щось активно пояснювала молодику з акуратною короткою зачіскою. Новий помічник? Сердюк зміряв Макара оком і раптом подумав — а хай поїде у той райцентр. Як помічник народного депутата. Простежить, так би мовити, за дотриманням норм законодавства в ході адміністративного експерименту.
— Готовий? — спитав холодно.
— Безумовно, — відповів Макар.
— Красива зачіска, — благодушно відзначив Сердюк, доручив Марті пояснити новачку деталі і поїхав втілювати у життя адміністративну реформу.
— Це перемога! — прошепотіла Марта Макару, віддано дивлячись у спину шефа.
Сердюк розумів: Петро Челядинський не мав весь свій вік відробляти за свою людину на митниці. Раз зателефонував, значить, розуміє — ця тема Сердюкові пече. Що захоче взамін?
— Я у Карпатах чудовий комплекс відпочинку побудував. — Челядинський до справи. — За горою — Буковель.
— І?..
— Треба на тій горі… Від мого комплексу до верхівки і звідти вниз до Буковеля прорубати просіку. Метрів сто завширшки. Щоби мої клієнти на всюдиходах могли би у Буковель їздити.
— Господи, Петре! Що ти мене таким дріб'язком турбуєш?!
— Ліс — ваш!
— Який ліс?
— Той, що вирубаємо. Якісна деревина, Володимире Гнатовичу. Покупця сам запропоную.
— Добре. Але спочатку давай не про особисті вигоди. Давай про державне… З приводу об'єднання районів…
— Перепрошую, але я теж… Подумав… Такий дріб'язок, а шановний Володимир Гнатович…
— Знаєш, Петре! Іноді треба, щоби добрі справи робилися тими, хто зобов'язаний робити їх згідно зі службовим становищем. Хай чиновники одірвуть свої зади від крісел і об'єднають ті районі не через дупу, а так, як треба. А мій помічник на місці простежить…
— Дарма людину ганятимете. Усе зробимо.
— А ліс за якою ціною? — запитав Сердюк, хоча ціна значення не мала. На тілі Сердюка чорним волоссям буяло власне дерево, і, хоч вчора вночі Володимир Гнатович не устиг прискіпливо роздивитися оберіг, справи свідчили — усе добре. Залишилися дрібниці — обламати упертого Макса і розвіяти сумніви щодо шпигунських намірів його загиблої дівчини. Значить, до Купи.
У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській першими прокинулися серденята. Свирю понесло до кухні харч шукати, Микишка роздивився великий Гоциків рюкзак з безліччю кишеньок — потрібна у поході річ, пішов за кумом. Свиря знайшов сухі галети, гриз і кривився.
— Несмачне, як всохле козяче гівно.
Микишка ледь проліз до стільця у кутку біля вікна, присів.
— Я, куме Свиря, усе міркую… Для якої справи нас Господь пробудив? Може, гетьмана шукати… Пам'ятаєш, баба на кручі бідкалася… Що ж, казала, ви, хлопці, без гетьмана…
Свиря догриз галету, задумався…
— Поважного чоловіка додому доправити би під вартою, а потім уже гетьмана шукати…
— Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться.
Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака.
— Дякую за все, хлопці. Додому поїду.
Макс опустив голову, признався:
— Світло в лікарні для того… щоби ви мовчали…
— Про що? — насторожився лікар.
Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації.
Лікар захитав головою.
— Додому хочу. Страшно тут… У столиці вашій…
На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть.
За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має.
— У мене аналогічне становище, — сумно всміхнувся Макс.
— Це нічого, нічого, хлопці, — заспокоїв лікар. — Молоді… Ще все буде. Як зголоднієте, приїздіть до мене сил набиратися.
Куми хлопців перехрестили, веліли чекати — повернуться, знайдуть, бо битва буде і чисті душі знадобляться.
Гоцик розчулився, віддав Микишці рюкзак.
— Як не побачимося, знайте — я вас не забуду.
— І я вас, хлопці, не забуду. — Макс обіймав серденят по черзі, а вони шепотіли йому у вухо:
— Егей, товаришу… Така радість, що сердюки не перевелися.
— Чудні ви. У нас Сердюків — пів-України, — відповів Макс.
— Що?! — аж поприсідали. — Так чого ж ти, трясця твоїй матері, і досі мовчав? Так це ж інша справа. — І дядька уже підганяють, мовляв, давайте вже рушати, бо справ повно.
Врешті пішли. Макс і Гоцик усілися на тісній кухоньці. Закурили…
— Тепер розумію, чому Люба тут жила, — сказав Макс. — Тут ніби рай…
— Був… — сказав Гоцик. — Ти куди тепер?
Макс плани мав. Здати в ломбард коштовний годинник, найняти човен і йти до Десни. Гоцику план підходив. Домовилися так: Макс іде до ломбарду, Гоцик шукає човен подешевше. З тим і покинули квартиру на Костянтинівській.
Макс довго шукав ломбард на Подолі, бо думки розтривожилися. Бажав і боявся зустрічі з Любою. Завтра — може зустріти. Простіше би, тут, в місті, а Десна… Десна — це знову вода. І раптом десь поряд буде міст? Макс згадав, як Люба бігла пішохідним мостом, і раптом зрозумів, чому вона жодного разу не озирнулася. Вона була впевнена, що він поряд… Може, на крок позаду, але поряд. Чорт! І після цього він хоче повернути її?
— Вже як буде, — прошепотів втомлено. Як буде, аби тільки поставити крапку в страшній історії.
Якби зараз Макса запитали, чи любить він Любу, він би… розгубився. Та спитати — нікому. Макс врешті знайшов ломбард, за півціни здав годинник і з грошима рушив на Костянтинівську. Так домовилися.
Гоцик до вечора шукав суденце для поїздки в бік Десни. Хазяї човнів і катерків розпитували про маршрут, відмовлялися: їм вигідніше обслуговувати корпоративи та катати відпочивальників Дніпром у районі столиці. А до Десни, ще й невідомо, на скільки днів… Дешевше купити власного човна. Врешті під вечір сивий дідуган у футболці і капітанському кашкеті пообіцяв назавтра привести свого товариша — той міг би погодитися на авантюрне плавання, та може запросити немало.
— О котрій зустрічаємося? — тільки й спитав Гоцик.
На Костянтинівську повертався без поспіху. Так само як і Макс, думав про те, що завтра може побачити Любу. Точно розсміється і закричить: «Голото! І навіщо ти примчав?» А він — що? Він скаже: «Чи ти дурна, що геть пропала?» А вона скаже, що це не Гоцикове діло, що вона — доросла людина. А він їй на те повідомить новину, що Макар — сука. Вона розстроїться, спитає, що сталося, а він нічого не відповість: те, що люди люблять однакові музику, кіно, цигарки, вболівають за київське «Динамо» і поважають Ґевару, — нічого не варте. Як з'ясувалося.
Гоцик знайшов похмурого Макса у плетеному кріслі на веранді. Присів поряд, показав на сусідські двері.
— Тут жила Роза Сиґізмундівна. Вона померла на ранок після тої ночі, коли Люба…
— Готовий? — спитав холодно.
— Безумовно, — відповів Макар.
— Красива зачіска, — благодушно відзначив Сердюк, доручив Марті пояснити новачку деталі і поїхав втілювати у життя адміністративну реформу.
— Це перемога! — прошепотіла Марта Макару, віддано дивлячись у спину шефа.
Сердюк розумів: Петро Челядинський не мав весь свій вік відробляти за свою людину на митниці. Раз зателефонував, значить, розуміє — ця тема Сердюкові пече. Що захоче взамін?
— Я у Карпатах чудовий комплекс відпочинку побудував. — Челядинський до справи. — За горою — Буковель.
— І?..
— Треба на тій горі… Від мого комплексу до верхівки і звідти вниз до Буковеля прорубати просіку. Метрів сто завширшки. Щоби мої клієнти на всюдиходах могли би у Буковель їздити.
— Господи, Петре! Що ти мене таким дріб'язком турбуєш?!
— Ліс — ваш!
— Який ліс?
— Той, що вирубаємо. Якісна деревина, Володимире Гнатовичу. Покупця сам запропоную.
— Добре. Але спочатку давай не про особисті вигоди. Давай про державне… З приводу об'єднання районів…
— Перепрошую, але я теж… Подумав… Такий дріб'язок, а шановний Володимир Гнатович…
— Знаєш, Петре! Іноді треба, щоби добрі справи робилися тими, хто зобов'язаний робити їх згідно зі службовим становищем. Хай чиновники одірвуть свої зади від крісел і об'єднають ті районі не через дупу, а так, як треба. А мій помічник на місці простежить…
— Дарма людину ганятимете. Усе зробимо.
— А ліс за якою ціною? — запитав Сердюк, хоча ціна значення не мала. На тілі Сердюка чорним волоссям буяло власне дерево, і, хоч вчора вночі Володимир Гнатович не устиг прискіпливо роздивитися оберіг, справи свідчили — усе добре. Залишилися дрібниці — обламати упертого Макса і розвіяти сумніви щодо шпигунських намірів його загиблої дівчини. Значить, до Купи.
У двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській першими прокинулися серденята. Свирю понесло до кухні харч шукати, Микишка роздивився великий Гоциків рюкзак з безліччю кишеньок — потрібна у поході річ, пішов за кумом. Свиря знайшов сухі галети, гриз і кривився.
— Несмачне, як всохле козяче гівно.
Микишка ледь проліз до стільця у кутку біля вікна, присів.
— Я, куме Свиря, усе міркую… Для якої справи нас Господь пробудив? Може, гетьмана шукати… Пам'ятаєш, баба на кручі бідкалася… Що ж, казала, ви, хлопці, без гетьмана…
Свиря догриз галету, задумався…
— Поважного чоловіка додому доправити би під вартою, а потім уже гетьмана шукати…
— Діло кажеш, куме Свиря, — погодився Микишка. — Тільки не буди. Хай уже самі пробудяться.
Макс, Гоцик і лікар уже не спали. Хлопці сиділи на килимі, спостерігали за лікарем, який зашивав рукав піджака.
— Дякую за все, хлопці. Додому поїду.
Макс опустив голову, признався:
— Світло в лікарні для того… щоби ви мовчали…
— Про що? — насторожився лікар.
Макс сумно усміхнувся і коротко переповів майже детективний сюжет про свідка біля мосту і план його нейтралізації.
Лікар захитав головою.
— Додому хочу. Страшно тут… У столиці вашій…
На дядьків голос — куми до кімнатки. Так і так, хочете чи не хочете, а ми, поважний чоловіче, з вами. Микишка — про варту, Свиря — про сало, мовляв, доведуть дядька до хати і, може, ще раз смачного сала скуштують. Як Іван Степанович не опирався, на своєму стояли. І що з ними робити? Хай уже йдуть.
За півгодини після чаю з залишками сухого галетного печива серденята і дядько розпрощалися з Максом і Гоциком. Іван Степанович лишив свою адресу, запрошував приїжджати. Гоцик вибачився — йому поки нема куди гостей запрошувати: куток на Костянтинівській — орендований, де завтра буде — хтозна. Може, номер мобільного залишити. Більше нічого не має.
— У мене аналогічне становище, — сумно всміхнувся Макс.
— Це нічого, нічого, хлопці, — заспокоїв лікар. — Молоді… Ще все буде. Як зголоднієте, приїздіть до мене сил набиратися.
Куми хлопців перехрестили, веліли чекати — повернуться, знайдуть, бо битва буде і чисті душі знадобляться.
Гоцик розчулився, віддав Микишці рюкзак.
— Як не побачимося, знайте — я вас не забуду.
— І я вас, хлопці, не забуду. — Макс обіймав серденят по черзі, а вони шепотіли йому у вухо:
— Егей, товаришу… Така радість, що сердюки не перевелися.
— Чудні ви. У нас Сердюків — пів-України, — відповів Макс.
— Що?! — аж поприсідали. — Так чого ж ти, трясця твоїй матері, і досі мовчав? Так це ж інша справа. — І дядька уже підганяють, мовляв, давайте вже рушати, бо справ повно.
Врешті пішли. Макс і Гоцик усілися на тісній кухоньці. Закурили…
— Тепер розумію, чому Люба тут жила, — сказав Макс. — Тут ніби рай…
— Був… — сказав Гоцик. — Ти куди тепер?
Макс плани мав. Здати в ломбард коштовний годинник, найняти човен і йти до Десни. Гоцику план підходив. Домовилися так: Макс іде до ломбарду, Гоцик шукає човен подешевше. З тим і покинули квартиру на Костянтинівській.
Макс довго шукав ломбард на Подолі, бо думки розтривожилися. Бажав і боявся зустрічі з Любою. Завтра — може зустріти. Простіше би, тут, в місті, а Десна… Десна — це знову вода. І раптом десь поряд буде міст? Макс згадав, як Люба бігла пішохідним мостом, і раптом зрозумів, чому вона жодного разу не озирнулася. Вона була впевнена, що він поряд… Може, на крок позаду, але поряд. Чорт! І після цього він хоче повернути її?
— Вже як буде, — прошепотів втомлено. Як буде, аби тільки поставити крапку в страшній історії.
Якби зараз Макса запитали, чи любить він Любу, він би… розгубився. Та спитати — нікому. Макс врешті знайшов ломбард, за півціни здав годинник і з грошима рушив на Костянтинівську. Так домовилися.
Гоцик до вечора шукав суденце для поїздки в бік Десни. Хазяї човнів і катерків розпитували про маршрут, відмовлялися: їм вигідніше обслуговувати корпоративи та катати відпочивальників Дніпром у районі столиці. А до Десни, ще й невідомо, на скільки днів… Дешевше купити власного човна. Врешті під вечір сивий дідуган у футболці і капітанському кашкеті пообіцяв назавтра привести свого товариша — той міг би погодитися на авантюрне плавання, та може запросити немало.
— О котрій зустрічаємося? — тільки й спитав Гоцик.
На Костянтинівську повертався без поспіху. Так само як і Макс, думав про те, що завтра може побачити Любу. Точно розсміється і закричить: «Голото! І навіщо ти примчав?» А він — що? Він скаже: «Чи ти дурна, що геть пропала?» А вона скаже, що це не Гоцикове діло, що вона — доросла людина. А він їй на те повідомить новину, що Макар — сука. Вона розстроїться, спитає, що сталося, а він нічого не відповість: те, що люди люблять однакові музику, кіно, цигарки, вболівають за київське «Динамо» і поважають Ґевару, — нічого не варте. Як з'ясувалося.
Гоцик знайшов похмурого Макса у плетеному кріслі на веранді. Присів поряд, показав на сусідські двері.
— Тут жила Роза Сиґізмундівна. Вона померла на ранок після тої ночі, коли Люба…
Вы читаете Рай. Центр
