сходи. Жаліють. Навпроти кімнатки стала. Підібрала кинуту Макаром цигарку. Губами затисла.
— Любо…
Озирнулася — Роза Сиґізмундівна на веранду вийшла. Кивнула їй, мов німа. Старенька головою захитала:
— Дякую за звістку. Добре, що ти принесла.
З подивом на бабцю глянула.
Роза Сиґізмундівна усміхнулася:
— А я все думаю, коли мені помирати? Невже, думаю, забули про мене на небі?
Люба плечима знизала — мовляв, а я тут до чого? Поклала на плетене крісло Макарову цигарку і пішла геть.
До світанку вешталася Подолом без думок і маршрутів, аж поки перші трамваї й автівки не погнали до Дніпра, де й при дні можна відшукати тиху схованку. Вмостилася на прохолодному камені неподалік від рибалок. Дивилася на темну дніпровську воду і врешті прошепотіла:
— Як тепер жити?
Тієї самої миті на пішохідному мості зграя Любиних думок розшматувала сірникову коробку, рвонула до дівчини і за мить закружляла над нею — рвала серце питаннями, колола порадами, нагадувала про події минулої ночі, вимагала негайних дій, перебирала історію її короткого палкого кохання.
…Ось нічний клуб. Люба тільки прибігла на роботу, ще не встигла ухопитися за пилосмок і віник.
— Привіт. — Макс сидів у кріслі в порожньому залі вже зачиненого клубу, і вигляд у нього був зовсім кепський — чи від безсонної ночі, чи від безрадісної. — Ти, часом, не граєш у шахи? Люба відмінно грала. Вона й соціологію в Могилянці вивчала, бо вірила — беззаперечна логіка, стратегічне мислення і здатність прораховувати дії супротивника на кілька ходів наперед, які так потрібні у шахах, допоможуть їй стати непересічним фахівцем.
— Шукаєш вчителя? — усміхнулася. — Можу навчити.
— Мене?! — здивувався Макс, гукнув адміністратора клубу. — Принесіть шахи!
— Можу запропонувати… кальян, — розгубився той.
Макс розсміявся. Відсунув крісло.
— Поїхали?
— Ні! — Любі стало весело. Незнайомець здався надто упевненим і надто беззахисним — дивне поєднання для симпатичного відвідувача дорогого нічного клубу, куди тільки за вхід треба викласти немаленьку суму.
Знітився. Не очікував відмови?
За Любиною спиною адміністратор клубу ввічливо — кахи-кахи! Схаменулася.
— Бувай! Мені працювати треба.
Він полегшено зітхнув — значить, дівчина не йому відмовила, просто зайнята.
— Допоможу! — кинув на крісло дорогу куртку. — Що треба робити?
— Е, ні! Я не збираюся ділити з тобою свій заробіток!
Він знову знітився, наче не зміг визначити, що це: ввічливо замаскована відмова чи звичайне дівоче кокетство. А Люба вже побігла у службові приміщення перевдягнутися, ганчірку й віник у руки. Коли повернулася, шахіста не було. «Та й нехай!» — подумала, хоча кількасекундна розмова залишила в серці несподівану світлу надію: ось вона вийде з комірчини у зал, а він чекатиме…
Хлопець чекав біля клубу. Сидів на кованій огорожі, на колінах розкладена шахова дошка. Фігури на стартових позиціях.
— Ні! — мотнула головою Люба. — Навіть не проси! Мені в академію…
— Могилянка?
— Так! — гордо. А він що думав, що прибирання — вершина Любиних планів? Побігла. За спиною почула:
— О другій! У «Кофе-гаусі» на Сагайдачного. Зіграємо?
Ледь пари висиділа, чесно намагалася вловити, про що товчуть педагоги. «Піду! Ні, не піду! Настирний! З тих, у кого все по-швидкому. Просто роздратувався відмовою… Не піду! Чи піти? Просто заради цікавості… Він не чекав почути, що я граю у шахи, ще і його можу навчити. А мені й самій цікаво — він грає у шахи чи просто звик так небанально, на його погляд, знайомитися з дівчатами? А це впевнене "Поїхали!" Нахаба! Невже він думав, що варто лише сказати "поїхали" як я зірвуся з місця і побіжу за ним? Ні! Таких красивих, самовпевнених багатих хлопчиків треба жорстоко карати! Я піду. Обіграю його і — чао!»
О другій Люба ще кружляла навколо Могилянки. Гізела тягнула в «Пінчук арт-центр», хлопці- однокурсники запрошували на антиґламурне паті, оголошення на дошці нагадувало про хоровий спів, де Люба з'являлася систематично, а вона все ходила навколо академії і сама дивувалася: чого мнеться?!
До «Кофе-гаусу» припленталася о пів на третю. Безнадійна, сердита сама на себе. Ну яка ж вона дурепа! Ніхто так не робить! Хотіла обіграти нахабу — треба було вчасно приходити, а як передумала — так зовсім не йти! Хлопець, певно, почекав хвилину-другу та й пішов. Чи взагалі не приходив. Напружилася, очі вперед дивляться, пішла до «Кофе-гаусу». Нібито нічого її тут не цікавить. Коли повз кав'ярні проходила, очі скосила… Аж губи стисла від прикрощів — геть нічого крізь скло не видно! Озирнулася й аж заклякла од здивування — нахаба повільно йшов за нею, у руці складена шахова дошка.
— Привіт…
Знітилася.
— Ну… Добре. Одну партію, — демонстративно агресивно, бо здогадалася: певно, хлопець спостерігав за нею від Могилянки, бачив її сумніви та тупцювання під академією. Ще подумає — так сподобався дівчині, що та геть розгубилася.
— Годиться, — усміхнувся. — Одна умова…
— Без умов!
…«Кофе-гаус». Зручні диванчики у залі для курців. Біля Люби — еспресо романо і легкі «Прилуки», біля нього — чорний чай і «Парламент». Гра розвивається, розмова не клеїться. Він, здається, і не намагається форсувати події — повністю занурився у гру: не зводить очей з фігур на дошці, супиться, кумедно тре чоло пальцем, беззвучно ворушить губами, промовляючи щось собі під ніс. Люба робить хід, з інтересом спостерігає за супротивником. Правильні риси, щось породисте і водночас демократичне у жестах, посмішці… Очі. Дуже виразні очі. Очі розумної людини. Може виграти? Ні фіґа! Вона не піддасться… Тим більш йому, здається, і потрібні лише… шахи. Жодного разу не відволікся, не глянув так, щоби можна було прочитати в очах…
Він підвів очі.
— Шах і… мат, — винувато посміхнувся. — Ти дуже сильний супротивник.
Люба опустила очі на дошку: фігури застрибали під руками хлопця, повертаючись на стартові позиції.
— Я знаю, як тебе звати. Спитав у клубі. Ти Люба. А я Макс. — Чула і розуміла: їй шкода, що гра закінчилася, їй так хочеться ще посидіти біля цього хлопця, потайки спостерігати за ним, відчуваючи дивне хвилювання.
— Про яку умову ти казав?.. — відповіла невлад.
— Той, хто програв, повинен мати шанс відігратися.
— Логічно, — стримано. — Я спробую…
Посміхнувся, повернув дошку білими фігурами до Люби, ніби вона щойно виграла і має право починати білими. Їй не потрібні подачки. Повернула дошку чорними фігурами до себе.
— Твій хід!
— Добре! — закурив.
— Не підтримуєш вітчизняного виробника? — несподівано уїдливо.
— Звик у Лондоні до ґелехерівського «Парламенту», — без іронії.
— Звик? Для первинної звички треба всього двадцять один день. — Розумна. — Відпочивав?
— Навчався. У Лондонській школі економіки.
— Що вивчав?
— Економіку й антропологію.
— Любо…
Озирнулася — Роза Сиґізмундівна на веранду вийшла. Кивнула їй, мов німа. Старенька головою захитала:
— Дякую за звістку. Добре, що ти принесла.
З подивом на бабцю глянула.
Роза Сиґізмундівна усміхнулася:
— А я все думаю, коли мені помирати? Невже, думаю, забули про мене на небі?
Люба плечима знизала — мовляв, а я тут до чого? Поклала на плетене крісло Макарову цигарку і пішла геть.
До світанку вешталася Подолом без думок і маршрутів, аж поки перші трамваї й автівки не погнали до Дніпра, де й при дні можна відшукати тиху схованку. Вмостилася на прохолодному камені неподалік від рибалок. Дивилася на темну дніпровську воду і врешті прошепотіла:
— Як тепер жити?
Тієї самої миті на пішохідному мості зграя Любиних думок розшматувала сірникову коробку, рвонула до дівчини і за мить закружляла над нею — рвала серце питаннями, колола порадами, нагадувала про події минулої ночі, вимагала негайних дій, перебирала історію її короткого палкого кохання.
…Ось нічний клуб. Люба тільки прибігла на роботу, ще не встигла ухопитися за пилосмок і віник.
— Привіт. — Макс сидів у кріслі в порожньому залі вже зачиненого клубу, і вигляд у нього був зовсім кепський — чи від безсонної ночі, чи від безрадісної. — Ти, часом, не граєш у шахи? Люба відмінно грала. Вона й соціологію в Могилянці вивчала, бо вірила — беззаперечна логіка, стратегічне мислення і здатність прораховувати дії супротивника на кілька ходів наперед, які так потрібні у шахах, допоможуть їй стати непересічним фахівцем.
— Шукаєш вчителя? — усміхнулася. — Можу навчити.
— Мене?! — здивувався Макс, гукнув адміністратора клубу. — Принесіть шахи!
— Можу запропонувати… кальян, — розгубився той.
Макс розсміявся. Відсунув крісло.
— Поїхали?
— Ні! — Любі стало весело. Незнайомець здався надто упевненим і надто беззахисним — дивне поєднання для симпатичного відвідувача дорогого нічного клубу, куди тільки за вхід треба викласти немаленьку суму.
Знітився. Не очікував відмови?
За Любиною спиною адміністратор клубу ввічливо — кахи-кахи! Схаменулася.
— Бувай! Мені працювати треба.
Він полегшено зітхнув — значить, дівчина не йому відмовила, просто зайнята.
— Допоможу! — кинув на крісло дорогу куртку. — Що треба робити?
— Е, ні! Я не збираюся ділити з тобою свій заробіток!
Він знову знітився, наче не зміг визначити, що це: ввічливо замаскована відмова чи звичайне дівоче кокетство. А Люба вже побігла у службові приміщення перевдягнутися, ганчірку й віник у руки. Коли повернулася, шахіста не було. «Та й нехай!» — подумала, хоча кількасекундна розмова залишила в серці несподівану світлу надію: ось вона вийде з комірчини у зал, а він чекатиме…
Хлопець чекав біля клубу. Сидів на кованій огорожі, на колінах розкладена шахова дошка. Фігури на стартових позиціях.
— Ні! — мотнула головою Люба. — Навіть не проси! Мені в академію…
— Могилянка?
— Так! — гордо. А він що думав, що прибирання — вершина Любиних планів? Побігла. За спиною почула:
— О другій! У «Кофе-гаусі» на Сагайдачного. Зіграємо?
Ледь пари висиділа, чесно намагалася вловити, про що товчуть педагоги. «Піду! Ні, не піду! Настирний! З тих, у кого все по-швидкому. Просто роздратувався відмовою… Не піду! Чи піти? Просто заради цікавості… Він не чекав почути, що я граю у шахи, ще і його можу навчити. А мені й самій цікаво — він грає у шахи чи просто звик так небанально, на його погляд, знайомитися з дівчатами? А це впевнене "Поїхали!" Нахаба! Невже він думав, що варто лише сказати "поїхали" як я зірвуся з місця і побіжу за ним? Ні! Таких красивих, самовпевнених багатих хлопчиків треба жорстоко карати! Я піду. Обіграю його і — чао!»
О другій Люба ще кружляла навколо Могилянки. Гізела тягнула в «Пінчук арт-центр», хлопці- однокурсники запрошували на антиґламурне паті, оголошення на дошці нагадувало про хоровий спів, де Люба з'являлася систематично, а вона все ходила навколо академії і сама дивувалася: чого мнеться?!
До «Кофе-гаусу» припленталася о пів на третю. Безнадійна, сердита сама на себе. Ну яка ж вона дурепа! Ніхто так не робить! Хотіла обіграти нахабу — треба було вчасно приходити, а як передумала — так зовсім не йти! Хлопець, певно, почекав хвилину-другу та й пішов. Чи взагалі не приходив. Напружилася, очі вперед дивляться, пішла до «Кофе-гаусу». Нібито нічого її тут не цікавить. Коли повз кав'ярні проходила, очі скосила… Аж губи стисла від прикрощів — геть нічого крізь скло не видно! Озирнулася й аж заклякла од здивування — нахаба повільно йшов за нею, у руці складена шахова дошка.
— Привіт…
Знітилася.
— Ну… Добре. Одну партію, — демонстративно агресивно, бо здогадалася: певно, хлопець спостерігав за нею від Могилянки, бачив її сумніви та тупцювання під академією. Ще подумає — так сподобався дівчині, що та геть розгубилася.
— Годиться, — усміхнувся. — Одна умова…
— Без умов!
…«Кофе-гаус». Зручні диванчики у залі для курців. Біля Люби — еспресо романо і легкі «Прилуки», біля нього — чорний чай і «Парламент». Гра розвивається, розмова не клеїться. Він, здається, і не намагається форсувати події — повністю занурився у гру: не зводить очей з фігур на дошці, супиться, кумедно тре чоло пальцем, беззвучно ворушить губами, промовляючи щось собі під ніс. Люба робить хід, з інтересом спостерігає за супротивником. Правильні риси, щось породисте і водночас демократичне у жестах, посмішці… Очі. Дуже виразні очі. Очі розумної людини. Може виграти? Ні фіґа! Вона не піддасться… Тим більш йому, здається, і потрібні лише… шахи. Жодного разу не відволікся, не глянув так, щоби можна було прочитати в очах…
Він підвів очі.
— Шах і… мат, — винувато посміхнувся. — Ти дуже сильний супротивник.
Люба опустила очі на дошку: фігури застрибали під руками хлопця, повертаючись на стартові позиції.
— Я знаю, як тебе звати. Спитав у клубі. Ти Люба. А я Макс. — Чула і розуміла: їй шкода, що гра закінчилася, їй так хочеться ще посидіти біля цього хлопця, потайки спостерігати за ним, відчуваючи дивне хвилювання.
— Про яку умову ти казав?.. — відповіла невлад.
— Той, хто програв, повинен мати шанс відігратися.
— Логічно, — стримано. — Я спробую…
Посміхнувся, повернув дошку білими фігурами до Люби, ніби вона щойно виграла і має право починати білими. Їй не потрібні подачки. Повернула дошку чорними фігурами до себе.
— Твій хід!
— Добре! — закурив.
— Не підтримуєш вітчизняного виробника? — несподівано уїдливо.
— Звик у Лондоні до ґелехерівського «Парламенту», — без іронії.
— Звик? Для первинної звички треба всього двадцять один день. — Розумна. — Відпочивав?
— Навчався. У Лондонській школі економіки.
— Що вивчав?
— Економіку й антропологію.
Вы читаете Рай. Центр
