Вона вважала, Макс надто ідеальний для неї. Все чекала, виглядала — що зруйнує гармонію? А коли захотіла померти, коли топилася під мостом… Може, вона надто ідеалізувала його чи сама була надто ідеальною для нього? Люба знайде відповіді. Обов'язково знайде, адже повертатися доведеться. Так хочеться повернутися з відповідями. Відчувати себе упевнено, не помилятися, не оступатися, бо — скільки вже можна?! Макс… А раптом вона побачить його очі і забуде все? Все! І його батьків, і як він не рятував її…
Думки линули далі, далі. Люба заснула, так і не придумавши, що скаже зранку Галці.
П'яти живих душ вистачило, щоби в убогу халупу на Костянтинівській повернувся космос.
Іван Степанович сидів на проваленому дивані, розповідав з сумною посмішкою — отаку приблизно хату їхня бригада у Польщі винаймала. На вісьмох. Наймолодший у ванній спав, та то нічого, вони не скаржилися… Гоцик у кухні повкидав на сковороду залишки продуктів від сухарів і двох яєць до ковбаси і помідорів, притрусив меленим перцем — запіканка студентська, у Люби класно виходило, Гоцик вперше робить. Похмурий Макс стояв біля вікна, спостерігав за кумами — ті застигли біля увімкненого ноутбука, приголомшено роздивлялися банальну заставку на моніторі — білий тропічний острів посеред синіх океанських хвиль. «Схожі на Лілу з "П'ятого елемента" Бессона, — усміхнувся іронічно. — Такі ж розгублені й ошелешені». Наче у відповідь Максовим думкам, Свиря скептично закопилив губу, штовхонув Микишку.
— Годі, куме, чортам кланятися, бо затягнуть і викинуть у тому пеклі під пекучим сонцем посеред солоної води! Хочуть, кляті, щоби ми від спраги вічно мучилися, — не розгублено, не ошелешено.
Микишка відвів погляд від острова, наштовхнувся на похмурого Макса:
— Не сумуй, товаришу. Правда — сила. Був у нас один такий… Цеберком звали. Кухлями не пив, як звичайні вояки… Хоробрий був козак! А батько Цеберків, гаспида онук, з ляхами злигався, так, коли того злодіюку за ноги повісили, Цеберко з такою силою коня за шию ухопив, що з кінської шиї кров полилася, а Цеберко сльози не пустив.
Свиря згадав, збудився. Забігав. До Микишки.
— Ой, куме, лихо… Як ми зрадників покараємо? Господь всемогутній з нами таку дурню утнув, що не можемо козолупів зупинити. Не бачать нас іроди!
Макс слухав і просто не вірив власним вухам.
— Чекайте, хлопці… Невже ви дійсно збираєтеся мого батька… убити?
Куми заклякли, перезирнулися зі здивуванням неймовірним: а може бути інакше? Слів не знайшли — одночасно кивнули Максові.
— Не тривожся, товаришу, — Микишка йому. — Знаємо, як зробити, щоби не мучився. Підкажемо.
— А по мені, хай би помучився, — Свиря нервово. — Він славу серденятську спаплюжив. Добре ім'я во гріх привів. Прив'язати козолупа до гармати, у пащу литого свинцю! Чи би, приміром… — Замовк, носом повів. — О! О! Смачними наїдками запахло…
Макса по плечу — лясь!
— Повечеряємо, товаришу?
Повечеряємо?! Макс дивився, як завзято куми хапали руками шматки гарячої, схожої на екзотичну яєчню, мішанини, як дядько ніяково, ніби соромився, відклав малий шмат, як Гоцик по-хазяйськи обмежився мінімумом, і досі не розумів, що за дивні події привели його у цей окремий простір, де язики незрозумілим чином розв'язуються, думки набувають чітких обрисів, а вирішені справи не обтяжують спогади.
— Я оце тільки зараз зрозумів, куме Микишко, нащо Господь нас в Україну повернув, — сказав Свиря. — Зрадників зничтожити. Трійко вже! Трійко! Той Ромко, що на нашого жида схожий, Коноваленко, що поважного чоловіка Івана Степановича катував, і батько нашого товариша, який себе за сердюка видавав.
— І як ми їх зничтожимо? — на повному серйозі запитав Микишка.
Свиря розсміявся, показав на лікаря, Гоцика і Макса.
— Егей, куме! Ціле військо маємо! Хай чисті душі самі обирають, кого у пекло відправлять. Ти поміркуй! Злодюг троє, і чистих душ — не менше. Оце Богова задумка. Іроди повинні знати — кожного кара знайде.
Макс, Гоцик і лікар перезирнулися. Лікар лисину почухав.
— Ви, хлопці, теє… Думаю, для іншого задуму прокинулися, — глянув на насторожених серденят. — Може, аби дівчину врятувати. Мене з пастки витягти.
Макс почув про Любу.
— Знаєте, де дівчина?
— Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була… Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми вас, підлабуззя, бачимо і силу проти вас маємо. Оце, приміром, попадаєте спати зараз, а ми з кумом вас… позв'язуємо, а потім язики повідрізаємо, бо шаблі нема, а то би відтяли голови — і уся морока.
Може, через те що Гоцик, Макс і лікар без жартів сприйняли слова Свирі, але майже до ранку в спорі билися. І чим більше аргументів з реалій двадцять першого століття трійця наводила кумам, тим упертіше серденята відстоювали прості та логічні норми свого звитяжного і славного життя. Кажете, серденята найманцями були? Так, добрі люди. Найнялися життя віддати за Україну і гетьмана Дорошенка. Навколо цього гуртувалися, роду-племені не питали — українці, валахи, московити, навіть жиди з ляхами серед сердюків були, — одну істину знали: просити — тільки Бога, помирати — тільки заради рідної землі, жити — тільки у звитязі, тому не знали: у бою — страху, до зради — пощади, після бою — суму й печалі.
— Як же я їм заздрю, — прошепотів Гоцик, коли куми першими завалилися спати на килимі посеред кімнатки. — Пацани прожили класне життя. І через триста сорок років є що згадати.
— Так, хоробрі діти, — зітхнув лікар. — Добре, що ми їх побачили…
Макс промовчав. Макс думав про те, що змусило Любу не подати жодного знаку, що жива. Улігся біля кумів на килимі, заплющив очі, — хай відріжуть йому язика! — спробував вкотре прокрутити події тої ночі, знайти підсвідомий арґумент своїх вчинків, виправдатися… Чи навпаки.
«Мазераті» мчало уздовж набережної в бік «Царського села». Люба сміялася… Відшукувала пустопорожні філософські сентенціі — «мчимо, та недвижні». Вона знала, що їде у сім'ю, яка її не прийме. Їй мало було недвижно мчати до них. Їй треба було діяти. Може, тому…
— Чому ми так мчимо, Максе?..
— Нас чекають мої батьки. Знаєш, може, це звучить надто сентиментально, але я їх дуже люблю. Вони зрозуміють, наскільки ти важлива для мене.
Мабуть, цього не треба було казати…
— Любий, зупинись. На хвилину.
Макс зупинив авто під пішохідним мостом.
— Ти хвилюєшся? — спитав Любу. — Дарма.
— Я… Я не хвилююся! Я думаю… — розсміялася. Вискочила з автівки. — Ти розумієш… От ти казав — «мазераті» — така кичуха, тільки заради матері з місяць покористуюся нею, а потім пересяду в нормальне, спокійне авто… — Замовкла, розвела руками. — Та й досі… От слова… Така омана…
— Не розумію, чому ми зараз говоримо про «мазераті»?
— Щастя вдвох, щастя вдвох! Будь-де, де нема людей. Правда? — побігла до мосту.
— Ти куди?
— З мосту видно «Царське село». Подивимося?
— Припини. На нас чекають…
Зупинилася.
— Йди зі мною, — обернулася до мосту. — Глянь! Це ж щастя… Між небом і землею. Тільки удвох. Подивимося на дім твоїх батьків здалеку. Я розповім тобі одну смішну історію. Йдемо. Самій не можна. Сама — помру…
Чому його не перелякали ті слова? Тепер знає — вона би розповіла про «гладку хтиву потвору». Він би… Він би, безумовно, переглянув плани знайомства. Він би… Ні! Макс не кинув би Любу. Можливо, знадобився б час для налагодження контактів… Але — головне — чому його не перелякали її слова про смерть?
Думки линули далі, далі. Люба заснула, так і не придумавши, що скаже зранку Галці.
П'яти живих душ вистачило, щоби в убогу халупу на Костянтинівській повернувся космос.
Іван Степанович сидів на проваленому дивані, розповідав з сумною посмішкою — отаку приблизно хату їхня бригада у Польщі винаймала. На вісьмох. Наймолодший у ванній спав, та то нічого, вони не скаржилися… Гоцик у кухні повкидав на сковороду залишки продуктів від сухарів і двох яєць до ковбаси і помідорів, притрусив меленим перцем — запіканка студентська, у Люби класно виходило, Гоцик вперше робить. Похмурий Макс стояв біля вікна, спостерігав за кумами — ті застигли біля увімкненого ноутбука, приголомшено роздивлялися банальну заставку на моніторі — білий тропічний острів посеред синіх океанських хвиль. «Схожі на Лілу з "П'ятого елемента" Бессона, — усміхнувся іронічно. — Такі ж розгублені й ошелешені». Наче у відповідь Максовим думкам, Свиря скептично закопилив губу, штовхонув Микишку.
— Годі, куме, чортам кланятися, бо затягнуть і викинуть у тому пеклі під пекучим сонцем посеред солоної води! Хочуть, кляті, щоби ми від спраги вічно мучилися, — не розгублено, не ошелешено.
Микишка відвів погляд від острова, наштовхнувся на похмурого Макса:
— Не сумуй, товаришу. Правда — сила. Був у нас один такий… Цеберком звали. Кухлями не пив, як звичайні вояки… Хоробрий був козак! А батько Цеберків, гаспида онук, з ляхами злигався, так, коли того злодіюку за ноги повісили, Цеберко з такою силою коня за шию ухопив, що з кінської шиї кров полилася, а Цеберко сльози не пустив.
Свиря згадав, збудився. Забігав. До Микишки.
— Ой, куме, лихо… Як ми зрадників покараємо? Господь всемогутній з нами таку дурню утнув, що не можемо козолупів зупинити. Не бачать нас іроди!
Макс слухав і просто не вірив власним вухам.
— Чекайте, хлопці… Невже ви дійсно збираєтеся мого батька… убити?
Куми заклякли, перезирнулися зі здивуванням неймовірним: а може бути інакше? Слів не знайшли — одночасно кивнули Максові.
— Не тривожся, товаришу, — Микишка йому. — Знаємо, як зробити, щоби не мучився. Підкажемо.
— А по мені, хай би помучився, — Свиря нервово. — Він славу серденятську спаплюжив. Добре ім'я во гріх привів. Прив'язати козолупа до гармати, у пащу литого свинцю! Чи би, приміром… — Замовк, носом повів. — О! О! Смачними наїдками запахло…
Макса по плечу — лясь!
— Повечеряємо, товаришу?
Повечеряємо?! Макс дивився, як завзято куми хапали руками шматки гарячої, схожої на екзотичну яєчню, мішанини, як дядько ніяково, ніби соромився, відклав малий шмат, як Гоцик по-хазяйськи обмежився мінімумом, і досі не розумів, що за дивні події привели його у цей окремий простір, де язики незрозумілим чином розв'язуються, думки набувають чітких обрисів, а вирішені справи не обтяжують спогади.
— Я оце тільки зараз зрозумів, куме Микишко, нащо Господь нас в Україну повернув, — сказав Свиря. — Зрадників зничтожити. Трійко вже! Трійко! Той Ромко, що на нашого жида схожий, Коноваленко, що поважного чоловіка Івана Степановича катував, і батько нашого товариша, який себе за сердюка видавав.
— І як ми їх зничтожимо? — на повному серйозі запитав Микишка.
Свиря розсміявся, показав на лікаря, Гоцика і Макса.
— Егей, куме! Ціле військо маємо! Хай чисті душі самі обирають, кого у пекло відправлять. Ти поміркуй! Злодюг троє, і чистих душ — не менше. Оце Богова задумка. Іроди повинні знати — кожного кара знайде.
Макс, Гоцик і лікар перезирнулися. Лікар лисину почухав.
— Ви, хлопці, теє… Думаю, для іншого задуму прокинулися, — глянув на насторожених серденят. — Може, аби дівчину врятувати. Мене з пастки витягти.
Макс почув про Любу.
— Знаєте, де дівчина?
— Знаємо, — сказав Свиря. — За ніччю, коли негодяще топилося, ще ніч була… Потім день. І в той день бачили її на човні чималому. Вверх за течією пливла. До Десни, — поспіхом, та до справи. — Невже не будете злодіюк карати? Тоді — самі зрадники. А це уже — непогана новина, бо ми вас, підлабуззя, бачимо і силу проти вас маємо. Оце, приміром, попадаєте спати зараз, а ми з кумом вас… позв'язуємо, а потім язики повідрізаємо, бо шаблі нема, а то би відтяли голови — і уся морока.
Може, через те що Гоцик, Макс і лікар без жартів сприйняли слова Свирі, але майже до ранку в спорі билися. І чим більше аргументів з реалій двадцять першого століття трійця наводила кумам, тим упертіше серденята відстоювали прості та логічні норми свого звитяжного і славного життя. Кажете, серденята найманцями були? Так, добрі люди. Найнялися життя віддати за Україну і гетьмана Дорошенка. Навколо цього гуртувалися, роду-племені не питали — українці, валахи, московити, навіть жиди з ляхами серед сердюків були, — одну істину знали: просити — тільки Бога, помирати — тільки заради рідної землі, жити — тільки у звитязі, тому не знали: у бою — страху, до зради — пощади, після бою — суму й печалі.
— Як же я їм заздрю, — прошепотів Гоцик, коли куми першими завалилися спати на килимі посеред кімнатки. — Пацани прожили класне життя. І через триста сорок років є що згадати.
— Так, хоробрі діти, — зітхнув лікар. — Добре, що ми їх побачили…
Макс промовчав. Макс думав про те, що змусило Любу не подати жодного знаку, що жива. Улігся біля кумів на килимі, заплющив очі, — хай відріжуть йому язика! — спробував вкотре прокрутити події тої ночі, знайти підсвідомий арґумент своїх вчинків, виправдатися… Чи навпаки.
«Мазераті» мчало уздовж набережної в бік «Царського села». Люба сміялася… Відшукувала пустопорожні філософські сентенціі — «мчимо, та недвижні». Вона знала, що їде у сім'ю, яка її не прийме. Їй мало було недвижно мчати до них. Їй треба було діяти. Може, тому…
— Чому ми так мчимо, Максе?..
— Нас чекають мої батьки. Знаєш, може, це звучить надто сентиментально, але я їх дуже люблю. Вони зрозуміють, наскільки ти важлива для мене.
Мабуть, цього не треба було казати…
— Любий, зупинись. На хвилину.
Макс зупинив авто під пішохідним мостом.
— Ти хвилюєшся? — спитав Любу. — Дарма.
— Я… Я не хвилююся! Я думаю… — розсміялася. Вискочила з автівки. — Ти розумієш… От ти казав — «мазераті» — така кичуха, тільки заради матері з місяць покористуюся нею, а потім пересяду в нормальне, спокійне авто… — Замовкла, розвела руками. — Та й досі… От слова… Така омана…
— Не розумію, чому ми зараз говоримо про «мазераті»?
— Щастя вдвох, щастя вдвох! Будь-де, де нема людей. Правда? — побігла до мосту.
— Ти куди?
— З мосту видно «Царське село». Подивимося?
— Припини. На нас чекають…
Зупинилася.
— Йди зі мною, — обернулася до мосту. — Глянь! Це ж щастя… Між небом і землею. Тільки удвох. Подивимося на дім твоїх батьків здалеку. Я розповім тобі одну смішну історію. Йдемо. Самій не можна. Сама — помру…
Чому його не перелякали ті слова? Тепер знає — вона би розповіла про «гладку хтиву потвору». Він би… Він би, безумовно, переглянув плани знайомства. Він би… Ні! Макс не кинув би Любу. Можливо, знадобився б час для налагодження контактів… Але — головне — чому його не перелякали її слова про смерть?
Вы читаете Рай. Центр
