прокинулась Аравіса. Сонце вже піднялося високо над обрієм. Вони проспали! І тепер знову доведеться іти по палючій спеці. - Це моя вина! - розсердившись сама на себе, вимовила дівчина і кинулася будити решту. - Хіба варто було сподіватися, що після такої важкої дороги коні не поснуть, навіть коли вони речисті? Та й хлопець не має досвіду тривалих переходів. А ось я мала би про це подумати. Шаста, Гвіна та Бругу, розбуркані з глибокого сну, безтямно роззиралися довкола. - Гей-го... іга-га, - проказав Бругу, - то я заснув зі сідлом, га? Більше ніколи так не вчиню. Дуже муляє... - Та швидше, швидше, - квапила Аравіса. - Ми й так згайнували стільки часу. Досить ніжитись. - Дай хоча б жмут трави кинути на зуб, - відказав Бругу. - Гей, не можна баритися, - наполягала Аравіса. - Що за поспіх? - стрепенувся Бругу. - Ми подолали пустелю! - Так, але до Верхоландії ще далеко, - стояла на своєму дівчина. - І нам треба випередити Рабадаша. - Ох, та він відстав від нас, мабуть, миль на десять, - не здавався Бругу. - Ми ішли найкоротшою дорогою. Твій приятель крук казав, що цей шлях найкоротший, так, Шасто? - Він не казав, що так коротше, - відповів хлопець. Він говорив тільки, що так їхати ліпше, бо по дорозі є річка. Якщо оаза лежить на північ від Ташбану, то цілком можливо, що цей шлях навіть довший. - Ну й нехай, - вперся Бругу, - але якщо я чогось не перехоплю, то не зможу рушити з місця. Шасто, зніми з мене вуздечку. - Б-будь ласка, - дуже несміливо озвалась Гвіна, - я почуваюся так само, як Бругу, мені важко іти далі. Проте вершники, вдаючись до острогів та нагаїв, женуть нас уперед, коли, здається, ось-ось звалимося з ніг від утоми. І в нас раптом відкривається друге дихання, хіба не так? Я... я хочу сказати, що нам треба самим старатися іще більше, бо ми тепер вільні. Усе це задля Нарнії. - Гадаю, шановна пані, що мені таки більше відомо про військові кампанії і рейди. Я знаю, скільки може витримати кінь, - із притиском заперечив Бругу. Гвіна не відповіла нічого. Її легко було вразити. Але вона говорила слушно: якби Бругу зараз віз на собі тархана, той би ударив в остроги і Бругу мчав би іще не одну годину. У тім то й річ: коли ти стільки часу провів у неволі, коли увесь час працював під канчуком, то коли поруч нема погонича, виявляється, що самому не хочеться завдавати собі труду. Довелося зачекати, доки Бругу втамує голод і спрагу, Гвіна і діти також поснідали. Коли вони врешті рушили, було вже близько одинадцятої. Та й тоді Бругу не взявся за розум: він ішов собі звільна, набагато повільніше, ніж напередодні. Тепер Гвіна, хоч мала менше сили, хоч теж дуже втомилася, ішла попереду і провадила всіх. Улоговина, по якій несла свої брунатні холодні води ріка, поросла шовковою травичкою, пружним мохом та розмаїтими квітами, викликала у мандрівників бажання затриматись бодай на хвильку чи бодай сповільнити ходу, аби помилуватися цією красою. Розділ 10. Пустельник
Вони мандрували вже кілька годин. Та ось перед ними відкрилася широка долина: тут їхній потічок впадав у велику бурхливу ріку, що плила на схід. На протилежному березі виднілися пологі пагорби - вони нагадували морські хвилі. На тих пагорках розкинулася країна, що простягалася аж до Північних Гір. Праворуч у небо здіймалися стрімкі скелі. На деяких вершинах і досі лежав сніг. Ліворуч простягались узгір'я, порослі соснами, похмурі урвища, вузькі ущелини і - сині гори. Серед них годі було вирізнити двоверху гору Пайр. Поміж гірськими хребтами виднілася сідловина. Це й був перевал, що провадив з Верхоландії до Нарнії. - Іга-га, Північ, зелена Північ! - радісно заиржав Бругу. Милі його серцю пагорби зеленіли і буяли свіжістю. Аравіса і Шаста, звиклі до скупих барв посушливого півдня, навіть уявити собі не могли чогось такого. Коли вони спустилися до місця, де зливались обидві річки, усі повеселіли. Велика ріка, що брала свій початок у горах західного краю, була такою стрімкою і широкою, що ніхто б не зважився її переплисти. Мандрівці ще трохи пройшли вздовж берега, то піднімаючись догори, то спускаючись до самої води, і віднайшли брід. Великі буруни із шумом розбивалися об кінські ноги, вгорі кружляли крилаті бабки, а від води плинула свіжість і прохолода. Шаста відчував невимовне захоплення. - Друзі мої, ми у Верхоландії! - гордо вигукнув Бругу, із плюскотом вибираючись на північний берег. - Гадаю, ріка, яку ми щойно перетнули, зветься В'юниця. - Сподіваюся, ми вчасно, - пробурмотіла Гвіна. Далі вони стали підніматися догори. Їм довелося добряче попетляти між крутими пагорбами. Ця країна нагадувала великий парк, бо не було тут ні доріг, ні будівель. Скрізь, тут і там, росли дерева - правда, годі було назвати це лісом. Та Шаста усе своє життя прожив на безлісій рівнині, отож ніколи не бачив такого розмаїття. Якби ви там опинилися, то напевно упізнали б дуби, буки, сріблясті берези, горобину і солодкі каштани, а хлопець не знав жодної з цих назв. Мандрівники ішли вперед, а перед ними у різні боки розсипалися сполохані зайці і лані. - Це просто неймовірно! - вигукнула Аравіса. Видобувшись на пагорок, Шаста озирнувся назад. Ташбан геть розчинився у далечіні, а довкруж панувала пустеля. Та ще ген-ген, до самого обрію, тягнулась вузька зелена смужка - ущелина, яка вивела їх до ріки. - Гей! - раптом вигукнув хлопець. - А це що таке? - Де, де? - озвався Бругу, рвучко обертаючись усім тілом. Гвіна й Аравіса також повернулися у той бік - Ось, - показав рукою Шаста. - Щось як дим. Може, це пожежа? - Піщана буря, гадаю, - мовив Бругу. - Але вітру немає. Що могло її здійняти? - заперечила Аравіса. - Ох! - вирвалось у Гвіна. - Погляньте! Там щось поблискує. Бачите? Шоломи... і зброя. І воно наближається... наближається сюди. - О Таше! - вимовила Аравіса. - Це військо Рабадаша. - Так, це вони, - підтвердила Гвіна. - Якраз цього я й боялась. Швидше! Ми мусимо випередити їх і добратися до Анварда першими. Далі вона повернулася на Північ і вдарила в галоп. Бругу стріпнув головою і кинувся за нею. - Давай, Бругу, давай! - прокричала Аравіса через плече. Коні мчали з усіх сил. Тільки-но вони з розгону влітали на вершину пагорка, як унизу перед ними відкривалася ще одна долина, а далі знову підйом. І хоча вони більш-менш були певні, що рухаються у правильному напрямку, проте ніхто не знав, скільки ще до Анварда. На маківці другого пагорба Шаста знову озирнувся. Зараз на протилежному березі В'іюниці він побачив чорний в'юнкий потік, що звіддаля нагадував мурах. Нападники шукали броду. - Вони вже на ріці! - скрикнув Шаста. - Швидше! Швидше! - гукала Аравіса. - Можна взагалі не показуватися в Анварді, якщо не поспіємо. Галоп, Бругу, галоп! Згадай, що ти бойовий румак. Шаста хотів підігнати Бругу, проте подумав: "Бідолаха і так старається з усіх сил", - і стримався. Справді, коні робили все, що могли, - принаймні, їм так здавалося, а це, усе-таки, не одне й те саме. Бругу наздогнав Гвіну і вони мчали поряд, аж земля у них двигтіла під ногами. Було видно, що Гвіну полишають сили. І тут ззаду до них долинув якийсь звук Та це не був ні тупіт копит, ні брязкіт зброї, ні бойові вигуки калорменців, чого б можна було сподіватися у цій ситуації. Шаста впізнав відразу: рик, той самий рик, який він чув тієї місячної ночі, коли стрівся з Аравісою та Гвіною. Бругу також усе зрозумів. Очі у нього налились кров'ю, а вуха прищулились. І виявилося, що біг він не так уже й прудко... не на всю міць... не так, як би міг. Шаста відразу відчув зміну. Тепер вони справді летіли як на крилах. За кілька секунд Бругу залишив Гвіну далеко позаду. "От тобі й маєш, - подумав Шаста. - Хто б сподівався?" Він обернувся через плече. За ними гнав велетенський темно-рудий хижак, припадаючи усім тілом до землі наче кіт, що утікає від собаки. Відстань між ними стрімко скорочувалася. Шаста знову глянув уперед і - не повірив своїм очам. На їхньому шляху раптом з'явилася зелена стіна до десяти футів заввишки. На воротях стояв високий старець у довгій, до п'ят, сорочці барви осіннього листя. Він спирався на патерицю, а борода спадала йому аж до колін. Шаста побачив це мигцем і знову озирнувся. Лев саме зібрався запопасти Гвіну. Він намагався ухопити її за ногу. З рота кобили виривались клапті піни, а в широко відкритих очах світився жах. - Стій! - заволав Шаста, схиляючись до вуха Бругу. Треба повернути назад. Треба допомогти! Пізніше Бругу стверджував, що не почув чи не зрозумів слів Шасти. Оскільки загалом він був правдивим конем, то нам доведеться йому повірити... Шаста звільнився від стремен, ще якусь мить подумав і зістрибнув з коня на ходу. Хлопець упав на землю і вдарився так, що аж подих перехопило. Але не було коли прислухатися до болю: Шаста миттю схопився на ноги і кинувся до Аравіси. Хлопець ніколи не бував у такій халепі, тому не уявляв, що робити далі. З гортані Гвіни вирвався страшний скрик (а це справді дуже страшно, коли кричать коні). Аравіса припала до шиї кобили і, здається, намагалася витягнути меча. На мить усі троє - Аравіса, Гвіна та лев - зависли над Шастою. Велетенський левисько став на задні лапи і штовхнув Аравісу. Шаста побачив його оголені кігті. Аравіса скрикнула і заточилася у сідлі. Лев пазурами протягнув по плечах дівчини. Шаста, не тямлячи себе від жаху, пішов просто на звіра. Він не мав жодної зброї, ані навіть палки чи каменя. Хлопець визвірився на лева і щосили крикнув, мов до собаки: "Марш! Марш!". Люта паща була вже за лікоть від Шасти... Й о диво: лев на якусь мить зупинився, тоді перекинувся через спину, звівся на лапи і кинувся навтьоки.
Шаста не мав сумніву, що звір зараз повернеться, тому, не гаючи ні хвилини, повернувся і щодуху помчав до воріт у зеленій стіні, які встиг перед тим помітити. Гвіна, заплітаючи ногами, теж пройшла досередини. Аравіса іще якось трималася у сідлі, але спина її спливала кров'ю. - Заходь, доню, заходь, -
Вони мандрували вже кілька годин. Та ось перед ними відкрилася широка долина: тут їхній потічок впадав у велику бурхливу ріку, що плила на схід. На протилежному березі виднілися пологі пагорби - вони нагадували морські хвилі. На тих пагорках розкинулася країна, що простягалася аж до Північних Гір. Праворуч у небо здіймалися стрімкі скелі. На деяких вершинах і досі лежав сніг. Ліворуч простягались узгір'я, порослі соснами, похмурі урвища, вузькі ущелини і - сині гори. Серед них годі було вирізнити двоверху гору Пайр. Поміж гірськими хребтами виднілася сідловина. Це й був перевал, що провадив з Верхоландії до Нарнії. - Іга-га, Північ, зелена Північ! - радісно заиржав Бругу. Милі його серцю пагорби зеленіли і буяли свіжістю. Аравіса і Шаста, звиклі до скупих барв посушливого півдня, навіть уявити собі не могли чогось такого. Коли вони спустилися до місця, де зливались обидві річки, усі повеселіли. Велика ріка, що брала свій початок у горах західного краю, була такою стрімкою і широкою, що ніхто б не зважився її переплисти. Мандрівці ще трохи пройшли вздовж берега, то піднімаючись догори, то спускаючись до самої води, і віднайшли брід. Великі буруни із шумом розбивалися об кінські ноги, вгорі кружляли крилаті бабки, а від води плинула свіжість і прохолода. Шаста відчував невимовне захоплення. - Друзі мої, ми у Верхоландії! - гордо вигукнув Бругу, із плюскотом вибираючись на північний берег. - Гадаю, ріка, яку ми щойно перетнули, зветься В'юниця. - Сподіваюся, ми вчасно, - пробурмотіла Гвіна. Далі вони стали підніматися догори. Їм довелося добряче попетляти між крутими пагорбами. Ця країна нагадувала великий парк, бо не було тут ні доріг, ні будівель. Скрізь, тут і там, росли дерева - правда, годі було назвати це лісом. Та Шаста усе своє життя прожив на безлісій рівнині, отож ніколи не бачив такого розмаїття. Якби ви там опинилися, то напевно упізнали б дуби, буки, сріблясті берези, горобину і солодкі каштани, а хлопець не знав жодної з цих назв. Мандрівники ішли вперед, а перед ними у різні боки розсипалися сполохані зайці і лані. - Це просто неймовірно! - вигукнула Аравіса. Видобувшись на пагорок, Шаста озирнувся назад. Ташбан геть розчинився у далечіні, а довкруж панувала пустеля. Та ще ген-ген, до самого обрію, тягнулась вузька зелена смужка - ущелина, яка вивела їх до ріки. - Гей! - раптом вигукнув хлопець. - А це що таке? - Де, де? - озвався Бругу, рвучко обертаючись усім тілом. Гвіна й Аравіса також повернулися у той бік - Ось, - показав рукою Шаста. - Щось як дим. Може, це пожежа? - Піщана буря, гадаю, - мовив Бругу. - Але вітру немає. Що могло її здійняти? - заперечила Аравіса. - Ох! - вирвалось у Гвіна. - Погляньте! Там щось поблискує. Бачите? Шоломи... і зброя. І воно наближається... наближається сюди. - О Таше! - вимовила Аравіса. - Це військо Рабадаша. - Так, це вони, - підтвердила Гвіна. - Якраз цього я й боялась. Швидше! Ми мусимо випередити їх і добратися до Анварда першими. Далі вона повернулася на Північ і вдарила в галоп. Бругу стріпнув головою і кинувся за нею. - Давай, Бругу, давай! - прокричала Аравіса через плече. Коні мчали з усіх сил. Тільки-но вони з розгону влітали на вершину пагорка, як унизу перед ними відкривалася ще одна долина, а далі знову підйом. І хоча вони більш-менш були певні, що рухаються у правильному напрямку, проте ніхто не знав, скільки ще до Анварда. На маківці другого пагорба Шаста знову озирнувся. Зараз на протилежному березі В'іюниці він побачив чорний в'юнкий потік, що звіддаля нагадував мурах. Нападники шукали броду. - Вони вже на ріці! - скрикнув Шаста. - Швидше! Швидше! - гукала Аравіса. - Можна взагалі не показуватися в Анварді, якщо не поспіємо. Галоп, Бругу, галоп! Згадай, що ти бойовий румак. Шаста хотів підігнати Бругу, проте подумав: "Бідолаха і так старається з усіх сил", - і стримався. Справді, коні робили все, що могли, - принаймні, їм так здавалося, а це, усе-таки, не одне й те саме. Бругу наздогнав Гвіну і вони мчали поряд, аж земля у них двигтіла під ногами. Було видно, що Гвіну полишають сили. І тут ззаду до них долинув якийсь звук Та це не був ні тупіт копит, ні брязкіт зброї, ні бойові вигуки калорменців, чого б можна було сподіватися у цій ситуації. Шаста впізнав відразу: рик, той самий рик, який він чув тієї місячної ночі, коли стрівся з Аравісою та Гвіною. Бругу також усе зрозумів. Очі у нього налились кров'ю, а вуха прищулились. І виявилося, що біг він не так уже й прудко... не на всю міць... не так, як би міг. Шаста відразу відчув зміну. Тепер вони справді летіли як на крилах. За кілька секунд Бругу залишив Гвіну далеко позаду. "От тобі й маєш, - подумав Шаста. - Хто б сподівався?" Він обернувся через плече. За ними гнав велетенський темно-рудий хижак, припадаючи усім тілом до землі наче кіт, що утікає від собаки. Відстань між ними стрімко скорочувалася. Шаста знову глянув уперед і - не повірив своїм очам. На їхньому шляху раптом з'явилася зелена стіна до десяти футів заввишки. На воротях стояв високий старець у довгій, до п'ят, сорочці барви осіннього листя. Він спирався на патерицю, а борода спадала йому аж до колін. Шаста побачив це мигцем і знову озирнувся. Лев саме зібрався запопасти Гвіну. Він намагався ухопити її за ногу. З рота кобили виривались клапті піни, а в широко відкритих очах світився жах. - Стій! - заволав Шаста, схиляючись до вуха Бругу. Треба повернути назад. Треба допомогти! Пізніше Бругу стверджував, що не почув чи не зрозумів слів Шасти. Оскільки загалом він був правдивим конем, то нам доведеться йому повірити... Шаста звільнився від стремен, ще якусь мить подумав і зістрибнув з коня на ходу. Хлопець упав на землю і вдарився так, що аж подих перехопило. Але не було коли прислухатися до болю: Шаста миттю схопився на ноги і кинувся до Аравіси. Хлопець ніколи не бував у такій халепі, тому не уявляв, що робити далі. З гортані Гвіни вирвався страшний скрик (а це справді дуже страшно, коли кричать коні). Аравіса припала до шиї кобили і, здається, намагалася витягнути меча. На мить усі троє - Аравіса, Гвіна та лев - зависли над Шастою. Велетенський левисько став на задні лапи і штовхнув Аравісу. Шаста побачив його оголені кігті. Аравіса скрикнула і заточилася у сідлі. Лев пазурами протягнув по плечах дівчини. Шаста, не тямлячи себе від жаху, пішов просто на звіра. Він не мав жодної зброї, ані навіть палки чи каменя. Хлопець визвірився на лева і щосили крикнув, мов до собаки: "Марш! Марш!". Люта паща була вже за лікоть від Шасти... Й о диво: лев на якусь мить зупинився, тоді перекинувся через спину, звівся на лапи і кинувся навтьоки.
Шаста не мав сумніву, що звір зараз повернеться, тому, не гаючи ні хвилини, повернувся і щодуху помчав до воріт у зеленій стіні, які встиг перед тим помітити. Гвіна, заплітаючи ногами, теж пройшла досередини. Аравіса іще якось трималася у сідлі, але спина її спливала кров'ю. - Заходь, доню, заходь, -
