Хроніки Нарнії. Кінь та його хлопчик (Книга 3)

гончаків і був одягнений дуже просто. Перед тим як вийти до гостей, він помив руки, бо гладив ними псів, але залишився у своїй буденній одежі. Проте величавий уклін, яким він привітав прибульців, і поштивість, із якою він узяв Аравісу за руку, були гідні справжнього володаря. - Юна панно, - мовив він, усміхаючись, - сердечно вітаємо Вас у нашій оселі. Якби з нами була моя люба дружина, ми влаштували б Вам пишну зустріч. Але, повірте, ми щиро радіємо, що Ви тут. Страшенно прикро, що Вам довелося зазнати стільки горя, що Ви змушені були утікати з батьківського дому, у якому почувалися нещасною. Так не мало бути, проте так було. Мій син Кор розповів, як ви подорожували разом і які пригоди вас спіткали. Він казав, що Ви відважна дівчина. - Кор тримався як справжній герой, пане, - промовила Аравіса. - Уявіть: щоб допомогти мені, він голіруч кинувся на лева! - Так? - просяяв король Люн. - А він нічого не казав про це. Тоді Аравіса розповіла все, як було. Кор у глибині душі хотів, аби батько довідався про цю історію, але розумів, що самому не належить вихвалятися. Однак коли Аравіса скінчила розповідь, хлопець не відчув жодних гордощів чи втіхи, а навпаки, якось зніяковів. Король променився від гордощів за сина і кілька тижнів тільки про це й говорив - Кор уже шкодував, що це трапилось. Потім король обернувся до Гвіни та Бругу. Він розмовляв із ними так само ввічливо, як із Аравісою. Король докладно розпитував про їхні родини, про те, де вони мешкали до того, як їх викрали. Коні спершу почувалися ніяково і відповідали скупо: ніхто з дорослих не розмовляв із ними ось так, як із рівнею. Хіба Аравіса і Кор, але вони ще діти. У цей час із замку вийшла королева Люсі. Коли вона приєдналась до них, король Люн мовив до Гравіси: - Люба моя, а це найближча приятелька нашого дому. Вона взяла на себе клопіт підготувати для Вас покої. У неї це виходить ліпше, ніж у мене. - Хочеш їх оглянути? - запитала Люсі, цілуючи Аравісу. Дівчата відразу сподобались одна одній. За якусь хвильку вони обоє піднялися догори, щоб побачити спальню Аравіси та її будуар, вибрати сукні й обговорити купу всіляких речей, які так полюбляють дівчата. Далі усі зібралися на терасі, аби пополуднувати. На столах була холодна птиця, пиріг із дичиною, вино, хліб і сир. Коли гості втамували голод, король Люн звів докупи брови, наморщив чоло і заклопотано зітхнув: - О-хо-хо! Друзі, що нам робити із Рабадашем? Треба прийняти якесь рішення. Праворуч від короля сиділа Люсі, а ліворуч Аравіса. Король Едмунд умостився на одному краю стола, лорд Дарін сидів навпроти, а Дар, Перидан, Кор та Корін розмістилися обабіч короля. - Ваша величносте, Ви маєте повне право знести йому голову з пліч, - озвався Перидан. - Те, що він учинив, ставить його в один ряд з розбійниками і зрадниками. - Це правда, - вступив у розмову Едмунд, - проте навіть зрадник може виправитись. Я знаю одну таку історію. При цих словах король Едмунд виглядав надзвичайно серйозно. - Розквитатися з Рабадашем так, як він того заслуговує, означає наблизити війну з Тісроком, - зауважив Дарін. - Тісрок спіймає облизня, - відповів Люн. - Так, у нього сила-силенна війська, але ця орда ніколи не зможе подолати пустелю. Та я не з тих, хто убиває безборонних бранців, нехай це навіть і підлий зрадник. От якби ми зійшлися у бойовому герці, моя рука б не здригнулася. - Ваша величносте, - промовила Люсі, - я б радила відпустити Рабадаша, але за умови, що він дасть слово надалі діяти чесно. Можливо, він таки виконає свою обіцянку. - Принц мав би цінувати свою гідність і честь, - сказав Едмунд. - Але, присягаюсь Левом, якщо він знову зламає слово, то відплата не забариться: кожен із нас, гадаю, шукатиме нагоди зійтися з ним у бойовому герці. - Що ж, спробуємо, - мовив король Люн і звернувся до одного зі своїх помічників: - Пошли за бранцем, друже. За хвилину привели Рабадаша зі зв'язаними руками. Виглядав він так, наче його тримали у брудній ямі без хліба й води. Але ні: увечері його відвели до ошатної просторої кімнати, принесли смачну вечерю. Та Рабадаш у нестямі накинувся на слугу, перекинув тацю, порозбризкував страви, потовк тарелі, а потім до ранку гупав ногами у двері, сиплючи прокльонами і погрозами на адресу короля Люна. - Ваша високосте, - звернувся до нього король Люн, - гадаю, немає потреби нагадувати, що закон, який визначає відносини між вільними державами, дає нам право судити Вас. Те, що Ви вчинили, вимагає суворої кари. Однак, беручи до уваги Вашу молодість, а також те, що у країні рабів і тиранів Ви не могли отримати доброго виховання, тому Вам не відомі закони чести, ми постановили помилувати і відпустити Вас, лише за таких умов: по-перше... - Будь ти проклятий, невірний варваре! - просичав Рабадаш. - Гадаєш, я вислуховуватиму твої умови? Ха! Легко тобі базікати тут про виховання та инші дурниці, коли я зв'язаний. Накажи зняти з мене ці пута, дай мені у руки меча, а тоді й поговоримо! Ну що, знайдуться охочі? Усі, хто був у залі, миттю зірвались на рівні ноги. Корін вигукнув: - Батьку! Дозволь мені помірятися з ним силами! Не боронь, прошу. Король Люн звів догори руки: - Вгамуйтеся, панове! Де ваша розсудливість? Невже кілька ущипливих слів цього татя здатні позбавити вас розуму? Коріне, сядь або вийди з-за столу, якщо не можеш тримати себе в руках. Ваша високосте, я ще раз прошу Вас вислухати наші умови. - Я не трактуватиму з варварами й чаклунами, - з погордою відрізав Рабадаш. - Хай тільки хтось із вас посміє торкнутися бодай волосини на моїй голові. Кожна кривда, заподіяна мені, знайде відплату: нарнійська й верхоландська кров тектиме ріками. Тісрок жорстоко пімститься за мене. Певно, вже рушив. Коли ви вб'єте мене, північні землі будуть спалені дощенту, а живі заздритимуть мертвим. Історію цю переповідатимуть іще тисячу років на пострах усім ворогам Ташбану. Стережіться-но! Блискавиця Таша спопелить вас! - І де вона? Може, зачепилася за гак? - взяв його на кпини Корін. - Посоромся, Коріне, - дорікнув хлопцеві король Люн. - Хіба можна кепкувати зі слабших від себе? Коли вже так хочеться повправлятися у дотепах, то вибирай сильнішого. - Ох, Рабадаше, Рабадаше, - зітхнула Люсі. Обличчя Кора у цю мить витяглось від здивування: він не міг збагнути, чому всі раптом схопились на рівні ноги і застигли, спершись руками на стіл. Він теж устав... і побачив: з ними був Аслан. Ніхто не помітив, коли він з'явився. М'яко ступаючи, Аслан пройшовся між Рабадашем і його супротивниками. Принц відсахнувся: вигляд могутнього маєстатичного лева кинув його у дрож - Рабадаше, - сказав Аслан, - схаменися. Твоя погибель уже близько, але ти ще можеш уникнути найгіршого. Позбудься пихи - подумай, чим тобі пишатися? - вгамуй свою лють, бо ніхто не заподіяв тобі зла, і прийми умови цих милосердних володарів. Та Рабадаш, замість відповіді, закотив догори очі, хижо вищирив зуби, немов акула, і - зарухав вухами: вгору-вниз, вгору-вниз. У Калормені люд умлівав від жаху, знаючи, що цей вираз обличчя принца передує вибуху страшного гніву. Рабадаш не розумів, що у країні, де за одне необережне слово можуть живцем зварити, людей лякати легко. А на верхоландців і нарнійців його грізні міни не справили жодного враження. Люсі подумала, що Рабадаш з'їхав з глузду. - Чаклун! Чаклун! Чаклун! - нестямно верескнув принц. - Я знаю тебе. Ти - чорний маг Нарнії. Тебе прокляли Боги. То знай же, жахлива примаро, що я нащадок Таша, безжального й непереможного. На тобі лежить його вічне прокляття. Скоро Таш ударить блискавицею - і з неба на тебе посиплються скорпіони, а гори Нарнії розсиплються на порох, а... - Отямся, Рабадаше, - зі спокоєм проказав Аслан, твоя погибель уже зовсім близько, ось-ось відчинить двері. - Хай небо впаде на землю, - заволав Рабадаш, - хай земля западеться! Хай проллються ріки крови і хай вогонь спопелить увесь світ! Будь певен, я не знайду спокою, доки за коси не притягну до свого палацу королеву варварів, оту вражу дочку, оту... - Що ж, твоя година вибила, - мовив Аслан до Рабадаша. І вибухнув голосний регіт. Рабадаш зіщулився від жаху.


А реготати справді було з чого. Рабадаш верещав і рухав вухами, та коли Аслан вимовив останнє слово, вони на очах виросли, видовжились і вкрились сірим волоссям. Всі намагалися згадати, де раніше їм доводилось бачити такі вуха, а тим часом зміни діткнули вже й обличчя Рабадаша: воно витяглось, очі стали більші, а ніс менший. Плечі якось іще більше зіщулились, а руки швидко росли, доки не дістали до землі, а замість долонь з'явилися копита. Одежа десь поділася, а все тіло вкривала густа вовна. Всі довкруж реготали донестями. Тепер не залишилось жодних сумнівів: Рабадаш перетворився у віслюка! Віслюк іще міг говорити. Він збагнув, що з ним сталося, і заголосив щосили: - О-ой лихо, я не хочу бути віслюком! Згляньтесь! Нехай уже кінь...і-інь... і-і... і-а... і-а! А далі слова перейшли в ослячий рев. - Послухай мене, Рабадаше, - сказав Аслан. - Справедливість немислима без милосердя. Тобі не завжди бути ослом. Осел нашорошив вуха. Це виглядало доволі кумедно і всі знову покотилися від сміху, попри те, що з усіх сил намагалися тримати себе в руках. - Тобі треба звернутися до Таша, - вів далі Аслан. у день Великих Осінніх Фестин ти станеш перед вівтарем Таша у Ташбані. На очах усього ташбанського люду з тебе спаде осляча подоба і всі впізнають принца Рабадаша. Та пам'ятай: скільки житимеш, не зможеш відходити від Головного храму Таша більше ніж на десять миль, бо инакше знову перетворишся на осла - вже назавжди. На якусь хвильку запала тиша, а потому всі раптом стрепенулись і стали роззиратися, наче щойно прокинулись. Аслана не було. Та у повітрі й на траві мерехтіла якась ясність, а серця переповнювала радість. Ні, це не сон: перед ними стояв віслюк. Король Люн мав навдивовижу м'яке серце: побачивши, що сталося з його ворогом, він забув про все, що той учинив, і співчутливо промовив: - Ваша високосте, мені дуже шкода, що все так обернулось. Ви свідок: ми цього не бажали. Зрозуміло, ми будемо раді надати Вашій високості корабель, у якому Ви зможете повернутися до Ташбану, щоб... е-е... відбути покуту, яку призначив Аслан. До