землях”. Охрещені ж люди розійшлися по домівках своїх. Володимир був радий, що пізнав Бога сам і люди його, подивився на небо і сказав: “Боже великий, що створив небо й землю! Зглянься на нових людей Своїх, дай же їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали Тебе країни християнські, і утверди в них віру правильну й неухильну. Поможи мені, Господи, проти супротивного ворога, надіюся на Тебе і на Твою силу в перемозі над його підступами". І, сказавши це, повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли”.
Так на горі, де стояв Перун, звели дерев'яну церкву святого Василя. А на місці загибелі благочестивих Феодора та Іоанна, запрошені з Константинополя талановиті зодчі, у 988-996 роках збудували перший кам'яний храм на честь Богородиці. Як церкву збудували, зайшов князь до неї помолитися.
– Господи Боже! – мовив він. – Поглянь із неба, і дивись, і відвідай сад Свій, і збережи, що насадила правиця Твоя, – людей цих нових, серця яких Ти навернув до розуму, дав пізнати Себе, істинного Бога. І доглянь церкву цю, що збудував недостойний раб Твій во ім'я Матері, Яка народила Тебе, – пріснодіви Марії Богородиці. І коли помолиться хто у цій церкві, то почуй молитву його і відпусти всі гріхи його, ради молитви пречистої Богородиці.
І пообіцяв князь, що десяту частину своїх прибутків буде віддавати на церкву, і наказав щоб і бояри чинили так. Через це і саму церкву стали звати Десятинною. Священиком у ній князь призначив Анастаса Корсунця.
Щоб прилучити до віри Христової не лише киян, а і всю Русь, почав князь будувати церкви і ставити священнослужителів по всій державі. І робилося це добровільно, без примусу. Володимир вибрав кращий спосіб. Він почав улаштовувати школи (перші паростки освіти у Київській землі), щоб через науку привести людей до віри. Адже “Не добре душі без знання” (Притч. 19.2).
Спершу школи були лише для заможних, знатних громадян. А яким був доти їх загальний культурно-освітній рівень, можна зробити висновок по тому, що багато матерів уперто не бажали віддавати своїх дітей у науку. Навіть плакали за школярами, як за померлими. Отож не дивно, що по деяких землях язичество утримувалося аж до ХII ст.
Дехто каже, що особисте прийняття християнства й установлення віри Христової, як державної релігії, було для князя тільки політичним ходом. Мовляв, думав князь: обрали ж християнство у Візантії, Чехії, Польщі, то чим я гірший? Що ж, “Як небо в висоті і земля в глибині, так серце царів – недосліджене” (Притч. 25.3). А літописці зазначали, що ставши християнином, Володимир справді став “новим чоловіком”, так змінилися його вдача й характер. Слава Богу!
І не раз Бог рятував князя від небезпеки. Якось у день Преображення Господнього, Володимир із невеличким своїм загоном вступив у бій з печенігами, що якраз наскочили на Васильків (місто біля Києва). Але сили були нерівними і довелося князеві тікати. Ледве зумів він відірватися від погоні і заховатися під мостом. Палко молився, щоб не знайшли його переслідувачі. Тоді ж і пообіцяв, що як тільки залишиться живим, то збудує у Василькові церкву святого Преображення. І як небезпека минула, виконав князь обіцянку. Звідти і пішла традиція будувати храми в подяку за перемоги над загарбниками...
Як було освячено новий храм, то влаштував князь велике свято. Запросив на нього своїх бояр, посадників, старійшин та ще багато різних людей, а убогим роздав триста гривен. Такі ж свята для знаті й народу влаштовувалися щороку.
Князь надзвичайно любив читати Святе Письмо. Дуже запали йому в душу слова: “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Матвія 5.7), “Продавайте достатки свої та милостиню подавайте. Робіть калитки собі нестаріючі, – невичерпний скарб той у небі, куди не закрадається злодій, і міль де не точить” (Луки 12.33), “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де буде скарб твій, – там буде і серце твоє!” (Матвія 6.19-21). І слова Давида: “Добрий муж милостивий та позичає, удержує справи свої справедливістю” (Пс. 111.5) та Соломона: “Хто дає убогим – Богу позичає” (Сол. 19.17). Пройняли князя ці святі слова. І звелів він, щоб жебраки й убогі приходили на княжий двір. Там вони могли їсти, пити, а на прощання їм ще й давали якусь суму кунами.
“Але ж немічні і хворі не можуть дійти до дому мого!” – подумав князь. А тому звелів, щоб навантажили запряженого вола хлібом, м'ясом, рибою, різними овочами, діжками з медом і квасом, та й розвозили по місту питаючи: “Де хворі й жебраки, що не можуть ходить?” І роздавали їм усе необхідне... Дуже радів князь, що може допомогти нужденним. І робив так щонеділі...
Взагалі, любов до ближнього була у Володимира такою великою, що він навіть відмінив смертну кару. Але злочинці сприйняли княже милосердя, як уседозволеність. І кількість нахабних та жорстоких злочинів почала зростати. Нарешті, церковнослужителі прийшли до князя, щоб поговорити на цю тему. Єпископ сказав Володимиру:
– От побільшало розбійників, чому не караєш?
– Боюся гріха, – відповів той. – Сказано ж: не вбивай (Другозаконня 5.17).
Вони ж мовили йому:
– Ти поставлений Богом на кару злим і на милість добрим. Тобі належить карати розбійника, але після встановлення вини.
Князь погодився, але вимагав, щоб покарання було справедливим.
Отак і жив Володимир у мирі й любові з людьми, та в страсі Божому. Німецький літописець Дітмар запевняв, що тоді у Києві височіло чотириста церков, створених стараннями нових християн. Православна церква шанує князя Володимира, як святого і рівноапостольного.
БОРИС І ГЛІБ
У князя Володимира було дванадцять синів. Коли князь постарів, то розділив між синами землі Київські. Він мріяв, що сини правитимуть з братською любов'ю один до одного і таким чином зміцнюватимуть державу. Володимир хотів, щоб після нього князем Русі Київської став син Борис. Він був стрункий, величний, вродливий та лагідний. Погляд мав приємний і веселий. Незважаючи на молодість, відрізнявся хоробрістю в битвах та мудрістю у справах...
Але не так сталося, як гадалося, бо народ вірно підмітив, що в сім'ї не без виродка. І справжнім нелюдом був названий Володимирів син Святополк.
Коли князь помер, Борис був якраз у військовому поході. А в Києві був Святополк, який вирішив швиденько захопити владу. Щоб привернути до себе народ, він запустив руку до казни і почав наліво й направо роздавати великі дари. Люди все те приймали, але з важким серцем, бо хотіли бачити князем Бориса. Отож Святополк замислив страшний гріх – убити брата.
Повертаючись з походу, Борис зупинився табором на річці Альті, що біля Вишгорода. Тут він отримав страшну звістку про смерть батька та що владу захопив Святополк. Невимовно зажурився Борис і гірко заплакав. Друзі стали говорити йому:
– Із тобою військо батька твого. Веди нас у Київ і ми поставимо тебе князем!
Але не втрата престолу засмучувала його, а смерть любого батька. Тому відповів він:
– Не підніму руки на брата свого старшого. Якщо батько в мене помер, то цей буде мені замість батька.
Але Святополк палав гнівом і недовірою, бо боявся, що Борис, все-таки, займе місце князя. Тому він таємно, уночі прибув до Вишгорода і став намовляти кількох бояр убити Бориса.
Від вірної людини Борис дізнався, що замислено проти нього, але туга за батьком так переповнювала серце, що він не став тікати, а вирішив повністю віддати себе Божій волі. І от під ранок злочинці пробралися до Борисового намету. Вони зупинилися, почувши, як побожний юнак співає псалми та молиться:
– Господи! За що умножаєш ворогів мені? Багато їх стає проти мене... Неначе стріли твої ввігнали в мене, та я до ран готовий і скорбота моя переді мною... Господи! Вислухай молитву мою і не вступай у суд із рабом Твоїм, бо ніхто з живих не виправдається перед Тобою, бо переслідує ворог душу мою... Наче оточили мене тельці жирнії, і скопище злих обступило мене. Господи Боже мій, на Тебе уповаю і спаси мене і від усіх насильників заступи мене…
Так на горі, де стояв Перун, звели дерев'яну церкву святого Василя. А на місці загибелі благочестивих Феодора та Іоанна, запрошені з Константинополя талановиті зодчі, у 988-996 роках збудували перший кам'яний храм на честь Богородиці. Як церкву збудували, зайшов князь до неї помолитися.
– Господи Боже! – мовив він. – Поглянь із неба, і дивись, і відвідай сад Свій, і збережи, що насадила правиця Твоя, – людей цих нових, серця яких Ти навернув до розуму, дав пізнати Себе, істинного Бога. І доглянь церкву цю, що збудував недостойний раб Твій во ім'я Матері, Яка народила Тебе, – пріснодіви Марії Богородиці. І коли помолиться хто у цій церкві, то почуй молитву його і відпусти всі гріхи його, ради молитви пречистої Богородиці.
І пообіцяв князь, що десяту частину своїх прибутків буде віддавати на церкву, і наказав щоб і бояри чинили так. Через це і саму церкву стали звати Десятинною. Священиком у ній князь призначив Анастаса Корсунця.
Щоб прилучити до віри Христової не лише киян, а і всю Русь, почав князь будувати церкви і ставити священнослужителів по всій державі. І робилося це добровільно, без примусу. Володимир вибрав кращий спосіб. Він почав улаштовувати школи (перші паростки освіти у Київській землі), щоб через науку привести людей до віри. Адже “Не добре душі без знання” (Притч. 19.2).
Спершу школи були лише для заможних, знатних громадян. А яким був доти їх загальний культурно-освітній рівень, можна зробити висновок по тому, що багато матерів уперто не бажали віддавати своїх дітей у науку. Навіть плакали за школярами, як за померлими. Отож не дивно, що по деяких землях язичество утримувалося аж до ХII ст.
Дехто каже, що особисте прийняття християнства й установлення віри Христової, як державної релігії, було для князя тільки політичним ходом. Мовляв, думав князь: обрали ж християнство у Візантії, Чехії, Польщі, то чим я гірший? Що ж, “Як небо в висоті і земля в глибині, так серце царів – недосліджене” (Притч. 25.3). А літописці зазначали, що ставши християнином, Володимир справді став “новим чоловіком”, так змінилися його вдача й характер. Слава Богу!
І не раз Бог рятував князя від небезпеки. Якось у день Преображення Господнього, Володимир із невеличким своїм загоном вступив у бій з печенігами, що якраз наскочили на Васильків (місто біля Києва). Але сили були нерівними і довелося князеві тікати. Ледве зумів він відірватися від погоні і заховатися під мостом. Палко молився, щоб не знайшли його переслідувачі. Тоді ж і пообіцяв, що як тільки залишиться живим, то збудує у Василькові церкву святого Преображення. І як небезпека минула, виконав князь обіцянку. Звідти і пішла традиція будувати храми в подяку за перемоги над загарбниками...
Як було освячено новий храм, то влаштував князь велике свято. Запросив на нього своїх бояр, посадників, старійшин та ще багато різних людей, а убогим роздав триста гривен. Такі ж свята для знаті й народу влаштовувалися щороку.
Князь надзвичайно любив читати Святе Письмо. Дуже запали йому в душу слова: “Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть” (Матвія 5.7), “Продавайте достатки свої та милостиню подавайте. Робіть калитки собі нестаріючі, – невичерпний скарб той у небі, куди не закрадається злодій, і міль де не точить” (Луки 12.33), “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де буде скарб твій, – там буде і серце твоє!” (Матвія 6.19-21). І слова Давида: “Добрий муж милостивий та позичає, удержує справи свої справедливістю” (Пс. 111.5) та Соломона: “Хто дає убогим – Богу позичає” (Сол. 19.17). Пройняли князя ці святі слова. І звелів він, щоб жебраки й убогі приходили на княжий двір. Там вони могли їсти, пити, а на прощання їм ще й давали якусь суму кунами.
“Але ж немічні і хворі не можуть дійти до дому мого!” – подумав князь. А тому звелів, щоб навантажили запряженого вола хлібом, м'ясом, рибою, різними овочами, діжками з медом і квасом, та й розвозили по місту питаючи: “Де хворі й жебраки, що не можуть ходить?” І роздавали їм усе необхідне... Дуже радів князь, що може допомогти нужденним. І робив так щонеділі...
Взагалі, любов до ближнього була у Володимира такою великою, що він навіть відмінив смертну кару. Але злочинці сприйняли княже милосердя, як уседозволеність. І кількість нахабних та жорстоких злочинів почала зростати. Нарешті, церковнослужителі прийшли до князя, щоб поговорити на цю тему. Єпископ сказав Володимиру:
– От побільшало розбійників, чому не караєш?
– Боюся гріха, – відповів той. – Сказано ж: не вбивай (Другозаконня 5.17).
Вони ж мовили йому:
– Ти поставлений Богом на кару злим і на милість добрим. Тобі належить карати розбійника, але після встановлення вини.
Князь погодився, але вимагав, щоб покарання було справедливим.
Отак і жив Володимир у мирі й любові з людьми, та в страсі Божому. Німецький літописець Дітмар запевняв, що тоді у Києві височіло чотириста церков, створених стараннями нових християн. Православна церква шанує князя Володимира, як святого і рівноапостольного.
БОРИС І ГЛІБ
У князя Володимира було дванадцять синів. Коли князь постарів, то розділив між синами землі Київські. Він мріяв, що сини правитимуть з братською любов'ю один до одного і таким чином зміцнюватимуть державу. Володимир хотів, щоб після нього князем Русі Київської став син Борис. Він був стрункий, величний, вродливий та лагідний. Погляд мав приємний і веселий. Незважаючи на молодість, відрізнявся хоробрістю в битвах та мудрістю у справах...
Але не так сталося, як гадалося, бо народ вірно підмітив, що в сім'ї не без виродка. І справжнім нелюдом був названий Володимирів син Святополк.
Коли князь помер, Борис був якраз у військовому поході. А в Києві був Святополк, який вирішив швиденько захопити владу. Щоб привернути до себе народ, він запустив руку до казни і почав наліво й направо роздавати великі дари. Люди все те приймали, але з важким серцем, бо хотіли бачити князем Бориса. Отож Святополк замислив страшний гріх – убити брата.
Повертаючись з походу, Борис зупинився табором на річці Альті, що біля Вишгорода. Тут він отримав страшну звістку про смерть батька та що владу захопив Святополк. Невимовно зажурився Борис і гірко заплакав. Друзі стали говорити йому:
– Із тобою військо батька твого. Веди нас у Київ і ми поставимо тебе князем!
Але не втрата престолу засмучувала його, а смерть любого батька. Тому відповів він:
– Не підніму руки на брата свого старшого. Якщо батько в мене помер, то цей буде мені замість батька.
Але Святополк палав гнівом і недовірою, бо боявся, що Борис, все-таки, займе місце князя. Тому він таємно, уночі прибув до Вишгорода і став намовляти кількох бояр убити Бориса.
Від вірної людини Борис дізнався, що замислено проти нього, але туга за батьком так переповнювала серце, що він не став тікати, а вирішив повністю віддати себе Божій волі. І от під ранок злочинці пробралися до Борисового намету. Вони зупинилися, почувши, як побожний юнак співає псалми та молиться:
– Господи! За що умножаєш ворогів мені? Багато їх стає проти мене... Неначе стріли твої ввігнали в мене, та я до ран готовий і скорбота моя переді мною... Господи! Вислухай молитву мою і не вступай у суд із рабом Твоїм, бо ніхто з живих не виправдається перед Тобою, бо переслідує ворог душу мою... Наче оточили мене тельці жирнії, і скопище злих обступило мене. Господи Боже мій, на Тебе уповаю і спаси мене і від усіх насильників заступи мене…
Вы читаете Історiя християнства в Україні
