— Перше! Дуже побитий. Нащо матері таке бачити? — аргументував полковник. — Друге. Всім верзе про самогубство і свою причетність. Тому… ізолював тимчасово. Щоби ви могли подумати, що з цим робити.
— Дякую, — видушив Сердюк. Шкода, не бачив морди Івана Баклана: грізний міліцейський начальник вперше почув слово подяки від давнього партнера.
Володимир Гнатович налаштувався відразу їхати в «Квадроавтомато». Презирливо відмахнувся від несподіваної пропозиції Шиллєра поїхати замість Сердюка і привезти до нього сина. Не зрозумів реакції дружини, яка кричала у мобільний, що чоловік, як тільки побачить Макса, повинен дати синові трубку.
— Навіщо? — не втямив.
— Хочу почути його голос, — верещала пані Женя. — Щоби повірити… Що дитина жива.
— А мого голосу тобі не досить?! — обурився Сердюк і поїхав у клуб. Сам.
Пані Женя завмерла в улюбленому кріслі і почала прораховувати: скаже син чоловікові про Токо Моно чи ні? Рома Шиллєр теж не нудьгував: як завжди у безвихідних ситуаціях, розслабився і вирішив покластися на ситуацію. Кінець кінцем, аргументи на свою користь Шиллєр завжди знайде: приміром, Рома просто не повірив у вигадки лікаря про чудесне спасіння дівчини, а тому і не став тривожити шефа дрібницями.
Лікар Іван Степанович оглянув синці й подряпини на лицях Макса й Гоцика, притишив біль льодовими компресами і тільки потім згадав, що він оце тирлується у столиці тільки заради того, аби попередити Максового тата, прекрасного депутата Володимира Гнатовича…
— Максиме… А тато з Брюсселя повернувся?
Макс знизав плечима. Теоретично, звичайно, за цей час Сердюк міг би не тільки до Брюсселя змотатися, але…
— Що з вами сталося? Я думав, ви поїхали додому.
— Так зібрався уже, а тут… Викрали мене якісь бандюги, били, щоби я сказав, ніби ти дівчину до самогубства довів… Щоби тата твого шановного ославити, без ножа зарізати… — Замовк. На хлопців здивовано.
Макс опустив голову. Гоцик без добра зиркнув на нього, викинув компрес: льодяні кубики підлогою дзень, дзень… Дістав з кишені цигарки.
— Вбили би… Бандюки ті, — ошелешено продовжував лікар. На Микишку вказав. — Хлопці врятували… Я й залишився, щоби батька твого знайти… попередити… Щоби стерігся, значить. Добру людину багнюкою облити — хіба проблема?
Гоцик похмуро вишкірився, головою захитав.
— Капець!
Цигаркою в дядька — лясь по лисині. Злий!
— Що, козел? То не біда, що через мажора дівчина загинула… Правда? Не біда! Нормально! Головне, щоби жирні не постраждали… Сподіваєшся, забашляють? Скільки хочеш? А у самого дочки нема? Може, твою доню теж зараз…
Лікар розгубився. Микишка — ні. Підскочив до Гоцика, смикнув з дивана, за мить повалив на підлогу і заломив руку.
— Припиніть! Припиніть це безглуздя! — Макс зблід.
— Ні, — відказав Микишка. — Хай милості просить…
— Пішов ти… — хрипів Гоцик. — Мені однаково, що ви зробите… Хоч убийте! Суки! Суки ви! Цинічні тварюки! Ви тіні тої дівчини не варті! Тіні…
— Так вона жива… — розгублено пробелькотів лікар.
— Що?
Максу здалося, що не розчув. На підлозі під міцним Микишкою сходив гнівом Гоцик, гарчав, лаявся.
— Що?! — крикнув Макс так відчайдушно, що Микишка відпустив Гоцика і розправив плечі.
— Дівчина жива, — спокійно мовив. — Ми її з Дніпра витягли. Я і кум мій… Свиря.
— Жива? — Гоцик на мить завмер на підлозі. Перевернувся на спину, дивився у стелю і дрібно- дрібно кліпав очима, врешті якось дивно, похапцем, коротко вдихнув, затулив лице побитими долонями і заплакав.
Макс без сил упав на підлогу поряд із Гоциком, незрячими очима дивився в одну точку, навіщось затулив долонями рот, і, якби не Іван Степанович з Микишкою, хлопці ще би довго приходили до тями.
— Е, хлопче, хлопче! — заквоктав над Гоциком лікар. — Що ти про мене знаєш, щоби таке собі?.. Я проти совісті — ніколи. Жива ваша дівчина.
— Доказ маю, — сказав Микишка.
Доказ? Гоцик і Макс одночасно стихли, Гоцик сів на підлозі, повернувся до Микишки. Микишка обережно дістав з-за пазухи Любин мобільний, поклав на підлогу перед хлопцями.
— Ось! Гетаут кинула.
— Яка Гетаут? — спитав лікар.
— Ми дівчину спитали, як зветься, вона сказала «Гетаут» і пішла геть. А оце біля нас лишилося, — пояснив Микишка. — Тільки воно, здається, подохло…
Це був Любин мобільний. Макс упізнав, Гоцик — абсолютно переконаний. Відлягло… Відлягло… Заворушилися — видихають, видихають… Відлягло.
— Я дебіл! — вибачився перед лікарем Гоцик. — Ви вже пробачте…
— Е, хлопче, хлопче…
— А де Люба? — спитав Макс Микишку. — Не знаєш часом?
— Кум як літав, так бачив — на човні вгору за течією рухалася.
Макс і Гоцик перезирнулися. Тільки тепер, здається, звернули увагу на дивний Микишчин одяг, та цьому можна було би знайти логічне пояснення. Приміром, хлопець — з етноколективу, тільки-но відпрацював програму в нічному клубі. А от розмови дивували.
— Кум — льотчик? — спитав Гоцик.
— Це що? — обернувся Микишка до лікаря.
Іван Степанович всадив Макса з Гоциком на диван, наново поприкладав до синців лід.
— Спробую пояснити, хоча що тут пояснювати? Тут — або вірити, або ні. Я сам попервах лякався дуже…
— Та кажіть вже! — глухо попросив Гоцик.
— Це козак. Точніше козаки… Другий у розвідку пішов. Козаки гетьмана…
— …Божою милістю гетьмана Війська Запорізького Петра Дорофійовича Дорошенка, — проголосив Микишка. — Старшини серденятських загонів — Микита Сердюк та кум мій Свирид Сердюк.
— Сердюки? — ніяково усміхнувся Макс.
— Сердюки!
— І я Сердюк!
Микишка ледь посміхнувся, простягнув Максові руку.
— Помагай Біг, товаришу. Давно тебе шукали.
Вражений Макс потис Микишчину долоню. Скептично глянув на лікаря.
— Вони не… теє… Не нинішні козаки… — розвів руками Іван Степанович. — 3 давнини…
— Триста сорок років при деревах спали, — пояснив Микишка. — Чисті душі нас бачать, грішні — ні.
Макс із Гоциком знову перезирнулися і саме в цю мить, попри усі закони фізики, крізь зачинені двері до кабінету увірвався кум Свиря.
— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?
Ох і зрадів. Навколо хлопців забігав.
— З ким билися? З ляхами? — на синці та подряпини.
— Я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Розкажи, куди Гетаут поділася.
— От ти знову про те негодяще! — сіпнувся Свиря. — І згадувати шкода. — До лікаря: — Хоронитися час, поважний чоловіче. Бо той Ромко, що на нашого жида схожий, та той Сердюк, якого ви усе нахвалювали, радилися, як вас нагло вбити і тіло на околиці кинути. А ми проти них — безсилі. Як той Ромко
Вы читаете Рай. Центр
