кохання і порив юности. - А якщо Верховний Король вимагатиме, аби ми повернули жінку, його сестру? - О мій батьку, він цього не зробить, будь певен. Хоча дівочі примхи й розладнали це весілля, Верховний Король Пітер - чоловік обачний. Він не важитиме своєю честю. Гадаю, йому не байдужі відносини із Ташбаном. Зрештою, він напевно захоче побачити своїх небожів та їх синів на троні Калормену. - Не бачити йому своїх небожів на троні, якщо я житиму вічно, а ти, без жодного сумніву, мені цього зичиш, крижаним тоном проказав Тісрок. У кімнаті на хвильку запала ніякова мовчанка. - О мій батьку, світло очей моїх, - заговорив далі принц, - ми напишемо листа ніби від імени королеви. У листі йтиметься про те, що вона любить мене і не бажає повертатися до Нарнії. Усі-бо знають, що жіноче серце м'яке, а настрої у них міняються швидше, ніж погода. Та навіть коли вони не повірять написаному, то однак не наважаться піти через це з війною на Ташбан. - О мудрий візире, - звернувся Тісрок до горбаня, - просвіти нас. Що ти про це думаєш? - О вічний Тісроку, - відповів Агошта, - я знаю, яка сильна батьківська любов. Мені не раз доводилося чути, що сини для своїх батьків дорожчі від діямантів. Чи можу я щось сказати про справу, яка може обернутися великою небезпекою для цього палкого юнака? - Говори, - відповів Тісрок, - бо коли ухилятимешся від відповіді, то накажу відшмагати. - Слухаю і підкоряюсь, - простогнав бідолаха. - Знай, о мудрий Тісроку, що ризик тут не такий великий, як здається на перший погляд. Боги не наділили варварів світлом обачности. Їхня поезія, на відміну від нашої, не містить розважливих повчань і глибоких афоризмів - у ній оспівується лише кохання і звитяга. Тому це безглуздя їм здаватиметься чимось шляхетним та гідним найвищого захоплення... ой! На слові "безглуздя" візир знову скуштував пантофлі Рабадаша. - Будь стриманим, о мій сину, - мовив Тісрок. - Тобі ж, о достойний візире, хай що робить принц, не належить зупиняти потік твого красномовства. Бо найбільша чеснота достойних - незворушно витримувати дрібні прикрощі. - Слухаю і підкоряюсь, - пробелькотав візир, намагаючись відсунутися якомога далі від принца. - Кажу вам, що іще може удостоїтися їхнього прощення і навіть поваги, як не ця... е - е-е... відчайдушна спроба, до якої підштовхнуло кохання? Нарнійці не заподіють його світлості нічого поганого, якщо він потрапить до їхніх рук Але це ще не все: можливо, навіть коли принц і не запопаде королеву, його відвага і пристрасть здобудуть її прихильність. - Добра думка, старий базіко, - сказав Рабадаш, - хоча й зродилася у твоїй почварній довбешці. - Похвала господаря - світло очей моїх, - відповів Агошта. - О вічний Тісроку, я певен, що боги допоможуть його світлості здобути Анвард. А далі ми доберемося і до Нарнії. Запала довга павза. У кімнаті стало так тихо, що дівчата затамували подих. Нарешті Тісрок озвався: - Рушай, мій сину, - сказав він. - Рушай і дій, як сказав. Але не сподівайся від мене допомоги ні підтримки. Я не зможу помститися за тебе, якщо ти загинеш, не визволятиму, якщо варвари візьмуть тебе у полон. І пам'ятай: спіткає тебе успіх чи невдача - якщо проллєш хоч краплю нарнійської крови і через це спалахне війна, ти більше не дочекаєшся моєї прихильности, а місце твоє у Калормені займе молодший брат. Що ж, рушай. Дій швидко і навально. Хай тобі щастить. Нехай Таш, безжальний і незборимий, скеровує твій меч і твій спис. - Слухаю і підкоряюсь! - вигукнув Рабадаш. Він прикляк перед батьком, поцілував його руки і вибіг із кімнати. В Аравіси уже затерпло все тіло, та, на її розчаровання, Тісрок та Агошта ще залишались на своїх місцях.
- О візире, - проказав Тісрок, - чи певен ти, що ніхто не знає, про що ми тут утрьох радились? - О мій пане, - відповів Агошта, - неможливо, аби хтось дізнався. Я запропонував, а ти мудро підтримав, щоб ми засідали у старому палаці, бо тут давно не проводяться жодні ради, отож жодна жива душа сюди не поткнеться. - Так, - погодився Тісрок, - Якби хтось про це довідався, то жити б йому залишилося менше години. І ти, о мудрий візире, викинь із голови, що тут почув. Я теж забуду, що знаю про наміри принца. Він рушив без мого відома і згоди, я не знаю, куди він подався. Гаряча молодість не дослухається до мудрих порад. Ми з тобою страшенно здивуємося, коли довідаємось, що він уже в Анварді. - Слухаю і підкоряюсь, - промовив Агошта. - І не думай, що моє серце камінне, що посилаю свого первородного сина на вірну загибель. Звісно, це б тебе втішило, бо ти не любиш принца. Я бачу. - О непогрішний Тісроку, - заворкотів візир, - коли ти поруч, мені не милий ні принц, ні моє власне життя, ні хліб, ні вода, ані сонячне проміння. - Твої почуття високі і правильні, - сказав Тісрок. Мені теж усе це не подобається, бо що воно у порівнянні зі славою та силою мого трону? Якщо принцу усміхнеться доля, Анвард буде у наших руках, а там, можливо, й Нарнія. Коли його спіткає поразка... що ж, у мене є ще вісімнадцять синів, а Рабадаш... Рабадаш як перший син став небезпечним. Уже п'ять Тісроків померли передчасно, бо найстарші сини, світлі принци, втомилися чекати на батьківський трон. Ліпше нехай остудить свою кров у поході, а то сидітиме тут без діла і гарячкуватиме. А зараз, о солодкомовний візире, тягар батьківських турбот хилить мене до сну. Пришли до моєї опочивальні музик. Але заки сам укладешся в ліжко, порви помилування третьому кухарю. У мене болить живіт.
- Слухаю і підкоряюсь, промовив великий візир і назадгузь порачкував до дверей. На порозі він устав, зробив низький уклін і вийшов. Тісрок ще якийсь час непорушно сидів на дивані, поринувши у свої думки. Аравіса подумала, чи не задрімав він бува. Та ось урешті-решт, крекчучи й сапаючи, він важко підвівся з дивана, подав рабам-свічконосцям знак рушати і вийшов за поріг. Двері за ним зачинилися й у кімнаті стало зовсім темно. Дівчата полегшено зітхнули. Розділ 9. Через пустелю
- Який жах! Щось несамовите! - заскімлила Лазараліна. - Ох, люба, я так перелякалась. Мене усю аж трусить. Ти тільки доторкнись. - Ходімо, - сказала Аравіса, яку теж пробирала дрож. - Вони пішли у новий палац. Коли вийдемо звідси, нам більше нічого не загрожуватиме. Стільки часу втрачено... Проведи мене вниз, до пристані. Швидше. - Люба, ну хіба так можна? - вигукнула Лазараліна. Я не здатна нічого робити... зараз. Ох, мої нерви! Ні, давай спершу полежимо трішки, а тоді підемо назад. - Чому назад? - стрепенулась Аравіса. - Ох, невже ти не розумієш? Чому ти така черства? - вимовила Лазараліна, зриваючись на плач. Аравіса вирішила, що зараз не час на милосердя. - Послухай мене, - твердо сказала вона, добряче при цьому струсонувши Лазараліну, - якщо я почую ще бодай слово про повернення... знаєш, що буде? Я вийду у коридор і закричу. Тоді нас обох схоплять. Ліпше негайно відведи мене до пристані! - Але нас обох у... уб'ють! - пробелькотіла Лазараліна. - Хіба ти не чула, що сказав Тісрок (хай живе вічно!)? - Чула. Хай ліпше мене уб'ють, аніж мають видати заміж за Агошту. Ходімо. - Ох, ти не маєш серця, - простогнала Лазараліна. Я таке пережила... Проте у неї не було иншого вибору, як робити те, що каже Аравіса. Лазараліна повела її по сходах униз, де вони уже побували, а тоді через ще один коридор до виходу з палацу. Врешті дівчата опинились у саду. Тераси його доходили до самого міського муру. Вгорі яскраво світив місяць. Правда, коли поспішаєш або надто схвильований, то не маєш змоги роздивитися навколо, навіть коли опиняєшся у дуже гарних місцинах. Ось чому коли Аравіса згодом намагалася відтворити у пам'яті той сад, то їй вдавалося виловити хіба якісь неясні уривки: рівненькі галявинки, тихеньке дзюркотіння водограїв та довгі тіні кипарисів. Дівчата минули сад й опинилися під самим муром, що похмурою тінню нависав згори. Лазараліна так тремтіла, що ніяк не могла відсунути засувку хвіртки. Це зробила Аравіса. Хвіртка відчинилася і вони побачили ріку, що відбивала місячне світло, невеличку пристань і кілька прив'язаних човнів на ній. - Прощавай, - мовила Аравіса. - Дякую тобі. Вибачай, коли я поводилася неґречно, Але замислись, чому я втекла. - Ох, Аравісо, люба, - заговорила Лазараліна, - може, ти передумаєш? Ти бачила, якою великою людиною став Агошта! - Велика людина! - повторила Аравіса. - Підлий раб, плазун, якого частують стусанами, а він тішиться, немовби який скарб набув. Сподівається врятувати власну шкуру і намовляє безсердечного Тісрока, аби той намислив смерть рідного сина. Тьху! Та я швидше вийду заміж за батькового кухарчука, аніж за таку почвару. - Ох, Аравісо, Аравісо! Як ти можеш говорити такі страхітливі речі? І про Тісрока (хай живе вічно!)? Якщо він збирається так вчинити, значить, це правильно. - Бувай, - сказала Аравіса. - А ось плаття твої мені сподобались. І будинок твій теж гарний. Я певна, що у тебе все буде гаразд... хоча мені таке життя не підходить. Прикрий за мною тихенько хвірточку. Вона випручалася з обіймів подруги, сіла у човен, відштовхнулася від пристані і за якусь хвильку вже була на середині ріки. Угорі ясно світив місяць - води гойдали його відображення. Ніч дихала прохолодою і свіжістю. Аравіса добралась до протилежного берега. Десь неподалік пугукнула сова. "Як гарно!" - подумала дівчина. Аравіса виростала у селі, а в Ташбані завжди почувалася чужою. Якби її воля, вона не залишалась би там ні хвилини. Аравіса ступила на берег. Тут панувала темрява, бо дерева заступали місяць. Проте дівчині
- О візире, - проказав Тісрок, - чи певен ти, що ніхто не знає, про що ми тут утрьох радились? - О мій пане, - відповів Агошта, - неможливо, аби хтось дізнався. Я запропонував, а ти мудро підтримав, щоб ми засідали у старому палаці, бо тут давно не проводяться жодні ради, отож жодна жива душа сюди не поткнеться. - Так, - погодився Тісрок, - Якби хтось про це довідався, то жити б йому залишилося менше години. І ти, о мудрий візире, викинь із голови, що тут почув. Я теж забуду, що знаю про наміри принца. Він рушив без мого відома і згоди, я не знаю, куди він подався. Гаряча молодість не дослухається до мудрих порад. Ми з тобою страшенно здивуємося, коли довідаємось, що він уже в Анварді. - Слухаю і підкоряюсь, - промовив Агошта. - І не думай, що моє серце камінне, що посилаю свого первородного сина на вірну загибель. Звісно, це б тебе втішило, бо ти не любиш принца. Я бачу. - О непогрішний Тісроку, - заворкотів візир, - коли ти поруч, мені не милий ні принц, ні моє власне життя, ні хліб, ні вода, ані сонячне проміння. - Твої почуття високі і правильні, - сказав Тісрок. Мені теж усе це не подобається, бо що воно у порівнянні зі славою та силою мого трону? Якщо принцу усміхнеться доля, Анвард буде у наших руках, а там, можливо, й Нарнія. Коли його спіткає поразка... що ж, у мене є ще вісімнадцять синів, а Рабадаш... Рабадаш як перший син став небезпечним. Уже п'ять Тісроків померли передчасно, бо найстарші сини, світлі принци, втомилися чекати на батьківський трон. Ліпше нехай остудить свою кров у поході, а то сидітиме тут без діла і гарячкуватиме. А зараз, о солодкомовний візире, тягар батьківських турбот хилить мене до сну. Пришли до моєї опочивальні музик. Але заки сам укладешся в ліжко, порви помилування третьому кухарю. У мене болить живіт.
- Слухаю і підкоряюсь, промовив великий візир і назадгузь порачкував до дверей. На порозі він устав, зробив низький уклін і вийшов. Тісрок ще якийсь час непорушно сидів на дивані, поринувши у свої думки. Аравіса подумала, чи не задрімав він бува. Та ось урешті-решт, крекчучи й сапаючи, він важко підвівся з дивана, подав рабам-свічконосцям знак рушати і вийшов за поріг. Двері за ним зачинилися й у кімнаті стало зовсім темно. Дівчата полегшено зітхнули. Розділ 9. Через пустелю
- Який жах! Щось несамовите! - заскімлила Лазараліна. - Ох, люба, я так перелякалась. Мене усю аж трусить. Ти тільки доторкнись. - Ходімо, - сказала Аравіса, яку теж пробирала дрож. - Вони пішли у новий палац. Коли вийдемо звідси, нам більше нічого не загрожуватиме. Стільки часу втрачено... Проведи мене вниз, до пристані. Швидше. - Люба, ну хіба так можна? - вигукнула Лазараліна. Я не здатна нічого робити... зараз. Ох, мої нерви! Ні, давай спершу полежимо трішки, а тоді підемо назад. - Чому назад? - стрепенулась Аравіса. - Ох, невже ти не розумієш? Чому ти така черства? - вимовила Лазараліна, зриваючись на плач. Аравіса вирішила, що зараз не час на милосердя. - Послухай мене, - твердо сказала вона, добряче при цьому струсонувши Лазараліну, - якщо я почую ще бодай слово про повернення... знаєш, що буде? Я вийду у коридор і закричу. Тоді нас обох схоплять. Ліпше негайно відведи мене до пристані! - Але нас обох у... уб'ють! - пробелькотіла Лазараліна. - Хіба ти не чула, що сказав Тісрок (хай живе вічно!)? - Чула. Хай ліпше мене уб'ють, аніж мають видати заміж за Агошту. Ходімо. - Ох, ти не маєш серця, - простогнала Лазараліна. Я таке пережила... Проте у неї не було иншого вибору, як робити те, що каже Аравіса. Лазараліна повела її по сходах униз, де вони уже побували, а тоді через ще один коридор до виходу з палацу. Врешті дівчата опинились у саду. Тераси його доходили до самого міського муру. Вгорі яскраво світив місяць. Правда, коли поспішаєш або надто схвильований, то не маєш змоги роздивитися навколо, навіть коли опиняєшся у дуже гарних місцинах. Ось чому коли Аравіса згодом намагалася відтворити у пам'яті той сад, то їй вдавалося виловити хіба якісь неясні уривки: рівненькі галявинки, тихеньке дзюркотіння водограїв та довгі тіні кипарисів. Дівчата минули сад й опинилися під самим муром, що похмурою тінню нависав згори. Лазараліна так тремтіла, що ніяк не могла відсунути засувку хвіртки. Це зробила Аравіса. Хвіртка відчинилася і вони побачили ріку, що відбивала місячне світло, невеличку пристань і кілька прив'язаних човнів на ній. - Прощавай, - мовила Аравіса. - Дякую тобі. Вибачай, коли я поводилася неґречно, Але замислись, чому я втекла. - Ох, Аравісо, люба, - заговорила Лазараліна, - може, ти передумаєш? Ти бачила, якою великою людиною став Агошта! - Велика людина! - повторила Аравіса. - Підлий раб, плазун, якого частують стусанами, а він тішиться, немовби який скарб набув. Сподівається врятувати власну шкуру і намовляє безсердечного Тісрока, аби той намислив смерть рідного сина. Тьху! Та я швидше вийду заміж за батькового кухарчука, аніж за таку почвару. - Ох, Аравісо, Аравісо! Як ти можеш говорити такі страхітливі речі? І про Тісрока (хай живе вічно!)? Якщо він збирається так вчинити, значить, це правильно. - Бувай, - сказала Аравіса. - А ось плаття твої мені сподобались. І будинок твій теж гарний. Я певна, що у тебе все буде гаразд... хоча мені таке життя не підходить. Прикрий за мною тихенько хвірточку. Вона випручалася з обіймів подруги, сіла у човен, відштовхнулася від пристані і за якусь хвильку вже була на середині ріки. Угорі ясно світив місяць - води гойдали його відображення. Ніч дихала прохолодою і свіжістю. Аравіса добралась до протилежного берега. Десь неподалік пугукнула сова. "Як гарно!" - подумала дівчина. Аравіса виростала у селі, а в Ташбані завжди почувалася чужою. Якби її воля, вона не залишалась би там ні хвилини. Аравіса ступила на берег. Тут панувала темрява, бо дерева заступали місяць. Проте дівчині
