Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав — досить, досить!
— Дякую, синку, — ввічливо. — Нічого не треба. Своє маю.
Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.
— Чуєш? — йому у вухо. — Під дверима постоїш хвилин десять?
— Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, — із подивом.
До дверей… Озирається — Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї — сальця, хлібини шмат, огірка солоного.
Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п'яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м'ятою соткою баксів: «Не, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»
Двері люксу штовхонули портьє у спину, думки розлетілися.
— Бери, синку… — з порога круглий, як гарбуз, дядько протягував портьє хліб із салом.
— Дякую, я вже снідав, — непробивний. — Якщо дозволите, піду…
— Бувай… — погодився Іван Степанович, раптом вхопив портьє за рукав. — Чуєш… А скільки коштує ніч у цьому номері?
— Півтори тисячі гривень.
— Скільки?! — аж присів.
— Вам погано? — портьє напружився. Не вистачало ще, щоб дивний гість дуба дав. — Не лякайтеся. У вартість входить сніданок.
Дядько якось дивно, не чіпаючи капелюха, почухав лисину, захитав головою, забідкався:
— А горілку… подаєте? На сніданок?
— Будь-яке бажання гостя для нас закон, — відповів портьє.
— Неси, — наказав приречено. — Однаково пропадати.
— Дівчина зникла чи тіло знайшли?
Питання, як сокира, повисло в окремому кабінеті дорогого київського ресторану. За столом четверо. Володимир Гнатович Сердюк похмуро розглядав інших. Ваня Баклан… Шишка ментівська, старий партнер, щоб не вживати фальшивого «друг», спокійно їв, наче для того і зібралися зранку. Помічниця Марта… Зиркає на Баклана й ледь зі стільця не падає від обурення, мовляв, у шефа біда, а Іван жере як підірваний. Сама-то нагодована… Нагодована, аж через вуха лізе. Не зрадить. Поки що. Рома Шиллєр… Іміджмейкер пришелепкуватий. І тридцяти нема, а брови з таким значенням супить, наче знає більше за Сердюка. Шиллєр — сука. Потрібна сука.
— Так тіло є? — Шиллєр.
— Нема! — Баклан проковтнув немалий шмат стейку, запив червоним вином. До Сердюка: — Володимире Гнатовичу… Що за паніка? Зробимо усе, що треба.
— I головне — зараз! Коли Володимира Гнатовича визнано персоною року! — замість Сердюка запанікувала Марта.
— Ви персона року? — здивувався Шиллєр. — Тоді тіло повинно з'явитися не раніше ніж за місяць.
— Зробимо. — Баклан кинув оком на годинник. На Сердюка:
— Щось іще, Володимире Гнатовичу?
— Здається… Є свідок, який бачив… Але це ще достеменно невідомо. Якесь провінційне бидло. Скоріш за все, припхалося в центр скаржитися і всю ніч куняло біля пішохідного мосту.
— Нейтралізуємо свідка, — кивнув Баклан.
— Скаржитися? — Шиллєр аж підскочив. — Не треба нікого нейтралізовувати! — почав малювати. — «Сірий кардинал»… Ніхто не бачить і не чує, як і коли він впливає на владу, підкорюючи її своїм думкам, ідеям і планам. Але всі знають про цей вплив. Просто про нього не пишуть у газетах і не кричать з екранів телевізорів. Володимир Сердюк — «сірий кардинал»? Можна і так сказати, бо Володимир Гнатович не афішує, заради яких цілей він може відчинити двері будь-якого владного кабінету цієї країни!
Замовк, на компанію зверхньо глянув — ну як? Оцінили чи не врубилися?
— Ромо, ти здурів! — перелякано закліпала оченятами Марта.
Шиллєр азартно розсміявся.
— … А Володимир Гнатович ладен вхопити за руку прем'єра, підстерегти в туалетній кімнаті президента або наполегливо запросити на чай спікера… — Сердюкові в очі: —…заради простої людини!…Де клієнт? Час спливає.
— Ви бачили президента в туалеті? — не повірив Баклан.
Сердюк насупив брови, задумався… Баклан знизав плечима.
— Так свідка нейтралізувати чи хай поживе?
— Ти про тіло подбай, — роздратовано буркнув Сердюк.
Уздовж Дніпра в бік Оболоні, там, де закінчується флотилія пароплавчиків, переобладнаних на ресторани, рибалки і закохані знають чимало усамітнених тихих місць. В одному з таких закутків, захищеному від галасу міста складськими будовами, на прохолодному камені сиділа Люба. Із подивом дивилася на вогку й досі білу спідницю. Мала б висохнути.
— Пішли… Сьогодні риби не буде, — метрах у п'яти від дівчини сивий рибалка скручував вудку, підганяв товариша — такого ж старого та давнього.
Люба зіщулилася, завмерла. Ні… Не сьогодні. Не чіпайте, добрі люди. Ідіть собі, ніби й нема тут нікого. Не заговоріть. Не привітайтеся. Не запитайте про погоду… Не сьогодні. Дніпро біля ніг. Ранкове сонце в очі. А в душі — темна каша. Не сьогодні…
Рибалки поскладали вудки й пішли від річки. Один перечепився, наступив на ще вологу Любину спідницю, залишив на ній брудний відбиток. Не знітився. Не вибачився. Ніби й нема тут нікого.
Люба опустила голову, підібрала під себе спідницю — е-е-е, старі люди…
— Як тепер жити? — прошепотіла.
Вразилася. З тої миті, коли вийшла з Максового авта, побігла як заведена до пішохідного мосту, і аж до цієї ранкової хвилини то була перша думка, що промайнула у голові.
До того — бігла. Пам'ятає, як розбурхані емоції кинули на пішохідний міст, як думки вчепилися одна в одну, скрутилися, сховалися в сірникову коробку і та коробка, певно, загубилася на пішохідному мості. Не інакше. А вона, бездумна і натхненна, — бігла, бігла. Дерлася на мостову огорожу, мружилася від вогнів, впала у темну холодну річку, захлиналася, ковтала ротом дніпровську воду, бо мріяла напитися, і ковтала, ковтала, поки вода не потягла донизу… Якби не двійко дивакуватих хлопців… Пам'ятає, як тремтіла на кам'яних сходах набережної, як облаяла рятівників і пішла геть.
Серед ночі припленталася на Костянтинівську. У дворі під вишнею сховалася і довго дивилася на Макара з Гоциком, що курили на веранді, ніби у кімнатці не можна.
— Збрехала! — спокійно і хижо сказав Гоцик. — Обіцяла повернутися і збрехала!
— Може, з нею щось сталося? — якось зовсім непевно відповів Макар. — Піду…
— Куди?!
— Пошукаю…
— Не підеш! — ще більш спокійно і більш хижо сказав Гоцик.
— А як підеш — краще не повертайся!
— Гоцику, ти себе чуєш?
— Хай би зараз повернулася! Я б їй… — Гоцик кинув недопалок, грюкнув дверима.
Макар залишився на веранді сам. Опустив голову, раптом тихо і гірко розсміявся.
— Так ти, Гоцику, теж… — сказав ніби й тихо.
Люба розчула. Порожніми очима дивилася, як зарипіла веранда, як Макар заходив наче заведений — туди-сюди. Як раптом зупинився, був кинув цигарку, вхопився за нову. Викинув. Обережно відчинив двері двадцятисемиметрового космосу, ніби замість кімнатки, кухоньки і коридорчика — суцільна мряка… І зник у ній, як у чорній безодні.
Люба на ноги — за вишню руками хапається… До веранди пішла. Не риплять під ногами дерев'яні
Вы читаете Рай. Центр
