лев, - відповів голос. - Що ти таке кажеш? Я розповідав, що тоді, уночі, їх було щонайменше два, а... - Там був один лев, але дуже прудкий. - Звідки ти знаєш? - Це був я. Шаста завмер із відкритим ротом, мов громом уражений, а голос вів далі: - Я той лев. Я змусив вас з Аравісою об'єднатись. Я той кіт, який зігрівав тебе уночі серед гробниць. Я лев, який відганяв від тебе шакалів увесь час, поки ти спав. Я лев, який на останній милі нагнав коней, аби ти встиг попередити короля Люна. Ти не пам'ятаєш, але це я підштовхнув до берега човна, у якому лежало немовля, що знемагало від спраги. А рибалка, якому не спалося тієї ночі, забрав тебе до свого дому. - Виходить, це ти поранив Аравісу? - Так, я. - Але навіщо? - Дитино, - мовив голос, - я розповів тобі твою історію, а не її. Я нікому не розповідаю чужих історій. - Хто ти? - запитав Шаста. - Я той, хто є, - пролунав глибокий низький голос, аж земля задвигтіла. І вдруге, голосно, ясно і весело: - Я той, хто є. І втретє, зовсім тихо, немовби прошелестіло листя: - Я той, хто є. Шаста більше не відчував страху, не боявся, що той, із ким він розмовляє, дикий звір, який хоче його зжерти, чи привид. Натомість хлопця охопило якесь нове почуття - острах і радість водночас. Тим часом імла поволі розсіювалась. Світало. Захопившись розмовою, Шаста нічого не помічав навколо себе. Та ось заспівали пташки. День вступав у свої права. Лівобіч зайнялася золота заграва й освітила все довкруж. Хлопець вирішив, що зійшло сонце, й обернувся у той бік, але... побачив велетенського лева, більшого за коня. Та кінь зовсім не боявся, або, може, іще нічого не помітив. Від лева ширилася уроча ясність. Хтозна чи кому у світі доводилося бачити щось, що збуджувало такий трепет і захоплення водночас. На щастя, Шаста все своє життя прожив далеко на Півдні, у Калормені, і тому не чув розповідей про страшного нарнійського демона, який прибирає лев'ячої подоби. Так само хлопець не знав правди про Аслана, Великого Лева, сина Володаря з-за моря, Короля над усіма верховними королями в Нарнії. Уздрівши перед собою ясний лик Лева, хлопець зісковзнув зі сідла на землю. Він не міг промовити і слова, зрештою, йому не хотілося нічого говорити, бо не було жодної у тім потреби. Король над королями нахилився до Шасти. Хлопця оповили дивовижні пахощі, що струменіли від ясної лев'ячої гриви. Лев торкнувся язиком його чола. Шаста звів погляд і їхні очі зустрілись. Золотисте сяйво, що плинуло від Лева, піднеслось догори і... розтануло. Шаста залишився сам на зеленому пагорбі, тримаючи за вуздечку коня. Угорі голубіло небо, а навколо щебетали птахи. Розділ 12. Шаста в Нарнії
"Чи мені наснилося" - подумав Шаста. Але ні: просто перед собою у траві хлопець бачив глибокий відбиток великої лев'ячої лапи. У нього перехопило подих: що за могутній звір залишив такий глибочезний слід! Проте поки Шаста розглядав відбиток, відбулося щось дивовижне: у ямці заблискотіла вода. Ось вона закрила дно, добігла до країв, перехлюпнулась і - на очах у хлопця заплюскотів струмочок, пробіг по траві і полився вниз, у долину. Шаста нахилився і пив, пив довгими спраглими ковтками, а тоді занурив лице, зачерпнув води у пригорщу і хлюпнув собі на голову. Холодна купіль повернула йому сили. Шаста звівся, струсив воду з вух, відкинув з чола мокре волосся і роззирнувся довкруж. Настав ранок Шаста глянув правобіч - з-за лісу саме виглянуло сонце. Унизу зеленіла розлога долина. Подекуди росли дерева, а поміж ними, звиваючись вузенькою змійкою і поблискуючи на сонці, текла річечка. З иншого краю долини догори здіймалися скелясті пагорби. Хлопець намагався з'ясувати, де він зараз перебуває. Шаста озирнувся назад і побачив, що пагорб, на якому він стоїть, належить до великого гірського хребта. - Зрозуміло, - промовив до себе хлопець. - Це гори між Верхоландією і Нарнією. Вчора я був на тому боці. А вночі пройшов через перевал. Яке щастя, що я не пропустив його у темряві!.. Та що я таке кажу! Нічого б зі мною не сталось, адже поруч ішов Він. І я в Нарнії! Шаста повернувся, розсідлав коня і зняв з нього вузду. - Але ж ти впертий, коню, - дорікнув він тварині. Та кінь, не звернувши жодної уваги на слова Шасти, відійшов убік і взявся скубти траву. За час виправи у нього склалася не надто висока думка про хлопця як вершника. - Ох, якби я міг їсти траву! - зітхнув Шаста. - До Анварду повертатись нема чого - він уже, мабуть, в облозі. Ліпше спуститись у долину і пошукати там якоїсь їжі. Хлопець рушив додолу. Траву вкривала рясна роса і босі ноги Шасти швидко промерзли, та ось він дістався до узлісся. Хлопець помітив стежину, що вела в гущавину. Він зупинився, зважуючи, що робити далі. І в цю мить чийсь голос прогудів. - Доброго ранку, сусіде. Шаста рвучко озирнувся, прагнучи побачити того, хто це сказав. З-поміж дерев з'явилася якась фігурка - низенька, присадкувата, з темним вузьким писочком і - вкрита голками. Якщо це людина, то надто маленька, а якщо їжак, то дуже великий. Проте це таки був їжак.
- Доброго ранку, - відповів Шаста. - Але я не сусід. Я, власне кажучи, чужинець у цих краях. - Овва! - зацікавлено вимовив їжак. - Я перейшов через гори... з Верхоландії, ось. - А, з Верхоландії, - кивнув головою їжак - Неблизький світ. Ніколи там не бував. - До вас уже, певно, донеслася вістка, що люті калорменці напали на Анвард? - поспитав Шаста. - Що ти кажеш? - здивувався їжак - Подумай лишень: той Калормен десь на краю світу, геть за пісками, за пустелею. Це сотні або й тисячі миль звідси. - Не так далеко, як ти думаєш, - відповів Шаста. Послухай, треба щось робити. Треба попередити Верховного короля! - Напевно, можна було б щось зробити, - відказав їжак, - але, бачиш, уже ясний день, а це значить, що мені пора до ліжка. Доброго здоров'я, сусіде! Ці слова були звернені до великого кролика, що саме вистромив голову з кущів. Їжак одразу розповів кроликові новини, які почув від Шасти. Кролик сказав, що це дуже важливо і що треба переказати иншим і що треба щось робити. Розмова точилася далі. Щохвилини до неї долучались инші звірята і птахи, отож невдовзі гурт складали п'ять кроликів, білка, дві сороки, фавн на цапиних ніжках та мишка. Усі навперебій обговорювали почуте і погоджувалися з їжаком. Річ у тім, що відколи з Нарнії було вигнано злу чаклунку, а трон у Кеа-Перевелі посів Верховний Король Пітер, тут запанував мир і лісовий народ утратив пильність. Та ось до гурту приєднались іще двоє - червоний гном на прізвисько Дафл і плямистий олень з великими вологими очима. Олень мав такі тонкі і граційні ноги, що, здавалося, їх можна зламати двома пальцями. - В ім'я Лева, - вигукнув гном, коли почув новину, - чого стовбичите тут без діла, чого язиками плещете? Ворог під Анвардом! Треба негайно звістити всіх у Кеа-Перевелі. Треба викликати звідти військо. Нарнія повинна прийти на допомогу королю Люну. - Ох! - вигукнув їжак - Але Верховного короля зараз немає в замку. Він на півночі воює велетів. До речі, про велетів, сусідоньки, я пригадав собі, що... - Хто передасть вістку? - перебив їжака гном. - Хто може бігати швидше за мене? - Я, - озвався олень. - Що потрібно передати? Скільки калорменців? - Дві сотні під орудою принца Рабадаша. І... - але олень уже метнувся геть. Він, здавалося, летів над землею, майже не торкаючись її ногами, і за мить його білий хвостик зник за деревами. - Цікаво, куди він помчав, - зауважив кролик, - адже Верховного короля немає у Кеа- Перевелі. - Він знайде королеву Люсі, - мовив гном. - А тоді... гей! Що коїться з хлопцем? Він аж позеленів! Здається, йому погано. Може, він умирає від голоду? Коли ти востаннє їв, юначе? - Учора вранці, - ледь чутно вимовив Шаста. - Тримайся! - гукнув гном і тут-таки підхопив хлопця куцими товстенькими ручками, бо той геть заточився. - Сусіди, чи ж вам не соромно? Ходім зі мною, парубче, ходімо снідати. Бо тут одні балачки. І гном прудко поволік Шасту в ліс. Дафл увесь час мусив підтримувати хлопця, бо той від утоми й голоду ледве переставляв ноги. Шасті здалося, що ішли вони досить довго, та ось нарешті опинилися на невеличкій галявинці, а там стояла чепурна хатинка. Двері у ній були відчинені, з комина ішов дим. Вони ступили на поріг і Дафл гукнув. - Гей, братики, у нас гість! До Шасти долинули якісь пахощі. Він не знав, що це таке, бо йому ніколи не доводилося куштувати яєшні з шинкою та грибами, яка саме шкварчала на сковорідці. - Пригни голову, парубче, - попередив Дафл, але Шаста уже буцнувся чолом об низенький одвірок. - Так, - мовив гном, - сідай на долівку. Стіл для тебе трохи замалий, а стільці й поготів. Гаразд. Ось вівсянка... ось глечик з вершками, а ось ложка. Частуйся. Не встиг Шаста розправитися з вівсянкою, як брати Дафла (а звали їх Роджін і Бріклтамб) уже подавали на стіл яєшню, кавник, гаряче молоко та грінки. Усе це було для хлопця новим та незвичним, бо у Калормені таких страв не вживали. Він ніколи не бачив грінок і не знав, чим їх намащують, бо у Калормені не було масла - там споживали хіба оливу. Та й сама хатина нічим не нагадувала підсліпувату, просяклу запахом риби халупу Аршиша або вкриті килимами, прикрашені колонами зали у Ташбанському палаці. Стеля тут була доволі низенька, усе всередині зроблене з дерева, на стіні висів годинник із зозулею, стіл накрито картатою біло-червоною скатертиною, на якій стояла ваза з польовими квітами, а на віконцях висіли короткі фіранки. Не так просто було Шасті користуватися начинням гномів - усіма цими крихітними горнятками, тарілочками, ножами та виделками. проте гноми їх справно наповнювали, приказуючи: "Будь ласка, ось масло", "Горнятко кави", "Ось гриби", "Хочеш, підсмажимо ще одне яйце?". Врешті всі наситились. Гноми кинули між собою жереб: мити начиння довелося Роджіну. Потім Дафл і Бріклтамб вивели Шасту на подвір'я,
"Чи мені наснилося" - подумав Шаста. Але ні: просто перед собою у траві хлопець бачив глибокий відбиток великої лев'ячої лапи. У нього перехопило подих: що за могутній звір залишив такий глибочезний слід! Проте поки Шаста розглядав відбиток, відбулося щось дивовижне: у ямці заблискотіла вода. Ось вона закрила дно, добігла до країв, перехлюпнулась і - на очах у хлопця заплюскотів струмочок, пробіг по траві і полився вниз, у долину. Шаста нахилився і пив, пив довгими спраглими ковтками, а тоді занурив лице, зачерпнув води у пригорщу і хлюпнув собі на голову. Холодна купіль повернула йому сили. Шаста звівся, струсив воду з вух, відкинув з чола мокре волосся і роззирнувся довкруж. Настав ранок Шаста глянув правобіч - з-за лісу саме виглянуло сонце. Унизу зеленіла розлога долина. Подекуди росли дерева, а поміж ними, звиваючись вузенькою змійкою і поблискуючи на сонці, текла річечка. З иншого краю долини догори здіймалися скелясті пагорби. Хлопець намагався з'ясувати, де він зараз перебуває. Шаста озирнувся назад і побачив, що пагорб, на якому він стоїть, належить до великого гірського хребта. - Зрозуміло, - промовив до себе хлопець. - Це гори між Верхоландією і Нарнією. Вчора я був на тому боці. А вночі пройшов через перевал. Яке щастя, що я не пропустив його у темряві!.. Та що я таке кажу! Нічого б зі мною не сталось, адже поруч ішов Він. І я в Нарнії! Шаста повернувся, розсідлав коня і зняв з нього вузду. - Але ж ти впертий, коню, - дорікнув він тварині. Та кінь, не звернувши жодної уваги на слова Шасти, відійшов убік і взявся скубти траву. За час виправи у нього склалася не надто висока думка про хлопця як вершника. - Ох, якби я міг їсти траву! - зітхнув Шаста. - До Анварду повертатись нема чого - він уже, мабуть, в облозі. Ліпше спуститись у долину і пошукати там якоїсь їжі. Хлопець рушив додолу. Траву вкривала рясна роса і босі ноги Шасти швидко промерзли, та ось він дістався до узлісся. Хлопець помітив стежину, що вела в гущавину. Він зупинився, зважуючи, що робити далі. І в цю мить чийсь голос прогудів. - Доброго ранку, сусіде. Шаста рвучко озирнувся, прагнучи побачити того, хто це сказав. З-поміж дерев з'явилася якась фігурка - низенька, присадкувата, з темним вузьким писочком і - вкрита голками. Якщо це людина, то надто маленька, а якщо їжак, то дуже великий. Проте це таки був їжак.
- Доброго ранку, - відповів Шаста. - Але я не сусід. Я, власне кажучи, чужинець у цих краях. - Овва! - зацікавлено вимовив їжак. - Я перейшов через гори... з Верхоландії, ось. - А, з Верхоландії, - кивнув головою їжак - Неблизький світ. Ніколи там не бував. - До вас уже, певно, донеслася вістка, що люті калорменці напали на Анвард? - поспитав Шаста. - Що ти кажеш? - здивувався їжак - Подумай лишень: той Калормен десь на краю світу, геть за пісками, за пустелею. Це сотні або й тисячі миль звідси. - Не так далеко, як ти думаєш, - відповів Шаста. Послухай, треба щось робити. Треба попередити Верховного короля! - Напевно, можна було б щось зробити, - відказав їжак, - але, бачиш, уже ясний день, а це значить, що мені пора до ліжка. Доброго здоров'я, сусіде! Ці слова були звернені до великого кролика, що саме вистромив голову з кущів. Їжак одразу розповів кроликові новини, які почув від Шасти. Кролик сказав, що це дуже важливо і що треба переказати иншим і що треба щось робити. Розмова точилася далі. Щохвилини до неї долучались инші звірята і птахи, отож невдовзі гурт складали п'ять кроликів, білка, дві сороки, фавн на цапиних ніжках та мишка. Усі навперебій обговорювали почуте і погоджувалися з їжаком. Річ у тім, що відколи з Нарнії було вигнано злу чаклунку, а трон у Кеа-Перевелі посів Верховний Король Пітер, тут запанував мир і лісовий народ утратив пильність. Та ось до гурту приєднались іще двоє - червоний гном на прізвисько Дафл і плямистий олень з великими вологими очима. Олень мав такі тонкі і граційні ноги, що, здавалося, їх можна зламати двома пальцями. - В ім'я Лева, - вигукнув гном, коли почув новину, - чого стовбичите тут без діла, чого язиками плещете? Ворог під Анвардом! Треба негайно звістити всіх у Кеа-Перевелі. Треба викликати звідти військо. Нарнія повинна прийти на допомогу королю Люну. - Ох! - вигукнув їжак - Але Верховного короля зараз немає в замку. Він на півночі воює велетів. До речі, про велетів, сусідоньки, я пригадав собі, що... - Хто передасть вістку? - перебив їжака гном. - Хто може бігати швидше за мене? - Я, - озвався олень. - Що потрібно передати? Скільки калорменців? - Дві сотні під орудою принца Рабадаша. І... - але олень уже метнувся геть. Він, здавалося, летів над землею, майже не торкаючись її ногами, і за мить його білий хвостик зник за деревами. - Цікаво, куди він помчав, - зауважив кролик, - адже Верховного короля немає у Кеа- Перевелі. - Він знайде королеву Люсі, - мовив гном. - А тоді... гей! Що коїться з хлопцем? Він аж позеленів! Здається, йому погано. Може, він умирає від голоду? Коли ти востаннє їв, юначе? - Учора вранці, - ледь чутно вимовив Шаста. - Тримайся! - гукнув гном і тут-таки підхопив хлопця куцими товстенькими ручками, бо той геть заточився. - Сусіди, чи ж вам не соромно? Ходім зі мною, парубче, ходімо снідати. Бо тут одні балачки. І гном прудко поволік Шасту в ліс. Дафл увесь час мусив підтримувати хлопця, бо той від утоми й голоду ледве переставляв ноги. Шасті здалося, що ішли вони досить довго, та ось нарешті опинилися на невеличкій галявинці, а там стояла чепурна хатинка. Двері у ній були відчинені, з комина ішов дим. Вони ступили на поріг і Дафл гукнув. - Гей, братики, у нас гість! До Шасти долинули якісь пахощі. Він не знав, що це таке, бо йому ніколи не доводилося куштувати яєшні з шинкою та грибами, яка саме шкварчала на сковорідці. - Пригни голову, парубче, - попередив Дафл, але Шаста уже буцнувся чолом об низенький одвірок. - Так, - мовив гном, - сідай на долівку. Стіл для тебе трохи замалий, а стільці й поготів. Гаразд. Ось вівсянка... ось глечик з вершками, а ось ложка. Частуйся. Не встиг Шаста розправитися з вівсянкою, як брати Дафла (а звали їх Роджін і Бріклтамб) уже подавали на стіл яєшню, кавник, гаряче молоко та грінки. Усе це було для хлопця новим та незвичним, бо у Калормені таких страв не вживали. Він ніколи не бачив грінок і не знав, чим їх намащують, бо у Калормені не було масла - там споживали хіба оливу. Та й сама хатина нічим не нагадувала підсліпувату, просяклу запахом риби халупу Аршиша або вкриті килимами, прикрашені колонами зали у Ташбанському палаці. Стеля тут була доволі низенька, усе всередині зроблене з дерева, на стіні висів годинник із зозулею, стіл накрито картатою біло-червоною скатертиною, на якій стояла ваза з польовими квітами, а на віконцях висіли короткі фіранки. Не так просто було Шасті користуватися начинням гномів - усіма цими крихітними горнятками, тарілочками, ножами та виделками. проте гноми їх справно наповнювали, приказуючи: "Будь ласка, ось масло", "Горнятко кави", "Ось гриби", "Хочеш, підсмажимо ще одне яйце?". Врешті всі наситились. Гноми кинули між собою жереб: мити начиння довелося Роджіну. Потім Дафл і Бріклтамб вивели Шасту на подвір'я,
