кілька дошкульних слів, які надавали моїй
поступці відтінку ураженої гідності, - я таки погодився. Результат, звісно,
тільки потвердив те, що здобич моя вже в сильці: не минуло й години, як борг
його зріс учетверо. Я вже давніше був помітив, що хмільний рум’янець поволі сповзає з його обличчя, але тепер воно зблідло так страшно, аж я
здивувався. Так, здивувався. Скрізь мені говорили, що Глендінінг - бозна-який
багач, тож - гадав я собі - навряд щоб він аж так переймався тим програшем
(хоча сума була й немала). “Вино, мабуть, ударило в голову”, - тільки й подумав
я і вже, було, зібрався остаточно покласти край цій грі - насамперед тому, що
боявся втратити повагу товаришів, а не з якихось некорисливих мотивів, - як
раптом з виразу деяких облич і з того, як розпачливо скрикнув Глендінінг,
збагнув, що довів його до цілковитої руїни і що однодушне співчуття, яке він
здобув при цьому, здатне захистити його від будь-чиїх, навіть диявольських
підступів.
Як було слід повестись, я не знав. Жалюгідне становище моєї жертви пригнітило й
збентежило всіх присутніх; запала глибока й довга мовчанка, протягом якої я
добре відчував, як не один зневажливий чи докірливий погляд пече мені щоку.
Признаюся навіть: на якусь мить мені аж від серця відлягло, коли сталося диво.
Широкі, важкі двері розчахнулися раптом з такою силою, що всі свічки, мов
зачаровані, згасли. Але ми ще встигли побачити, як до кімнати хтось увійшов, -
був він приблизно мого зросту, щільно закутаний у мантію. В суцільній темряві,
однак, відчувалося, що він стоїть серед нас. Не встигли ми опам’ятатись, приголомшені цією брутальністю, як незнайомець озвався:
- Джентльмени, - сказав він тихим, виразним незабутнім шепотом, від якого я
стерп до нитки, - прошу вибачення за таку поведінку, але, чинячи так, я сповняю
обов’язок. Ви, безперечно, не знаєте справжньої натури того, хто виграв сьогодні в
лорда Глендінінга велику суму грошей. Я підкажу вам доцільни і певний шлях,
яким можна про це дізнатися. Прошу принагідно глянути за вилогу його лівого
рукава, а також на ті кілька колод, що їх знайдете в кишенях його вишитого
халата.
Поки він говорив, у кімнаті було тихо-тихо - муха не пролетить. А скінчив - тут
же зник, так само раптово як з’явився. Якими словами передати мої почуття? Та й чи потрібно? Чи потрібно
говорити, як почуваються прокляті? Ще й часу обмаль. Дужі руки відразу вхопили
мене, не забарилося й світло. Зробили обшук. За вилогою рукава знайшли всі
великі карти, важливі в екарте, а в кишенях халата - кілька колод, -
точнісінько таких, як та, що на столі, - лише були вони, як то кажуть, мічені:
старші карти трохи заокруглені зверху і знизу, решта заокруглені з боків. Отож
недосвідчений гравець, здебільше знімаючи колоду вздовж сорочки, залишить
супернику старші карти, тоді як шулер, знімаючи впоперек, нічого вартісного
своїй жертві не підкине.
Найсильніший вибух обурення вразив би мене менше, ніж мовчазне презирство й
саркастичний спокій, породжені отим відкриттям.
- Містере Вілсоне, - мовив наш господар, нахиляючись, щоб підняти з підлоги
розкішну дорогу хутряну мантію. - Містере Вілсоне, ваші речі. (Було холодно, і
я, йдучи сюди, накинув на себе якийсь одяг і скинув його, прибувши). Гадаю,
буде зайвим вишукувати тут, - він гірко всміхнувся, глянувши на мантію, - ще
якісь докази вашої майстерності. З нас уже досить. Сподіваюсь, ви розумієте, що
вам слід покинути Оксфорд, - принаймні моє помешкання, і то негайно.
Збезчещений, принижений до краю цими гострими словами, я, може б, ударив того
господаря, але всю мою увагу в ту хвилину поглинула інша, невимовно разюча річ.
Моя мантія була з дорогого хутра, з якого саме і якої казкової ціни - сказати
не беруся. Та й фасон був винаходом моєї фантазії: я-бо в таких франтівських
справах був вибагливий до абсурду. Отже, коли містер Престон підняв з підлоги і
простяг мені мантію, я вражено - навіть злякано - зауважив, що одна мантія вже
висить у мене на руці (підхоплена цілком несвідомо) - точнісінько така, як і
та, що мені давали. Той, хто мене так знеславив, був, пригадується, закутаний у
мантію, з решти ж ніхто, крім мене, мантії не мав. Отямившись трохи, я взяв її
з господаревих рук, тихенько кинув зверху на свою і з виклично рішучим виглядом
вийшов з кімнати, а на світанку наступного дня втік з Оксфорда на континент,
мордований страхом і соромом.
Я тікав надаремне. Зла доля переслідувала мене, мов навіжена, показуючи, що її
таємниче панування наді мною лише починається. Не встиг я ступити на паризьку
землю, як той Вілсон знов устромив мерзенного носа в мої справи. Роки йшли, а
рятунку від нього не було. Негідник! Отоді, в Римі, - як же невчасно він, зі
своєю примарною настирливістю, став межи мною й моїми честолюбними планами! А у
Відні, в Берліні, а в Москві! Та й чи було таке місто, де б я не проклинав його
всім серцем і душею? Від його незбагненної тиранії я панічно, мов від чуми,
тікав світ за очі, - але тікав надаремне.
І знов і знов питався я нишком у власної душі: хто він такий? звідки взявся?
чого хоче? Та відповіді не було. Перебрав у пам’яті найменші подробиці, всі форми, методи, особливості його нахабного
переслідування. Але якихось певних висновків не дійшов. Помітив, правда, що у
всіх тих випадках за останній час, коли він ставав мені поперек дороги, він
завжди робив це так, аби зруйнувати ті заміри чи починання, які, доведені до
кінця, могли б обернутися лихом. Убоге, однак, виправдання для таких владних
утручань! Убога компенсація природного права на самостійність, відібраного так
безпардонно!
Годі було не помітити й того, що мій мучитель увесь цей час (протягом якого ні
разу не зрадив своїй забаганці, на диво ретельно й уміло копіюючи мій одяг)
кожного разу з’являвся так, щоб я не міг розгледіти його обличчя. Та хоч би ким і яким був той
Вілсон, саме цього інакше як манірністю - чи й просто дурістю - не назвеш.
Невже він міг припустити бодай на мить, що я не впізнаю того, хто застерігав
мене в Ітоні, хто збезчестив мене в Оксфорді, хто завадив моїм честолюбним
планам у Римі, помсті - в Парижі, коханню - в Неаполі, а чи тому, що він хибно
вважав зажерливістю, - в Єгипті? Невже він гадав, що в своєму архіворогові,
злому демоні я не впізнаю Вільяма Вілсона гімназійних часів - тезка мого,
побратима, суперника шкільних років, - суперника, якого я так ненавидів і
боявся? Бути цього не може! Але пора перейти до останньої бурхливої сцени цієї
драми.
Досі я пасивно корився його владному пануванню над собою. Глибоке благоговіння,
яке я звичайно відчував перед шляхетністю його натури, перед величною мудрістю,
перед очевидною всюдисущістю і всевладністю Вілсона, поєднавшись із страхом
перед деякими іншими, реальними і уявними, рисами його вдачі, привели мене до
думки, що сам я геть безвольний і безпорадний і мушу - попри сильний внутрішній
опір - цілком скоритися його деспотичній волі. Однак останнім часом я просто не
просихав від вина, і моя й без того буйна вдача, розбурхана вином, дедалі
настирливіше домагалася свободи. Я почав ремствувати - спочатку тихо, потім
голосніше, тоді відкрито. Невже мені тільки здавалося, що чим упертіший я, тим
поступливішим ставав мій мучитель? Хай там як, але мою душу окрилила палка
надія, і врешті в глибині її визріло тверде, відчайдушне рішення - позбутися
рабства.
Трапилося це в Римі, під час великого карнавалу 18... року, на балі-маскараді в
палаці неаполітанського герцога Діброльйо. Я більш ніж звичайно дозволив собі
порозкошувати вином, і в задушливих покоях, де юрмилося стільки люду, мені
стало просто нестерпно. До того ж я вкрай роздратувався, коли довелось
проштовхуватися крізь тисняву, - я-бо розшукував (не казатиму, з яких негідних
мотивів) юну, веселу красуню - дружину старого маразматика Діброльйо. Вона
надто вже необережно довірилась мені, відкривши секрет свого маскарадного
костюму, отож, угледівши його в юрбі, я притьмом кинувся до неї. Аж тут чиясь
рука легко лягла мені на плече, і почувся над вухом незабутній тихий шепіт -
клятий шепіт!
Осатанівши від гніву, я миттю повернувся і вхопив напасника за комір. Був він,
як я й сподівався, в точно такому ж костюмі, що й я, - іспанський плащ синього
вельвету, темно-червоний ремінь на талії і рапіра. Обличчя сховав за чорною
шовковою маскою.
- Негідник! - палаючи люттю, прохрипів я, а кожне нове слово, здавалося, тільки
підливало масла в огонь. - Негідник! Самозванець! Вража душа! Більше мене не
цькуватимеш, - годі! Йди за мною, бо заріжу на місці! - І я кинувся з зали,
тягнучи його за собою в невеликий суміжний передпокій.
Увірвавшись туди, я люто віджбурнув його. Він поточився на стіну, а я,
лайнувшись, замкнув двері й наказав йому витягувати зброю. Мить повагавшись,
він ледь чутно зітхнув, витягнув шпагу і приготувався до оборони.
Сутичка скоро й закінчилась. Я лютував і нетямився, відчуваючи, як у моїй
правиці зібралися сила й завзяття тисяч рук. Через кілька секунд я самою силою
притиснув його до дерев’яних панелей і, коли вже все залежало від моєї ласки, з несамовитою злобою став
раз по раз прохромляти йому шпагою груди.
Саме цієї миті хтось спробував увійти до кімнати. Я підбіг до дверей, закривши
їх ще надійніше, і зразу ж повернувся до свого поваленого суперника. Та якою
людською мовою можна описати той подив і той жах, котрі охопили мене, коли я
побачив, що за ту коротку мить, поки я дивився на двері,
поступці відтінку ураженої гідності, - я таки погодився. Результат, звісно,
тільки потвердив те, що здобич моя вже в сильці: не минуло й години, як борг
його зріс учетверо. Я вже давніше був помітив, що хмільний рум’янець поволі сповзає з його обличчя, але тепер воно зблідло так страшно, аж я
здивувався. Так, здивувався. Скрізь мені говорили, що Глендінінг - бозна-який
багач, тож - гадав я собі - навряд щоб він аж так переймався тим програшем
(хоча сума була й немала). “Вино, мабуть, ударило в голову”, - тільки й подумав
я і вже, було, зібрався остаточно покласти край цій грі - насамперед тому, що
боявся втратити повагу товаришів, а не з якихось некорисливих мотивів, - як
раптом з виразу деяких облич і з того, як розпачливо скрикнув Глендінінг,
збагнув, що довів його до цілковитої руїни і що однодушне співчуття, яке він
здобув при цьому, здатне захистити його від будь-чиїх, навіть диявольських
підступів.
Як було слід повестись, я не знав. Жалюгідне становище моєї жертви пригнітило й
збентежило всіх присутніх; запала глибока й довга мовчанка, протягом якої я
добре відчував, як не один зневажливий чи докірливий погляд пече мені щоку.
Признаюся навіть: на якусь мить мені аж від серця відлягло, коли сталося диво.
Широкі, важкі двері розчахнулися раптом з такою силою, що всі свічки, мов
зачаровані, згасли. Але ми ще встигли побачити, як до кімнати хтось увійшов, -
був він приблизно мого зросту, щільно закутаний у мантію. В суцільній темряві,
однак, відчувалося, що він стоїть серед нас. Не встигли ми опам’ятатись, приголомшені цією брутальністю, як незнайомець озвався:
- Джентльмени, - сказав він тихим, виразним незабутнім шепотом, від якого я
стерп до нитки, - прошу вибачення за таку поведінку, але, чинячи так, я сповняю
обов’язок. Ви, безперечно, не знаєте справжньої натури того, хто виграв сьогодні в
лорда Глендінінга велику суму грошей. Я підкажу вам доцільни і певний шлях,
яким можна про це дізнатися. Прошу принагідно глянути за вилогу його лівого
рукава, а також на ті кілька колод, що їх знайдете в кишенях його вишитого
халата.
Поки він говорив, у кімнаті було тихо-тихо - муха не пролетить. А скінчив - тут
же зник, так само раптово як з’явився. Якими словами передати мої почуття? Та й чи потрібно? Чи потрібно
говорити, як почуваються прокляті? Ще й часу обмаль. Дужі руки відразу вхопили
мене, не забарилося й світло. Зробили обшук. За вилогою рукава знайшли всі
великі карти, важливі в екарте, а в кишенях халата - кілька колод, -
точнісінько таких, як та, що на столі, - лише були вони, як то кажуть, мічені:
старші карти трохи заокруглені зверху і знизу, решта заокруглені з боків. Отож
недосвідчений гравець, здебільше знімаючи колоду вздовж сорочки, залишить
супернику старші карти, тоді як шулер, знімаючи впоперек, нічого вартісного
своїй жертві не підкине.
Найсильніший вибух обурення вразив би мене менше, ніж мовчазне презирство й
саркастичний спокій, породжені отим відкриттям.
- Містере Вілсоне, - мовив наш господар, нахиляючись, щоб підняти з підлоги
розкішну дорогу хутряну мантію. - Містере Вілсоне, ваші речі. (Було холодно, і
я, йдучи сюди, накинув на себе якийсь одяг і скинув його, прибувши). Гадаю,
буде зайвим вишукувати тут, - він гірко всміхнувся, глянувши на мантію, - ще
якісь докази вашої майстерності. З нас уже досить. Сподіваюсь, ви розумієте, що
вам слід покинути Оксфорд, - принаймні моє помешкання, і то негайно.
Збезчещений, принижений до краю цими гострими словами, я, може б, ударив того
господаря, але всю мою увагу в ту хвилину поглинула інша, невимовно разюча річ.
Моя мантія була з дорогого хутра, з якого саме і якої казкової ціни - сказати
не беруся. Та й фасон був винаходом моєї фантазії: я-бо в таких франтівських
справах був вибагливий до абсурду. Отже, коли містер Престон підняв з підлоги і
простяг мені мантію, я вражено - навіть злякано - зауважив, що одна мантія вже
висить у мене на руці (підхоплена цілком несвідомо) - точнісінько така, як і
та, що мені давали. Той, хто мене так знеславив, був, пригадується, закутаний у
мантію, з решти ж ніхто, крім мене, мантії не мав. Отямившись трохи, я взяв її
з господаревих рук, тихенько кинув зверху на свою і з виклично рішучим виглядом
вийшов з кімнати, а на світанку наступного дня втік з Оксфорда на континент,
мордований страхом і соромом.
Я тікав надаремне. Зла доля переслідувала мене, мов навіжена, показуючи, що її
таємниче панування наді мною лише починається. Не встиг я ступити на паризьку
землю, як той Вілсон знов устромив мерзенного носа в мої справи. Роки йшли, а
рятунку від нього не було. Негідник! Отоді, в Римі, - як же невчасно він, зі
своєю примарною настирливістю, став межи мною й моїми честолюбними планами! А у
Відні, в Берліні, а в Москві! Та й чи було таке місто, де б я не проклинав його
всім серцем і душею? Від його незбагненної тиранії я панічно, мов від чуми,
тікав світ за очі, - але тікав надаремне.
І знов і знов питався я нишком у власної душі: хто він такий? звідки взявся?
чого хоче? Та відповіді не було. Перебрав у пам’яті найменші подробиці, всі форми, методи, особливості його нахабного
переслідування. Але якихось певних висновків не дійшов. Помітив, правда, що у
всіх тих випадках за останній час, коли він ставав мені поперек дороги, він
завжди робив це так, аби зруйнувати ті заміри чи починання, які, доведені до
кінця, могли б обернутися лихом. Убоге, однак, виправдання для таких владних
утручань! Убога компенсація природного права на самостійність, відібраного так
безпардонно!
Годі було не помітити й того, що мій мучитель увесь цей час (протягом якого ні
разу не зрадив своїй забаганці, на диво ретельно й уміло копіюючи мій одяг)
кожного разу з’являвся так, щоб я не міг розгледіти його обличчя. Та хоч би ким і яким був той
Вілсон, саме цього інакше як манірністю - чи й просто дурістю - не назвеш.
Невже він міг припустити бодай на мить, що я не впізнаю того, хто застерігав
мене в Ітоні, хто збезчестив мене в Оксфорді, хто завадив моїм честолюбним
планам у Римі, помсті - в Парижі, коханню - в Неаполі, а чи тому, що він хибно
вважав зажерливістю, - в Єгипті? Невже він гадав, що в своєму архіворогові,
злому демоні я не впізнаю Вільяма Вілсона гімназійних часів - тезка мого,
побратима, суперника шкільних років, - суперника, якого я так ненавидів і
боявся? Бути цього не може! Але пора перейти до останньої бурхливої сцени цієї
драми.
Досі я пасивно корився його владному пануванню над собою. Глибоке благоговіння,
яке я звичайно відчував перед шляхетністю його натури, перед величною мудрістю,
перед очевидною всюдисущістю і всевладністю Вілсона, поєднавшись із страхом
перед деякими іншими, реальними і уявними, рисами його вдачі, привели мене до
думки, що сам я геть безвольний і безпорадний і мушу - попри сильний внутрішній
опір - цілком скоритися його деспотичній волі. Однак останнім часом я просто не
просихав від вина, і моя й без того буйна вдача, розбурхана вином, дедалі
настирливіше домагалася свободи. Я почав ремствувати - спочатку тихо, потім
голосніше, тоді відкрито. Невже мені тільки здавалося, що чим упертіший я, тим
поступливішим ставав мій мучитель? Хай там як, але мою душу окрилила палка
надія, і врешті в глибині її визріло тверде, відчайдушне рішення - позбутися
рабства.
Трапилося це в Римі, під час великого карнавалу 18... року, на балі-маскараді в
палаці неаполітанського герцога Діброльйо. Я більш ніж звичайно дозволив собі
порозкошувати вином, і в задушливих покоях, де юрмилося стільки люду, мені
стало просто нестерпно. До того ж я вкрай роздратувався, коли довелось
проштовхуватися крізь тисняву, - я-бо розшукував (не казатиму, з яких негідних
мотивів) юну, веселу красуню - дружину старого маразматика Діброльйо. Вона
надто вже необережно довірилась мені, відкривши секрет свого маскарадного
костюму, отож, угледівши його в юрбі, я притьмом кинувся до неї. Аж тут чиясь
рука легко лягла мені на плече, і почувся над вухом незабутній тихий шепіт -
клятий шепіт!
Осатанівши від гніву, я миттю повернувся і вхопив напасника за комір. Був він,
як я й сподівався, в точно такому ж костюмі, що й я, - іспанський плащ синього
вельвету, темно-червоний ремінь на талії і рапіра. Обличчя сховав за чорною
шовковою маскою.
- Негідник! - палаючи люттю, прохрипів я, а кожне нове слово, здавалося, тільки
підливало масла в огонь. - Негідник! Самозванець! Вража душа! Більше мене не
цькуватимеш, - годі! Йди за мною, бо заріжу на місці! - І я кинувся з зали,
тягнучи його за собою в невеликий суміжний передпокій.
Увірвавшись туди, я люто віджбурнув його. Він поточився на стіну, а я,
лайнувшись, замкнув двері й наказав йому витягувати зброю. Мить повагавшись,
він ледь чутно зітхнув, витягнув шпагу і приготувався до оборони.
Сутичка скоро й закінчилась. Я лютував і нетямився, відчуваючи, як у моїй
правиці зібралися сила й завзяття тисяч рук. Через кілька секунд я самою силою
притиснув його до дерев’яних панелей і, коли вже все залежало від моєї ласки, з несамовитою злобою став
раз по раз прохромляти йому шпагою груди.
Саме цієї миті хтось спробував увійти до кімнати. Я підбіг до дверей, закривши
їх ще надійніше, і зразу ж повернувся до свого поваленого суперника. Та якою
людською мовою можна описати той подив і той жах, котрі охопили мене, коли я
побачив, що за ту коротку мить, поки я дивився на двері,
Вы читаете Вільям Вілсон
