Рабадаш зіткнувся біля воріт з Едмундом і вступив із ним у поєдинок. Едмунд швидко відтіснив нападника до стіни. Калорменець вистрибнув на підмурівок й опинився у дуже вигідній позиції. На Едмунда посипався град ударів. І хоча Рабадаш здобув перевагу, бо згори міг легко дістати Едмунда мечем, та сам він став чудовою мішенню для нарнійських стріл. За якусь хвильку Рабадаш уже шукав рятунку і намагався спуститися на землю. Він набундючився і вигукнув грізно: "Блискавиця Таша на вас!". Але під стіною ще тривали сутички і зерню не було де впасти. Рабадаш, шукаючи, куди б стрибнути, повернувся і - розірвана кольчуга, що теліпалася у нього за спиною, зачепилася за гак, який стирчав у стіні. Колись, сто чи більше років тому, на цьому гакові було ще кільце, до якого прив'язували коней. Рабадаш метлявся на ньому, немов ганчірка, яку випрали і вивісили сушити. Усі аж заходилися від реготу, бачачи це. - Зніми мене звідси, Едмунде, - загув Рабадаш, - зніми і виклич на герць - як король, як чоловік, урешті-решт. Якщо тобі бракує відваги, то ліпше вбий мене відразу. - Напевно... - почав було Едмунд, але король Люн його перебив. - Дозвольте, Ваша величносте, - звернувся король Люн до Едмунда, - дозвольте я скажу. Тоді повернувся до Рабадаша і мовив: - Ваша королівська високосте, якби Ви кинули виклик тиждень тому - запевняю, не знайшлось би нікого у володінні короля Едмунда, від Верховного короля до найменшої речистої мишки, хто б його відкинув. Але Ви підступно, без будь-якого виклику чи попередження, напали на наш замок Анвард. Це вчинок не лицаря, а радше татя і зрадника. Такі у нас вартують хіба доброго батога, а не лицарського поєдинку. Зніміть його звідтам, зв'яжіть і візьміть під варту, поки вирішимо, як із ним бути. У Рабадаша забрали меча і повели до замку. Принц аж пінився від безсилля й люті, погрожував усім страшними карами, та наприкінці в очах у нього з'явилися сльози. Він радше прийняв би тортури, аніж цей регіт. Рабадаш понад усе у світі боявся виглядати смішним - він-бо звик, що у Ташбані усі його боялися. У цій хвилині до Шасти підбіг Корін, схопив його за руку і потягнув до короля Люна: - Це він, батьку, це він! - вигукнув Корін. - Ага, ось і ти, голубе, - суворо вимовив король. - Замість того щоб послухатись батька, ти поліз у бій. А я місця собі не знаходжу від хвилювання! Тобі ще з лозиною ганяти, а не воювати. Проте усі, і Корін теж, бачили, що король пишається хлопцем. - Не сваріть його, Ваша величносте, - мовив лорд Дарін. - Принц не був би Вашим сином, якби повівся инакше. Ваша Величносте, Вас би більше засмутило, якби він сховався у кущах. - Гаразд, гаразд, - пробурмотів король, - прощаю. А зараз... Те, що сталося далі, вразило Шасту чи не найбільше, бо такого ще з ним ще не було: король Люн, могутній мужній король Люн схопив хлопця у палкі обійми й розцілував ув обидві щоки. А тоді промовив: - Станьте, хлопці, разом і хай усі вас побачать. Підніміть голови. Шановні, погляньте на них. Чи залишилися у когось хоч якісь сумніви?
Шаста ніяк не міг уторопати, чого це усі так пильно розглядають його та Коріна і чому зчинився такий гамір. Розділ 14. Як Бругу став мудрим
А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало. Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити. - Гадаю, досить тут висиджуватися, - сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів - і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію. - Тільки не сьогодні, шановна пані, - заперечив Бругу. - Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте? - Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним... і... і перепросити, - стиха мовила Аравіса. - Ясна річ! - палко підтримав дівчину Бругу. - Саме це я хотів сказати. - Так, так, звісно, - погодилася Гвіна. - Думаю, він в Анварді. Ми розшукаємо його там і попрощаємось. Це по дорозі. Що ж, рушаймо. Врешті-решт, мені здавалося, що мета нашої подорожі - Нарнія. - Гадаю, що так, - поволі проказала Аравіса. Вона почувалася трохи розгублено і самотньо, бо не знала, що чекає її на нарнійській землі. - Звісно, звісно, - погодився Бругу, - але для чого поспішати? Знаєте, що я маю на увазі? - Ні, не знаю, - відказала Гвіна. - Чому ти зволікаєш? - М-м-м, іга-га, - пробурмотів Бругу. - Гм, бачите... це важлива подія ми повертаємось до рідної країни... а там инше життя... найліпше з можливих... і так важливо справити гарне враження... а ми так виглядаємо... Гвіна зайшлася реготом, так, як це тільки вміють коні: - Це через хвіст, Бругу? Тепер я все розумію. Ти хочеш відсидітись тут, доки він відросте! Але ми не знаємо, як виглядають коні у Нарнії, не знаємо, які у них хвости. Далебі, Бругу, ти марнославний, немов тархіна з Ташбану. - Бругу, ну хіба це має значення? - сказала Аравіса. - Присягаюсь Лев'ячою Гривою, тархіно, має, - обурився Бругу. - Я вмію шануватися, бо знаю, що таке коняча гідність. От і все. - Бругу, - озвалась Аравіса, - я давно хотіла тебе спитати: чому ти присягаєшся Левом або Лев'ячою Гривою? Мені здавалося, ти ненавидиш левів. - Аякже, - погодився Бругу. - Проте, коли я говорю про Лева, то маю на увазі Аслана, великого визволителя Нарнії. Він прогнав чаклунку і повернув весну. Усі нарнійці присягаються його ім'ям. - Але ж він лев? - Ні, ні, звісно, ні, - не надто впевнено пробурмотів кінь. - Послухай, всі історії про нього, які я чула у Ташбані, стверджують, що він лев, - сказала у відповідь Аравіса. Зрештою, якщо це не так, то чому ти називаєш його левом? - Ну, у твоєму віці це важко збагнути, - форкнув Бругу. - Я також покинув Нарнію ще маленьким лошам і сам до пуття всього не розумію. (Коли Бругу говорив це, він був обернений спиною до зеленої стіни, а Гвіна й Аравіса стояли навпроти нього. Бругу так захопився розповіддю, що закрив очі і без зупинки провадив далі тоном бувалого в бувальцях, тому не бачив, як витяглися обличчя його друзів. Бо за спиною Бругу саме з'явився велетенський лев. Він вистрибнув на зелену стіну і зробив по ній кілька кроків, вправно тримаючи рівновагу. Лев був такий яскравий, такий великий, такий гарний - нікому з них не доводилося бачити чогось подібного. Гвіна й Аравіса дивилися на лева - і їх проймав трепет. Та ось звір безгучно зістрибнув на подвір'я й обернувся до Бругу. Гвіна з Аравісою стояли мов укопані і не могли вичавити зі себе ані звуку, немовби їх вуста раптово скував мороз.) - Ясна річ, - він далі Бругу, не бачачи нічого довкола, - коли говорять, що він лев, то мають на увазі, що він сильний як лев, або лютий як лев - до ворогів, звісно. Ну, щось таке. Навіть така маленька дівчинка як ти, Аравіса, має розуміти, що це цілковита нісенітниця - думати, що він справжній лев. Це навіть непоштиво стосовно до нього. Бо якщо Аслан лев, тоді, виходить, він така сама тварина, як ми. Ой, - і Бругу загиготів од сміху, - та якби він був левом, то напевно мав би чотири лапи, і хвіст, і вуса... А-ай, ой, ги-ги-ги! Пробі! Річ у тім, що коли Бругу це говорив, то Аслан своїм розкішним вусом полоскотав його за вухом. Бругу стрілою метнувся через усе подвір'я, мало не влетівши з розгону в огорожу, й аж там розвернувся. Аравіса та Гвіна теж подалися назад. На якусь мить запала тиша. А тоді Гвіна, хоч усю її проймав дрож, коротко заиржала і підійшла до лева. - Будь ласка, - тремтливим голосом промовила вона, - пане, можете робити зі мною що хочете. - Люба моя доню, - мовив Аслан, поцілувавши її просто в оксамитовий ніс, - я знав, що на тебе не доведеться довго чекати. Нехай радість завжди буде з тобою. Потім він підняв голову і гукнув: - Гей, Бругу, бідолашний переляканий хвалько, підійди-но до мене. Ближче, сину мій. Та не бійся. Торкнися мене. Понюхай мене. Ось мої лапи, ось мій хвіст, а це мої вуса. Я справжня тварина. - Аслане, - вимовив Бругу тремким голосом, - здається, я поводився як останній дурень. - Щасливий той, хто усвідомив це ще замолоду. Ходи сюди, Аравісо, доню моя. Поглянь! Я сховав кігті. Зараз тобі нічого не загрожує. - Зараз, пане? - перепитала Аравіса. - Це я тебе поранив, - сказав Аслан. - Це я увесь час перестрівав тебе в дорозі. А знаєш чому з тобою таке сталося? - Ні, пане. - Твоя спина після зустрічі зі мною виглядала так само, як спина рабині твоєї мачухи після батога. Ти напоїла дівчину зіллям, а її потім відшмагали. Тепер ти знаєш, що вона відчувала. - Так, пане. Прошу... - Запитуй, люба, - хитнув головою Аслан. - Що було з рабинею потім? - Дитино, - відповів Аслан, - я розповів тобі твою історію. Кожен почує лише свою історію, а не чужу. Лев стріпнув головою і мовив уже лагідніше: - Хай радість лишається з вами, діти. Скоро ми знову зустрінемось. Але перед тим ви матимете иншого гостя. Після цих слів Аслан стрибнув на стіну і за мить зник з очей. Коли Аслан їх залишив, нікому не хотілося говорити. Друзі повільно розійшлися у різні кінці подвір'я, бажаючи побути наодинці зі собою. Десь через пів години пустельник покликав коней, щоб почастувати їх чимсь добрим. Аравіса проходжувалась у задумі, та зненацька з-за воріт долинув звук сурми. Від несподіванки дівчина здригнулась. - Хто там? - спитала вона. - Його королівська високість принц Кор Верхоландський, - відповів голос знадвору. Аравіса відсунула засув, відчинила браму і відступила на крок, даючи дорогу гостям. Спершу увійшли два вояки з алебардами і стали обабіч воріт. За ними з'явився вістун, а далі сурмач. - Його королівська високість принц Кор Верхоландський просить авдієнції у
Шаста ніяк не міг уторопати, чого це усі так пильно розглядають його та Коріна і чому зчинився такий гамір. Розділ 14. Як Бругу став мудрим
А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало. Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити. - Гадаю, досить тут висиджуватися, - сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів - і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію. - Тільки не сьогодні, шановна пані, - заперечив Бругу. - Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте? - Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним... і... і перепросити, - стиха мовила Аравіса. - Ясна річ! - палко підтримав дівчину Бругу. - Саме це я хотів сказати. - Так, так, звісно, - погодилася Гвіна. - Думаю, він в Анварді. Ми розшукаємо його там і попрощаємось. Це по дорозі. Що ж, рушаймо. Врешті-решт, мені здавалося, що мета нашої подорожі - Нарнія. - Гадаю, що так, - поволі проказала Аравіса. Вона почувалася трохи розгублено і самотньо, бо не знала, що чекає її на нарнійській землі. - Звісно, звісно, - погодився Бругу, - але для чого поспішати? Знаєте, що я маю на увазі? - Ні, не знаю, - відказала Гвіна. - Чому ти зволікаєш? - М-м-м, іга-га, - пробурмотів Бругу. - Гм, бачите... це важлива подія ми повертаємось до рідної країни... а там инше життя... найліпше з можливих... і так важливо справити гарне враження... а ми так виглядаємо... Гвіна зайшлася реготом, так, як це тільки вміють коні: - Це через хвіст, Бругу? Тепер я все розумію. Ти хочеш відсидітись тут, доки він відросте! Але ми не знаємо, як виглядають коні у Нарнії, не знаємо, які у них хвости. Далебі, Бругу, ти марнославний, немов тархіна з Ташбану. - Бругу, ну хіба це має значення? - сказала Аравіса. - Присягаюсь Лев'ячою Гривою, тархіно, має, - обурився Бругу. - Я вмію шануватися, бо знаю, що таке коняча гідність. От і все. - Бругу, - озвалась Аравіса, - я давно хотіла тебе спитати: чому ти присягаєшся Левом або Лев'ячою Гривою? Мені здавалося, ти ненавидиш левів. - Аякже, - погодився Бругу. - Проте, коли я говорю про Лева, то маю на увазі Аслана, великого визволителя Нарнії. Він прогнав чаклунку і повернув весну. Усі нарнійці присягаються його ім'ям. - Але ж він лев? - Ні, ні, звісно, ні, - не надто впевнено пробурмотів кінь. - Послухай, всі історії про нього, які я чула у Ташбані, стверджують, що він лев, - сказала у відповідь Аравіса. Зрештою, якщо це не так, то чому ти називаєш його левом? - Ну, у твоєму віці це важко збагнути, - форкнув Бругу. - Я також покинув Нарнію ще маленьким лошам і сам до пуття всього не розумію. (Коли Бругу говорив це, він був обернений спиною до зеленої стіни, а Гвіна й Аравіса стояли навпроти нього. Бругу так захопився розповіддю, що закрив очі і без зупинки провадив далі тоном бувалого в бувальцях, тому не бачив, як витяглися обличчя його друзів. Бо за спиною Бругу саме з'явився велетенський лев. Він вистрибнув на зелену стіну і зробив по ній кілька кроків, вправно тримаючи рівновагу. Лев був такий яскравий, такий великий, такий гарний - нікому з них не доводилося бачити чогось подібного. Гвіна й Аравіса дивилися на лева - і їх проймав трепет. Та ось звір безгучно зістрибнув на подвір'я й обернувся до Бругу. Гвіна з Аравісою стояли мов укопані і не могли вичавити зі себе ані звуку, немовби їх вуста раптово скував мороз.) - Ясна річ, - він далі Бругу, не бачачи нічого довкола, - коли говорять, що він лев, то мають на увазі, що він сильний як лев, або лютий як лев - до ворогів, звісно. Ну, щось таке. Навіть така маленька дівчинка як ти, Аравіса, має розуміти, що це цілковита нісенітниця - думати, що він справжній лев. Це навіть непоштиво стосовно до нього. Бо якщо Аслан лев, тоді, виходить, він така сама тварина, як ми. Ой, - і Бругу загиготів од сміху, - та якби він був левом, то напевно мав би чотири лапи, і хвіст, і вуса... А-ай, ой, ги-ги-ги! Пробі! Річ у тім, що коли Бругу це говорив, то Аслан своїм розкішним вусом полоскотав його за вухом. Бругу стрілою метнувся через усе подвір'я, мало не влетівши з розгону в огорожу, й аж там розвернувся. Аравіса та Гвіна теж подалися назад. На якусь мить запала тиша. А тоді Гвіна, хоч усю її проймав дрож, коротко заиржала і підійшла до лева. - Будь ласка, - тремтливим голосом промовила вона, - пане, можете робити зі мною що хочете. - Люба моя доню, - мовив Аслан, поцілувавши її просто в оксамитовий ніс, - я знав, що на тебе не доведеться довго чекати. Нехай радість завжди буде з тобою. Потім він підняв голову і гукнув: - Гей, Бругу, бідолашний переляканий хвалько, підійди-но до мене. Ближче, сину мій. Та не бійся. Торкнися мене. Понюхай мене. Ось мої лапи, ось мій хвіст, а це мої вуса. Я справжня тварина. - Аслане, - вимовив Бругу тремким голосом, - здається, я поводився як останній дурень. - Щасливий той, хто усвідомив це ще замолоду. Ходи сюди, Аравісо, доню моя. Поглянь! Я сховав кігті. Зараз тобі нічого не загрожує. - Зараз, пане? - перепитала Аравіса. - Це я тебе поранив, - сказав Аслан. - Це я увесь час перестрівав тебе в дорозі. А знаєш чому з тобою таке сталося? - Ні, пане. - Твоя спина після зустрічі зі мною виглядала так само, як спина рабині твоєї мачухи після батога. Ти напоїла дівчину зіллям, а її потім відшмагали. Тепер ти знаєш, що вона відчувала. - Так, пане. Прошу... - Запитуй, люба, - хитнув головою Аслан. - Що було з рабинею потім? - Дитино, - відповів Аслан, - я розповів тобі твою історію. Кожен почує лише свою історію, а не чужу. Лев стріпнув головою і мовив уже лагідніше: - Хай радість лишається з вами, діти. Скоро ми знову зустрінемось. Але перед тим ви матимете иншого гостя. Після цих слів Аслан стрибнув на стіну і за мить зник з очей. Коли Аслан їх залишив, нікому не хотілося говорити. Друзі повільно розійшлися у різні кінці подвір'я, бажаючи побути наодинці зі собою. Десь через пів години пустельник покликав коней, щоб почастувати їх чимсь добрим. Аравіса проходжувалась у задумі, та зненацька з-за воріт долинув звук сурми. Від несподіванки дівчина здригнулась. - Хто там? - спитала вона. - Його королівська високість принц Кор Верхоландський, - відповів голос знадвору. Аравіса відсунула засув, відчинила браму і відступила на крок, даючи дорогу гостям. Спершу увійшли два вояки з алебардами і стали обабіч воріт. За ними з'явився вістун, а далі сурмач. - Його королівська високість принц Кор Верхоландський просить авдієнції у
