Вітер у замкову шпарину

ДЗІННННЬ!

Джеймі лежав на спині, розкинувши ноги, й хропів. Я витяг із кобури один свій револьвер, вийшов у відчинені двері камери й почовгав на той владний звук. Дзвонив джин-джен, предмет гордості шерифа Піві. Та відповісти на дзвінок шериф не міг — він спав удома, в своєму ліжку, й контора була порожня.

Стоячи з голими грудьми, з револьвером у руці, одягнений лише в кальсони й слінкам, у якому я спав (бо в камері було жарко), я зняв зі стіни конус для слухання, приклав вузький кінець до вуха і нахилився ближче до трубки для розмов.

— Так? Слухаю?

— Це хто?! — заверещав чийсь голос, та так гучно, що мені у вухо наче гвіздок встромився від болю. У Ґілеаді були джин-джени, і працювало з них не менше сотні, але в жодному голос не було чути так чітко, як у цьому. Я відставив конус подалі від вуха, та все одно чув той голос. — Алло? Алло? Проклята богами штука! АЛЛО?

— Я вас чую, — відповів я. — На півтону нижче, заради вашого батька.

— Хто це? — Голос на тому кінці дроту стих рівно настільки, щоб я міг трохи наблизити конус до вуха. Але не прикласти, ні, вдруге я таку помилку робити не збирався.

— Помічник. — Ми з Джеймі Декері були останні люди в світі, кого можна було назвати помічниками шерифа, проте найпростіша відповідь зазвичай найкраща. Завжди найкраща, я думаю, коли розмовляєш по джин-джену з чоловіком, у якого паніка.

— А де шериф Піві?

— Вдома з дружиною. Здається, ще й п’ятої ранку немає. А тепер скажіть, хто ви, звідки говорите і що сталося.

— Це Кенфілд з Джеферсона. Я…

— З якого Джеферсона? — За спиною я почув чиїсь кроки й повернувся, здіймаючи револьвер. Але то був Джеймі, зі скуйовдженим після сну волоссям. Він теж тримав у руці револьвер і натягнув джинси, хоча ноги були босі.

— З ранчо Джеферсона, ти, кретин недороблений! Нехай шериф їде сюди, джин-джин! Усі мертві! Джеферсон, його сім’я, кухар, усі робітники. Тут скрізь кров!

— Скільки? — спитав я.

— Може, п’ятнадцятеро. А може, й двадцять. Як їх порахувати? — І Кенфілд з Джеферсона розплакався. — Вони всі пошматовані. Той, хто це з ними зробив, залишив живими двох собак, Розі й Мозі. Вони були всередині. Ми їх мусили застрелити. Вони пили кров і їли мізки.

До ранчо Джеферсона було десять коліс, просто на північ у бік Соляних пагорбів. Ми вирушили в путь з шерифом Піві, Келліном Фраєм (хорошим помічником) та Фраєвим сином Віккою. Машиніст, котрого, як виявилося, звали Тревіс, теж поїхав з нами, бо ночував він удома у Фраїв. Ми гнали коней учвал і до угідь Джеферсона дісталися, коли ще навіть вечоріти не почало. Принаймні вітер, який усе дужчав, тепер віяв нам у спини.

Піві думав, що Кенфілд — підпасок, тобто мандрівний ковбой, не прикріплений до жодного ранчо. Деякі з них виявлялися відвертими мерзотниками, проте більшість вели доволі чесний спосіб життя, просто були людьми, які не могли осісти на одному місці. Коли ми заїхали у широкі ворота для худоби, над якими йшов напис «ДЖЕФЕРСОН» білими літерами з березової кори, то побачили, що з ним ще двоє ковбоїв, його напарники. Вони втрьох скупчилися біля загорожі загону для коней, що стояв неподалік від садиби. За півмилі звідти на північ, на верхівці невисокого пагорба, стояв барак для робітників. З такої відстані в око впадали лише дві недоречності: відчинені двері на південному боці барака розгойдувалися вперед і назад на солончаковому вітрі, а на землі валялися трупи двох великих чорних собак.

Ми злізли з коней, і шериф Піві обмінявся рукостисканнями з чоловіками, які, здавалося, були страшенно раді нас бачити.

— Еге ж, Білл Кенфілд, бачу тебе добре, друже підпаску.

Найвищий з них зняв капелюха і притис його до грудей.

— Я більше не підпасок. А може, й підпасок, не знаю. Якийсь час я тут був Кенфілдом з Джеферсона, як я сказав тому, хто відповів по клятому говорильнику, бо я вписався лише минулого місяця. Сам старий Джеферсон дивився на мій підпис, але тепер він мертвий, як і решта.

Він болісно проковтнув слину. Борлак підскочив і опустився. На тлі надзвичайно блідої шкіри щетина в нього на обличчі виглядала дуже чорною. Спереду на його сорочці підсихало блювотиння.

— Його жінка й дочки теж пішли на галявину. Ви їх упізнаєте за довгим волоссям і їхніми… їхніми… ай, ай, Людино-Ісусе, та як таке бачиш, то думаєш: і чого я не родився сліпим? — Він підніс капелюха до обличчя, щоб затулитися, і заплакав.

— Шерифе, це стрільці? — спитав один із напарників Кенфілда. — Якісь вони замолоді, щоб стріляти, нє?

— За них не турбуйтеся, — відказав Піві. — Розкажіть, що вас сюди привело.

Кенфілд опустив капелюха. Очі в нього були червоні й заплакані.

— Ми втрьох стали табором на Чистих. Загнали в отару овець, що відбилися, і збиралися вже заночувати. Та потім почули, що на сході хтось кричить. Нас розбудили ці крики, а спали ми міцно, бо дуже вже зморені були. А потім ми почули постріли, два чи три. Вони стихли, і знову були крики. А ще рикав і гарчав якийсь звір — великий звір.

— Схоже було на ведмедя, — сказав один із напарників.

— Ні, не схоже, — заперечив третій. — Геть-чисто не схоже.

— Я знаю одне: гарчало на ранчо, — сказав Кенфілд. — Було до нього чотири милі з того місця, де ми табором стояли, а може, й шість, але на Чистих звук далеко розлягається, ви ж знаєте. Ми сіли на коней, але я прискакав сюди раніше за цих двох, бо я був записаний, а вони тільки підпаски.

— Я не розумію, — чесно зізнався я.

Кенфілд повернувся до мене обличчям.

— У мене був кінь з ранчо. Хороший кінь. А у Сніпа й Арна — тільки мули. Ми їх там прив’язали, разом з іншими. — Він показав на загін для худоби. Саме тоді сильний порив вітру погнав перед собою пилюку і вся худоба галопом помчала геть, немов хвиля здійнялася.

— Вони досі перелякані, — зауважив Келлін Фрай.

— Не лише вони, — сказав, дивлячись на барак, машиніст Тревіс.

Коли Кенфілд, новий погонич (тобто найманий робітник) доїхав до ранчо, то крики вже увірвалися. Рикання звіра теж, хоча звідкілясь долинало гарчання. То двоє собак билися за рештки. Знаючи, на якому боці печива мед, Кенфілд обійшов барак (і псів, що в ньому гарчали) і попрямував до садиби. Парадні двері стояли відчинені навстіж, у коридорі й на кухні горіли гасові світильники, але на його наполегливий стук ніхто не вийшов.

Леді-сей Джеферсон він знайшов на кухні. Тіло лежало під столом, а наполовину обгризена голова відкотилася під двері комори. З дверей веранди, що грюкали на вітрі, вели сліди: деякі людські, деякі належали величезному ведмедю. Ведмежі сліди були криваві.

— Я взяв світильник, який хтось залишив коло раковини, й пішов за слідами надвір. На землі між будинком і клунею лежали дві дівчинки. Одна пробігла на три чи чотири десятки кроків далі, ніж її сестра, але вони обидві були однаково мертві. Нічні сорочечки з них були здерті, а спини розпороті аж до хребтів. — Кенфілд повільно похитав головою, прикипівши поглядом великих очей (що аж налиті були слізьми) до обличчя шерифа Піві. — Я не хочу бачити пазурі, які на таке здатні. Ніколи, ніколи, ніколи в житті. Я бачив, що вони наробили, і з мене цього досить.

— А барак? — запитав Піві.

— Туди я пішов потому. Самі побачите, що там всередині. Жінок теж побачите, бо вони досі лежать там, де я їх знайшов. Я вас не поведу. Може, Сніп і Арн…

— Я ні, — захитав головою Сніп.

— Я теж, — категорично заявив Арн. — Мені це все вночі насниться, з мене вистачить.

— Провожатий нам не потрібен, — сказав Піві. — Лишайтеся, хлопці, всі втрьох тут.

І шериф Піві в супроводі Фраїв та машиніста Тревіса рушив до садиби. Однак Джеймі поклав Піві руку на