завівся
сильніше, ніж звичайно, і говорив і діяв з невластивою для нього відвертістю, я
вловив - а чи гадав, що вловив, - у його голосі, манерах, узагалі в його
зовнішності те, що першої миті мене вразило, а наступної заінтригувало, те, від
чого раптом набігли невиразні видива найперших літ дитинства - дикий, безладний
рій споминів тих літ, коли ще й сама пам’ять не народилася. Годі описати почуття, яке мене охопило, - скажу лише, що не
відразу міг позбутися враження, начебто знаю цю людину вже давним-давно - від
якогось дня в безмежно далекому нині минулому. Враження це, однак, так само
раптом розвіялось, і згадую я про нього тільки тому, що то була моя остання з
ним розмова у школі.
Раз уночі, під кінець останнього року навчання, відразу після того як сталася
згадана мною сутичка, я дочекався, поки всі поснули, встав з ліжка і з лампою в
руці підкрався плутаними переходами до спальні свого суперника. Я вже давно
снував одну з тих підступних капостей, які досі мені ніяк не вдавалися. Свій
задум я збирався здійснити саме тепер, і то так, щоб мій тезко сповна відчув,
скільки злості в мені накипіло. Ввійшов я безшумно, залишивши лампу в коридорі.
Ступив іще крок, прислухаючись до його спокійного дихання. Переконавшись, що
Вілсон спить, я вернувся за лампою і знов підступив до ліжка, щільно прикритого
завісами. Згідно з планом, я тихо, поволі відхилив завісу і тієї ж миті, коли
яскраве світло впало на постать сплячого, ковзнув поглядом по його обличчі.
Глянув - і завмер, заціпенів. У грудях мені забухало, коліна затряслися;
безпричинний, нестерпний жах пройняв усе моє єство. Задихаючись, я підніс лампу
ближче. Невже це обличчя... невже це - обличчя Вільяма Вілсона? Так, це були
його риси, я бачив, та чомусь мене трусило від думки, що вони не його. Що ж у
них такого, коли я аж так уразився? Я дивився, вдивлявся... а в мозку вирувало
сонмище незв’язних думок. Ні, вдень він не такий - явно не такий; удень він виглядав інакше.
Те саме ймення! Та ж постать! У той же день прибув! А ще оте кляте, безглузде
мавпування моєї ходи, голосу, звичок, манер! Та чи можливо таке, - чи в межах
людських можливостей, щоб те, що я зараз бачу, було всього лише результатом
постійних вправ у мавпуванні?! Повен містичного жаху, битий дрожем, я загасив
лампу і мовчки покинув спальню, а заодно й гімназію - виїхав з неї назавше.
Пробайдикувавши кілька місяців удома, я згодом став учнем Ітонського коледжу.
Цього часу виявилося достатньо, щоб спогади про всі ті події трохи приблякли, -
принаймні почуття, які вони викликали, зазнали змін. Відчуття реальності
пережитого - трагічної реальності - вже не було. З’явилися навіть сумніви, чи справді це щось пережите; і якщо я вряди-годи й
повертався до нього, то лише дивуючись, до чого може привести людська
легковірність, і підсміюючись над тим, що мені дісталася в спадок така бурхлива
уява. Та й життя, яке я вів в Ітоні, не могло не сприяти цим скептичним
настроям. Вир бездумного гультяйства, в який я кинувся сторч головою, вимив з
минулого все, крім піни, поглинув усе, що було в нім серйозного і суттєвого,
лишивши в пам’яті тільки легкодумство прожитих літ.
Але я не маю бажання описувати жалюгідну історію мого безпутства, - безпутства,
що нехтувало закони, уникаючи водночас пильного ока начальства. По трьох
змарнованих роках, з яких я тільки й мав прибутку, що добре вкорінені погані
звички та трохи зайвої статечності у фігурі, я одного разу, після тижня
безтямної пиятики, запросив на таємну забаву кілька найзапекліших гультяїв.
Посходилися ми пізно, бо наші забави тяглися звичайно аж до ранку. Вино пливло
рікою, не бракувало й інших, може, й небезпечніших спокус, тож коли на сході
забринів сірий світанок, шал наш сягнув апогея. Розігрітий картами і алкоголем,
я саме рвався виголосити один більш ніж непристойний тост, коли раптом двері
кімнати рвучко, - не розчахнулись, а тільки прочинилися, - і почувся різкий
голос служника. Він сказав, що хтось у холі хоче мене бачити, причім дуже
спішно.
Я був до того захмелений, що не так здивувався, як зрадів цій несподіванці, і,
заточуючись, зразу рушив з кімнати та спустився кількома східцями до вестибюля.
Лампи в цьому невисокому, тіснуватому приміщенні ніколи не було, а такої пори
там узагалі було темно, тільки світанок ледь-ледь сірів у півкруглому вікні.
Вже з порога я спостеріг чиюсь постать - це був юнак приблизно мого зросту,
одягнутий у білий кашеміровий халат такого ж модного крою, що й мій. Це ще
можна було розгледіти в тому тьмяному світлі, а от обличчя - ні. Тільки-но я
ввійшов, він кинувся до мене, нетерпляче вхопив за руку і шепнув у вухо:
“Вільям Вілсон”.
Я протверезів ту ж мить.
Було в ньому щось, - у його поведінці, в пальці, яким він помахав мені перед
носом, - від чого я несказанно здивувався, але протверезів я від іншого:
значущості цього особливого, застережливого тихого шипіння, а передусім від
самого звуку, тону, тембру двох простих і таких знайомих, однак шепнутих слів,
з якими набігли тисячі давно забутих спогадів і вдарили в душу немов
електричний розряд. Поки я прийшов до тями, він зник.
Хоча ця подія, безперечно, справила сильне враження на мою розбурхану уяву,
воно, проте, минулося швидко. Кілька тижнів, правда, я провів як не в розпитах,
то в тяжких роздумах. Ні, я не вдавав, буцім не знаю, хто він - той єдиний у
світі чоловік, що так уперто втручався в мої справи і замучував мене своїми
підшептами.
Але хто він такий, той Вілсон? Що він за один? Звідки він узявся? Чого
добивається? Я так і не зумів знайти відповіді на всі ці питання, з’ясував лише, що в зв’язку з якимсь сімейним нещастям він вибув з гімназії доктора Брансбі того ж
дня, що й я, тільки пізніше. Та невдовзі я перестав про це думати, бо всю мою
увагу поглинув запланований від’їзд до Оксфорда. Там я й опинився незабаром, діставши від своїх нерозважно
марнославних батьків такий запас усіляких строїв і таке фінансове забезпечення,
що міг досхочу купатися в розкошах, любих моєму серцю, - міг змагатися в
марнотратстві з найпихатішими синками найзаможніших графів Великобританії.
Підігрітий таким гріховним звитяжництвом, вроджений мій темперамент розбуявся з
подвійною силою, так що я, в сліпому шалі своїх п’яних учт, переступав навіть межі звичайної порядності. Але вдаватися в деталі
моїх вибриків нема сенсу. Досить сказати, що в марнотратстві я переіродив
Ірода [10 Ірод Аттік Тіберій Клавдій (бл. 101-177) - багатий афінянин, уславлений промовець, який, за чутками, розбагатів, знайшовши
скарб у своєму домі.]і що, вигадавши безліч нових витівок, вельми доповнив довгий список гріхів,
звичайних на той час у найрозпуснішому університеті Європи.
Хоч і важко в таке повірити, але навіть у цьому я переступив усі правила
джентльменства, бо завдяки одному професійному картяреві я навчився шахрувати і
став ревним прихильником цієї негідної науки, всякчас удаючись до неї як до
засобу поповнення, коштом простакуватих приятелів, своїх і так немаленьких
прибутків. Так воно, на жаль, було. Я чинив неймовірний злочин супроти
чоловічої честі й гідності, і, мабуть, тільки цією неймовірністю й можна було
пояснити, чому він минався мені безкарно. Справді, найгірші пройдисвіти з
нашого товариства швидше б не повірили власним очам, аніж мали запідозрити в
чомусь веселого, щирого, щедрого Вільяма Вілсона - найшляхетнішого,
найліберальнішого з усіх оксфордських паничів: адже всі його вибрики (за
словами його нахлібників) - це тільки буяння молодості та нестримної фантазії,
всі його блуди - просто примхи, а найчорніші гріхи - тільки плоди безоглядного
парубоцького гультяйства!
Я вже років два отак промишляв, коли в університеті з’явився один юнак із знатних вискочнів на прізвище Глендінінг, - багатий,
казали, як Ірод з Аттіки, ще й розбагатів так само легко, як той. Я дуже скоро
виявив, що на розум він небагатий, і, звичайно, намітив його жертвою. Часто
залучаючи Глендінінга до гри, я з допомогою нескладних прийомів дозволяв йому
вигравати значні суми, аби певніше затягти в свою пастку. Нарешті, коли план
мій дозрів, я зустрівся з ним (ця зустріч мала бути останньою й вирішальною) в
помешканні одного товариша, містера Престона, який приятелював з нами обома,
але, слід зазначити, навіть близько не здогадувався про мої наміри. Аби
прикрити їх, я влаштував усе так, що зібралося нас восьмеро чи десятеро - ціла
компанія, - і дуже вважав на те, щоб карти на столі з’явилися ніби випадково, а пропозиція перекинутися ними виходила від моєї
майбутньої жертви. Одне слово (це прикра для мене тема), я вдався до різних
дрібних хитрощів, цілком звичайних у таких випадках - настільки звичайних, аж
просто диво, що дехто й досі на них ловиться.
Ми засиділись до глибокої ночі, і, нарешті, мені вдалося позбутися всіх
суперників, крім Глендінінга. Гра була моя улюблена - екарте. Решта гравців
покидали карти і, заінтриговані нашими ставками, з’юрмилися довкола. Вискочень, який ще на початку вечірки був піддався на мої
спокуси і пив без міри, тепер, тасуючи чи роздаючи карти, робив це з такою
рвучкою нервозністю, яка навряд чи пояснювалася самим сп’янінням. Незабаром він уже був мені винен чималу суму, і тут сталося те, на що
я холоднокровно розраховував: хильнувши портвейну, він запропонував подвоїти
наші вже й так завищені ставки. З виглядом щирої нехоті, і то не відразу - лише
коли на двічі сказане “ні” почув
сильніше, ніж звичайно, і говорив і діяв з невластивою для нього відвертістю, я
вловив - а чи гадав, що вловив, - у його голосі, манерах, узагалі в його
зовнішності те, що першої миті мене вразило, а наступної заінтригувало, те, від
чого раптом набігли невиразні видива найперших літ дитинства - дикий, безладний
рій споминів тих літ, коли ще й сама пам’ять не народилася. Годі описати почуття, яке мене охопило, - скажу лише, що не
відразу міг позбутися враження, начебто знаю цю людину вже давним-давно - від
якогось дня в безмежно далекому нині минулому. Враження це, однак, так само
раптом розвіялось, і згадую я про нього тільки тому, що то була моя остання з
ним розмова у школі.
Раз уночі, під кінець останнього року навчання, відразу після того як сталася
згадана мною сутичка, я дочекався, поки всі поснули, встав з ліжка і з лампою в
руці підкрався плутаними переходами до спальні свого суперника. Я вже давно
снував одну з тих підступних капостей, які досі мені ніяк не вдавалися. Свій
задум я збирався здійснити саме тепер, і то так, щоб мій тезко сповна відчув,
скільки злості в мені накипіло. Ввійшов я безшумно, залишивши лампу в коридорі.
Ступив іще крок, прислухаючись до його спокійного дихання. Переконавшись, що
Вілсон спить, я вернувся за лампою і знов підступив до ліжка, щільно прикритого
завісами. Згідно з планом, я тихо, поволі відхилив завісу і тієї ж миті, коли
яскраве світло впало на постать сплячого, ковзнув поглядом по його обличчі.
Глянув - і завмер, заціпенів. У грудях мені забухало, коліна затряслися;
безпричинний, нестерпний жах пройняв усе моє єство. Задихаючись, я підніс лампу
ближче. Невже це обличчя... невже це - обличчя Вільяма Вілсона? Так, це були
його риси, я бачив, та чомусь мене трусило від думки, що вони не його. Що ж у
них такого, коли я аж так уразився? Я дивився, вдивлявся... а в мозку вирувало
сонмище незв’язних думок. Ні, вдень він не такий - явно не такий; удень він виглядав інакше.
Те саме ймення! Та ж постать! У той же день прибув! А ще оте кляте, безглузде
мавпування моєї ходи, голосу, звичок, манер! Та чи можливо таке, - чи в межах
людських можливостей, щоб те, що я зараз бачу, було всього лише результатом
постійних вправ у мавпуванні?! Повен містичного жаху, битий дрожем, я загасив
лампу і мовчки покинув спальню, а заодно й гімназію - виїхав з неї назавше.
Пробайдикувавши кілька місяців удома, я згодом став учнем Ітонського коледжу.
Цього часу виявилося достатньо, щоб спогади про всі ті події трохи приблякли, -
принаймні почуття, які вони викликали, зазнали змін. Відчуття реальності
пережитого - трагічної реальності - вже не було. З’явилися навіть сумніви, чи справді це щось пережите; і якщо я вряди-годи й
повертався до нього, то лише дивуючись, до чого може привести людська
легковірність, і підсміюючись над тим, що мені дісталася в спадок така бурхлива
уява. Та й життя, яке я вів в Ітоні, не могло не сприяти цим скептичним
настроям. Вир бездумного гультяйства, в який я кинувся сторч головою, вимив з
минулого все, крім піни, поглинув усе, що було в нім серйозного і суттєвого,
лишивши в пам’яті тільки легкодумство прожитих літ.
Але я не маю бажання описувати жалюгідну історію мого безпутства, - безпутства,
що нехтувало закони, уникаючи водночас пильного ока начальства. По трьох
змарнованих роках, з яких я тільки й мав прибутку, що добре вкорінені погані
звички та трохи зайвої статечності у фігурі, я одного разу, після тижня
безтямної пиятики, запросив на таємну забаву кілька найзапекліших гультяїв.
Посходилися ми пізно, бо наші забави тяглися звичайно аж до ранку. Вино пливло
рікою, не бракувало й інших, може, й небезпечніших спокус, тож коли на сході
забринів сірий світанок, шал наш сягнув апогея. Розігрітий картами і алкоголем,
я саме рвався виголосити один більш ніж непристойний тост, коли раптом двері
кімнати рвучко, - не розчахнулись, а тільки прочинилися, - і почувся різкий
голос служника. Він сказав, що хтось у холі хоче мене бачити, причім дуже
спішно.
Я був до того захмелений, що не так здивувався, як зрадів цій несподіванці, і,
заточуючись, зразу рушив з кімнати та спустився кількома східцями до вестибюля.
Лампи в цьому невисокому, тіснуватому приміщенні ніколи не було, а такої пори
там узагалі було темно, тільки світанок ледь-ледь сірів у півкруглому вікні.
Вже з порога я спостеріг чиюсь постать - це був юнак приблизно мого зросту,
одягнутий у білий кашеміровий халат такого ж модного крою, що й мій. Це ще
можна було розгледіти в тому тьмяному світлі, а от обличчя - ні. Тільки-но я
ввійшов, він кинувся до мене, нетерпляче вхопив за руку і шепнув у вухо:
“Вільям Вілсон”.
Я протверезів ту ж мить.
Було в ньому щось, - у його поведінці, в пальці, яким він помахав мені перед
носом, - від чого я несказанно здивувався, але протверезів я від іншого:
значущості цього особливого, застережливого тихого шипіння, а передусім від
самого звуку, тону, тембру двох простих і таких знайомих, однак шепнутих слів,
з якими набігли тисячі давно забутих спогадів і вдарили в душу немов
електричний розряд. Поки я прийшов до тями, він зник.
Хоча ця подія, безперечно, справила сильне враження на мою розбурхану уяву,
воно, проте, минулося швидко. Кілька тижнів, правда, я провів як не в розпитах,
то в тяжких роздумах. Ні, я не вдавав, буцім не знаю, хто він - той єдиний у
світі чоловік, що так уперто втручався в мої справи і замучував мене своїми
підшептами.
Але хто він такий, той Вілсон? Що він за один? Звідки він узявся? Чого
добивається? Я так і не зумів знайти відповіді на всі ці питання, з’ясував лише, що в зв’язку з якимсь сімейним нещастям він вибув з гімназії доктора Брансбі того ж
дня, що й я, тільки пізніше. Та невдовзі я перестав про це думати, бо всю мою
увагу поглинув запланований від’їзд до Оксфорда. Там я й опинився незабаром, діставши від своїх нерозважно
марнославних батьків такий запас усіляких строїв і таке фінансове забезпечення,
що міг досхочу купатися в розкошах, любих моєму серцю, - міг змагатися в
марнотратстві з найпихатішими синками найзаможніших графів Великобританії.
Підігрітий таким гріховним звитяжництвом, вроджений мій темперамент розбуявся з
подвійною силою, так що я, в сліпому шалі своїх п’яних учт, переступав навіть межі звичайної порядності. Але вдаватися в деталі
моїх вибриків нема сенсу. Досить сказати, що в марнотратстві я переіродив
Ірода [10 Ірод Аттік Тіберій Клавдій (бл. 101-177) - багатий афінянин, уславлений промовець, який, за чутками, розбагатів, знайшовши
скарб у своєму домі.]і що, вигадавши безліч нових витівок, вельми доповнив довгий список гріхів,
звичайних на той час у найрозпуснішому університеті Європи.
Хоч і важко в таке повірити, але навіть у цьому я переступив усі правила
джентльменства, бо завдяки одному професійному картяреві я навчився шахрувати і
став ревним прихильником цієї негідної науки, всякчас удаючись до неї як до
засобу поповнення, коштом простакуватих приятелів, своїх і так немаленьких
прибутків. Так воно, на жаль, було. Я чинив неймовірний злочин супроти
чоловічої честі й гідності, і, мабуть, тільки цією неймовірністю й можна було
пояснити, чому він минався мені безкарно. Справді, найгірші пройдисвіти з
нашого товариства швидше б не повірили власним очам, аніж мали запідозрити в
чомусь веселого, щирого, щедрого Вільяма Вілсона - найшляхетнішого,
найліберальнішого з усіх оксфордських паничів: адже всі його вибрики (за
словами його нахлібників) - це тільки буяння молодості та нестримної фантазії,
всі його блуди - просто примхи, а найчорніші гріхи - тільки плоди безоглядного
парубоцького гультяйства!
Я вже років два отак промишляв, коли в університеті з’явився один юнак із знатних вискочнів на прізвище Глендінінг, - багатий,
казали, як Ірод з Аттіки, ще й розбагатів так само легко, як той. Я дуже скоро
виявив, що на розум він небагатий, і, звичайно, намітив його жертвою. Часто
залучаючи Глендінінга до гри, я з допомогою нескладних прийомів дозволяв йому
вигравати значні суми, аби певніше затягти в свою пастку. Нарешті, коли план
мій дозрів, я зустрівся з ним (ця зустріч мала бути останньою й вирішальною) в
помешканні одного товариша, містера Престона, який приятелював з нами обома,
але, слід зазначити, навіть близько не здогадувався про мої наміри. Аби
прикрити їх, я влаштував усе так, що зібралося нас восьмеро чи десятеро - ціла
компанія, - і дуже вважав на те, щоб карти на столі з’явилися ніби випадково, а пропозиція перекинутися ними виходила від моєї
майбутньої жертви. Одне слово (це прикра для мене тема), я вдався до різних
дрібних хитрощів, цілком звичайних у таких випадках - настільки звичайних, аж
просто диво, що дехто й досі на них ловиться.
Ми засиділись до глибокої ночі, і, нарешті, мені вдалося позбутися всіх
суперників, крім Глендінінга. Гра була моя улюблена - екарте. Решта гравців
покидали карти і, заінтриговані нашими ставками, з’юрмилися довкола. Вискочень, який ще на початку вечірки був піддався на мої
спокуси і пив без міри, тепер, тасуючи чи роздаючи карти, робив це з такою
рвучкою нервозністю, яка навряд чи пояснювалася самим сп’янінням. Незабаром він уже був мені винен чималу суму, і тут сталося те, на що
я холоднокровно розраховував: хильнувши портвейну, він запропонував подвоїти
наші вже й так завищені ставки. З виглядом щирої нехоті, і то не відразу - лише
коли на двічі сказане “ні” почув
Вы читаете Вільям Вілсон
×