багатьох гостей, яких приводили сюди за хуліганство в нетверезому стані) і провів кінчиком пальця по зубцях на верхівці карти, трохи їх розмазавши.
— Тут усюди соляні шахти? Вони йдуть по всій довжині підніжжя пагорбів?
— Так. Соляні скелі, так називають ті пагорби.
— А де Мала Дебарія?
Піві позначив містечко шахтарів ще одним хрестиком. І він виявився близько до Х на тому місці, де вбили жінку й картяра… бо вони прямували в Малу Дебарію.
Джеймі ще трохи пороздивлявся карту, а потім кивнув.
— Здається мені, що шкуряк може бути кимось із шахтарів. Ви теж про це думаєте?
— Еге ж, сільчаник, хоча кількох із них теж роздерли. У цьому є сенс — якщо в такій божевільній справі, як ця, взагалі щось може мати сенс. Нова копальня набагато глибша, ніж старі, і всім відомо, що в землі водяться демони. Може, якийсь шахтар на такого натрапив, розбудив, і той у нього вселився.
— А ще в землі є речі, залишені Великими Древніми, — нагадав я. — Не всі вони становлять небезпеку, але деякі доволі-таки небезпечні. Можливо, одна з тих давніх речей… як їх називають, нагадай-но, Джеймі?
— Артифакс, — сказав він.
— Так. Може, це котрась із них в усьому винна. Хтозна, а раптом цей тип зможе нам розказати, якщо залишимо його в живих?
— Оце вже навряд, — прогарчав Піві.
А як на мене, то можливість була. Якби ми змогли його вирахувати й узяти засвітла.
— Скільки там тих сільчаників? — спитав я.
— Не так багато, як було в давні часи, бо зараз, бачте, працює тільки одна копальня. Я б сказав, не більше… двохсот.
Ми зустрілися поглядами з Джеймі, і в його очах я побачив іскорки сміху.
— Спокійно, Роланде, — сказав він. — До Свята Жнив опитаємо всіх. Якщо поквапимося.
Він перебільшував, звісно, але я вже розумів, що стирчати нам у Дебарії щонайменше кілька наступних тижнів. Та навіть якби нам на допиті трапився шкуряк, не було певності, що ми зможемо його вирахувати, бо він міг виявитися майстерним брехуном чи не відчував би за собою провини, щоб її приховувати. Його денне «я» могло ні сном, ні духом не відати про походеньки «я» нічного. Я хотів, щоб зі мною був Катберт (той умів пов’язати між собою речі, в яких, здавалося, не було нічого спільного) і щоб був Алан, котрий умів читати думки. Але Джеймі теж годився. Зрештою, він помітив те, що я мав би побачити сам, те, що було в мене перед самісіньким носом. В одному ми з шерифом Піві були одностайні: я так само, як і він, ненавидів загадки. І за все своє довге життя так їх і не полюбив. Я не вмію їх розгадувати, мій розум працює в іншому напрямку.
Коли ми повернулися в контору, я сказав:
— Шерифе, я мушу поставити вам кілька запитань. Перше — чи відкриєтеся ви нам, якщо ми відкриємося вам? Друге…
— Друге — чи знаю я, хто ви є, і чи приймаю те, що ви робите. І третє, чи прошу я про поміч і оборону. Так, так і так, каже шериф Піві. А тепер, заради богів, поворушіть мізками, хлопці, бо минуло більше двох тижнів, відколи ця потвора вигулькнула в Безтурботності, і того разу вона як слід не наїлася. Вже дуже скоро вона знову вийде на полювання.
— Воно блукає лише вночі, — сказав Джеймі. — Ви певні цього?
— Так.
— А Місяць на нього якось впливає? — поцікавився я. — Бо радник мого батька і наш колишній вчитель каже, що в деяких стародавніх легендах…
— Ті легенди я чув, але в цьому вони хибні. Принаймні коли йдеться саме про цю почвару. Іноді вона нападає, коли Місяць у повні — коли вона з’явилася в Безтурботності, вся в лусці й наростах, мов той алігатор з Довгих Солоних Трясовин, у небі якраз сяяв повний Торговець. Але на фермі Тімберсмітів воно поорудувало, коли Місяць був темний. Хотів би я сказати вам щось інше, та не можу. А ще мені б хотілося, щоб уся ця історія скінчилася і мені не довелося ще чиїсь кишки витягати з кущів чи знімати голову ще однієї дитини з жердини на паркані. Вас прислали сюди нам на поміч, і я збіса сподіваюся, що ви поможете… хоча деякі сумніви в мене є.
Коли я спитав Піві, чи є в Дебарії хороший готель або пансіон, він тільки всміхнувся.
— Останній пансіон тримала вдова Брейлі. Два роки тому її хотів зґвалтувати п’яний зайда, у її власному надвірному нужнику, коли вона там робила свої справи. Але вона завжди була міцним горішком. Помітила, як він на неї дивиться, і пішла туди з ножем під фартухом. І перерізала йому горлянку. Стрінджі Бодін, котрий був нашим головним суддею до того, як вирішив випробувати удачу, вирощуючи коней на Дузі, десь приблизно за п’ять хвилин визнав її невинною внаслідок самозахисту, але жінка вирішила, що годі з неї Дебарії, і поїхала поїздом у Ґілеад, де мешкає донині, я в цьому впевнений. Через два дні після її від’їзду якийсь п’яний клоун спалив її пансіон дотла. А готель ще стоїть. Називається «Мальовничий краєвид». Краєвид там, молоді люди, нітрохи не мальовничий, а в ліжках повно клопів завбільшки з жаб’ячі очі. Без повного боєкомплекту Ельдових обладунків я б там спати не ліг.
Тож довелося нам першу ніч у Дебарії провести у великій камері для п’яних гультіпак, під картою, яку намалював крейдою Піві. Солоного Сема випустили, і в’язниця була цілком у нашому розпорядженні. Надворі з солончакових рівнин на захід міста віяв сильний вітер. Його стогін під дахом змусив мене знову згадати казку, яку читала мені мати, коли я сам ще був малим пердунчиком, — казку про Тіма Хоробре Серце і старкбласт, у який Тім потрапив у Великому Лісі на півночі Нового Ханаану. Думка про те, як хлопчик сам- один блукав у тому лісі, завжди холодила мені серце, хоча Тімова відвага незмінно його зігрівала. Історії, що їх ми чуємо в дитинстві, не стираються з нашої пам’яті до кінця життя.
Після того як один особливо сильний порив вітру — в Дебарії він був теплий, а не холодний, як старкбласт, — вдарив у стіну в’язниці та дмухнув у кругле заґратоване вікно солончаковою пилюкою, Джеймі заговорив. Нечасто він перший починав розмову.
— Роланде, я терпіти не можу цей вітер. Він мені всю ніч спати не дає.
Сам я завивання вітру любив, бо вони нагадували мені про хороші часи й далекі місцини. Хоча, мушу зізнатися, пісок був зайвий.
— Джеймі, як ми знайдемо цю потвору? Сподіваюся, в тебе є якісь думки, бо в мене жодної.
— Поговоримо з шахтарями. Це для початку. Хтось міг бачити, як цей виродок весь у крові скрадався туди, де вони живуть. Скрадався голий. Бо повернутися в одязі він не міг, хіба що заздалегідь роздягається.
Ці міркування заронили в мені зерно надії. Втім, якщо той, на кого ми полювали, знав, хто він такий насправді, то міг знімати одяг, коли відчував, що наближається напад, ховати його, а потім просто до нього повертатися. Та якщо він не знав…
Ниточка була тоненька, проте краще, ніж нічого. Якщо обережно, щоб не порвати, потягти за тоненьку ниточку, можна й усю одежину розплести.
— Добраніч, Роланде.
— Добраніч, Джеймі.
Я заплющив очі й подумав про матір. Того року я часто її згадував, але вперше то були думки не про те, як вона виглядала мертвою, а про те, якою красунею вона була в моєму ранньому дитинстві, коли сиділа біля мене на ліжку в кімнаті з кольоровими шибками у вікнах і читала мені казки. «Поглянь, Роланде, — казала вона. — Ось пухнастики-шалапути, посідали рядочком і нюхають повітря. Правда ж, вони знають?»
«Так, — відповідав я. — Шалапути знають».
«А що вони знають? — запитувала жінка, яку мені судилося вбити. — Що такого їм відомо, дорогенький мій?»
«Вони знають, що наближається старкбласт», — відповідав я. Мої повіки вже обважніли, і за кілька хвилин під музику її голосу я поринав у сон.
Так само, як поринув тепер, слухаючи, як надворі зривається ураганний вітер.
Я прокинувся, коли надворі ще тільки благословлялося на світ, від різкого звуку: ДЗІНЬ! ДЗІНЬ!
