вогнями слідували…
— Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло.
Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив.
— Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає.
Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться!
— Ляхи…
— Турки з татарвою!
— Ляхи, кажу! — Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув.
— Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це — ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло…
Свиря приклав долоню до лоба руба — наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро.
Куми підскочили.
Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.
— Куди?!
— Баба втопиться…
— Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…
— Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.
Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю.
— Пропадеш! Сам же казав — не можна нам у воду.
— Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду.
Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею.
— Оце так! — зрадів. — Та я літаю.
У Дніпрі під пішохідним мостом борсалося дівча, плуталося у довгій спідниці, руде волосся навколо шиї зашморгом. Мовчки ковтало воду і, тільки вкотре захлинувшись, пішло під воду, потім випірнуло і хапонуло повітря — не втрималося:
— Мамо…
Сил не було. Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву.
Микишка махав руками метрів за п'ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою.
— Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… — пірнув услід.
Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина.
— Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю…
Микишці перед очима — чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло — на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх — ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче.
Свиря над Дніпром розгубився не на жарт.
— Отаке паскудство утнути! А ще — кум! — уже на поземному польоті над водою. — Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів!
Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.
— Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б — щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.
І пішов під воду.
Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…
Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох гак затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.
Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.
Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!
Тицьнув на кнопку — заглухни!
— Доброї ночі, — із темряви.
Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п'ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.
— Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як?
— Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.
— А-а, жарти у вас тут такі…
Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.
— Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.
Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.
— Що за… — тремтячою рукою по чолу. — Що за…
На міст — нікого. У воду — нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…
Мобільний невчасно.
— Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…
— Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!
Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.
На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові.
Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися.
Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.
Для годиться Свиря зіп'явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.
— Е-ех, пропав Божий дар…
Микишка брови насупив, на дівча глянув.
— Люба… — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся?
— Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло.
Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив.
— Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає.
Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться!
— Ляхи…
— Турки з татарвою!
— Ляхи, кажу! — Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув.
— Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це — ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло…
Свиря приклав долоню до лоба руба — наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро.
Куми підскочили.
Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.
— Куди?!
— Баба втопиться…
— Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…
— Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.
Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю.
— Пропадеш! Сам же казав — не можна нам у воду.
— Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду.
Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею.
— Оце так! — зрадів. — Та я літаю.
У Дніпрі під пішохідним мостом борсалося дівча, плуталося у довгій спідниці, руде волосся навколо шиї зашморгом. Мовчки ковтало воду і, тільки вкотре захлинувшись, пішло під воду, потім випірнуло і хапонуло повітря — не втрималося:
— Мамо…
Сил не було. Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву.
Микишка махав руками метрів за п'ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою.
— Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… — пірнув услід.
Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина.
— Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю…
Микишці перед очима — чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло — на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх — ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче.
Свиря над Дніпром розгубився не на жарт.
— Отаке паскудство утнути! А ще — кум! — уже на поземному польоті над водою. — Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів!
Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.
— Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б — щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.
І пішов під воду.
Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…
Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох гак затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.
Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.
Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!
Тицьнув на кнопку — заглухни!
— Доброї ночі, — із темряви.
Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п'ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.
— Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як?
— Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.
— А-а, жарти у вас тут такі…
Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.
— Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.
Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.
— Що за… — тремтячою рукою по чолу. — Що за…
На міст — нікого. У воду — нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…
Мобільний невчасно.
— Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…
— Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!
Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.
На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові.
Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися.
Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.
Для годиться Свиря зіп'явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.
— Е-ех, пропав Божий дар…
Микишка брови насупив, на дівча глянув.
— Люба… — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся?
Вы читаете Рай. Центр
