс, Сердюче! — зашепотів гарячково. — Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.
— Що? — запанікував і без того розгублений Вовчик.
— Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії — за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти — свідок.
— А ти де був? — не втримався Сердюк.
Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.
— За горілкою відіслали, козли. — Сердюка за руку ухопив. — Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.
— Там ще й другий був.
— Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш — назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая — другим секретарем обкому комсомолу станеш.
— Завтра? — з переляку бовкнув Сердюк.
Головний комсомолець зиркнув уїдливо.
— А ти чого сюди прийшов?
— Перепечай викликав, — збрехав Вовка.
…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.
— Що, покидьку? Торгуватися прийшов?
Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:
— Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.
Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.
— Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?
— Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.
— І хто її написав?
— Я… мав написати, — видихнув Сердюк, додав урочисто: —
На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це… Це зрада… інтересів партії.
За десять днів Соня добровільно пішла з життя, не зумівши знайти собі навіть легкої смерті: напилася якоїсь невідомої гидоти, і понад тиждень тільки морфій рятував дівча від неймовірних мук. Після похорону Сонина мати прийшла під хрущовку Вовиних батьків і кричала, що їхній син згубив її доньку. «Про що мова?» — не розуміли сусіди, бо у вину Вовки Сердюка не повірили — дуже вже порядна сім'я, а самих Сердюків вдома не було — саме святкували входини в новій однокімнатній квартирі сина.
Вже потім, коли напруга навколо інциденту в кабінеті головного комсомольця області остаточно розвіялася і навіть найзатятіші пліткарі переключилися на несподівану новину про відставку головного комуніста області і призначення в його крісло Федора Перепечая, Вовка Сердюк подивувався власній звірячій інтуїції, яка змусила його у найгостріший момент життя зробити відчайдушний крок назустріч, здавалося б, уже перекресленому навіть власним оточенням Федору Перепечаю і вирулити з карколомного віражу.
Про Соню не згадував. Сама нагадувала. Приходила уві снах, привиджувалася білим днем, і вже через багато років, коли в історичну минувшину загув Радянський Союз, коли Вовка Сердюк для всіх став Володимиром Гнатовичем, він увірився: у кожного, хто присмоктався до влади, хто зумів не випасти з обойми, з'являючись то в одному, то в іншому владному кріслі, обов'язково є своя Соня. Добре, якщо одна. Кожна нова Соня лише підтверджує відомий факт: для політика головне, аби йому повірили. Політику не важливо, що станеться з людьми, які в нього повірили.
За сімнадцять років незалежності Володимир Гнатович Сердюк поміняв кілька партій, оцінив дохідність кількох міністерських крісел, президентського секретаріату та парламентських кулуарів. На всіх щаблях наштовхувався на колишніх товаришів — комсомольських функціонерів — і, згадуючи цинічні початки, точно знав: їхнє покоління владу не віддасть, поки не вимре. Не комуністичний, а саме комсомольсько-функціонерський гарт навчив не помічати таких дрібних перешкод, як люди.
У п'ятдесят два політик Володимир Сердюк мав за дружину гладку скандалістку Євгенію, дочку Федора Федоровича Перепечая, єдиного сина Максима, пристойний офіційний статок і непристойно великі неофіційні доходи, бо політичні посади як були, так і лишилися прибутковішими за будь-який бізнес. І якби
— І якого… мене туди понесло?! — із розпачем.
Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.
— Володимире Гнатовичу…
Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?
— Зранку… до міліції йду… — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…
Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.
— Зачекай, зачекай… — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.
Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.
— Не підходьте!
— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.
— Зранку до міліції зі мною підете? — розплакалася.
— Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога — орда бійців, а на твоєму — тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.
— Володимире Гнатовичу…
— Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… — Серце у п'яти. — …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.
— А ви?
— А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… — замовк.
— Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?
— Телефоном викликали…
— Хто?
— Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.
Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.
— Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. — Замовк, на зарюмсане дівча глянув — ех, устигли раніше за нього.
До ранку мізки парив. І туди підеш — усе втратиш, і сюди — по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.
— Це твій шанс, Сердюче! — зашепотів гарячково. — Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.
— Що? — запанікував і без того розгублений Вовчик.
— Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії — за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти — свідок.
— А ти де був? — не втримався Сердюк.
Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.
— За горілкою відіслали, козли. — Сердюка за руку ухопив. — Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.
— Там ще й другий був.
— Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш — назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая — другим секретарем обкому комсомолу станеш.
— Завтра? — з переляку бовкнув Сердюк.
Головний комсомолець зиркнув уїдливо.
— А ти чого сюди прийшов?
— Перепечай викликав, — збрехав Вовка.
…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.
— Що, покидьку? Торгуватися прийшов?
Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:
— Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.
Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.
— Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?
— Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.
— І хто її написав?
— Я… мав написати, — видихнув Сердюк, додав урочисто: —
На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це… Це зрада… інтересів партії.
За десять днів Соня добровільно пішла з життя, не зумівши знайти собі навіть легкої смерті: напилася якоїсь невідомої гидоти, і понад тиждень тільки морфій рятував дівча від неймовірних мук. Після похорону Сонина мати прийшла під хрущовку Вовиних батьків і кричала, що їхній син згубив її доньку. «Про що мова?» — не розуміли сусіди, бо у вину Вовки Сердюка не повірили — дуже вже порядна сім'я, а самих Сердюків вдома не було — саме святкували входини в новій однокімнатній квартирі сина.
Вже потім, коли напруга навколо інциденту в кабінеті головного комсомольця області остаточно розвіялася і навіть найзатятіші пліткарі переключилися на несподівану новину про відставку головного комуніста області і призначення в його крісло Федора Перепечая, Вовка Сердюк подивувався власній звірячій інтуїції, яка змусила його у найгостріший момент життя зробити відчайдушний крок назустріч, здавалося б, уже перекресленому навіть власним оточенням Федору Перепечаю і вирулити з карколомного віражу.
Про Соню не згадував. Сама нагадувала. Приходила уві снах, привиджувалася білим днем, і вже через багато років, коли в історичну минувшину загув Радянський Союз, коли Вовка Сердюк для всіх став Володимиром Гнатовичем, він увірився: у кожного, хто присмоктався до влади, хто зумів не випасти з обойми, з'являючись то в одному, то в іншому владному кріслі, обов'язково є своя Соня. Добре, якщо одна. Кожна нова Соня лише підтверджує відомий факт: для політика головне, аби йому повірили. Політику не важливо, що станеться з людьми, які в нього повірили.
За сімнадцять років незалежності Володимир Гнатович Сердюк поміняв кілька партій, оцінив дохідність кількох міністерських крісел, президентського секретаріату та парламентських кулуарів. На всіх щаблях наштовхувався на колишніх товаришів — комсомольських функціонерів — і, згадуючи цинічні початки, точно знав: їхнє покоління владу не віддасть, поки не вимре. Не комуністичний, а саме комсомольсько-функціонерський гарт навчив не помічати таких дрібних перешкод, як люди.
У п'ятдесят два політик Володимир Сердюк мав за дружину гладку скандалістку Євгенію, дочку Федора Федоровича Перепечая, єдиного сина Максима, пристойний офіційний статок і непристойно великі неофіційні доходи, бо політичні посади як були, так і лишилися прибутковішими за будь-який бізнес. І якби
Вы читаете Рай. Центр
