Пояснюється, що все вищезгадане, коли воно поширюється на всіх, не
дозволяє комусь користувався ним без допомоги іншого, який також має право на
щось із цього. Також неможливо, щоб він мав щось із цього без допомоги
третього, який також щось із цього має. Разом із цим можливо, щоб не існував
серед них хтось, хто не може виконати своєї дії без допомоги спільноти, тобто
кожний обов’язково виконує певний вид дії. Наприклад, комусь перепадає зайняття
землеробством, але він не може виконувати своєї дії, якщо не допомагатиме йому
тесля, який готуватиме деревину для плугу, гостритиме леза та лаштуватиме збрую
для пари волів. [«Наука про місто»] пояснює, що дії та вольові навички не
можуть бути досягнуті як мета без їхнього поширення у великій спільноті– одна заради одної у спільноті, або одна заради іншої у групі із спільноти – поки не існуватиме взаємодопомога (та’аун) серед груп спільноти в діях та навичках, які існують задля досягнення мети
усією спільнотою. Це схоже на взаємопідтримку органів людини через силу, яка
існує для досягнення мети усього тіла. Тому й необхідно, щоб спільнота
утворювалася сусідами по житлу, а усі категорії сусідніх спільнот були наче в
єдиному житлі. Такою спільнота міська, спільнота народна і так далі [11Аль-Фарабі вважається одним із перших представників середньовічної арабської
філософії, який висунув та обґрунтував теорію суспільного договору.].
[14]. Розрізняються [«наукою про місто»] й приклади життєвих шляхів, поведінка
та навички, які практикуються у містах або народах, де люди досягають благ у
земному житті та кінцевого щастя в житті наступному. Ця наука розмежовує щастя
й те, що ним не є. Дії, приклади життєвих шляхів, поведінка, характер та
вольові навички, через які досягається кінцеве щастя, мають у собі одну й ту ж
саму чесноту, одні й ті ж самі блага, і вони справді є прекрасними. Щодо ж дій
та навичок, про які думають, що вони є чеснотами та благами або взагалі чимось
прекрасним, то вони такими не є. Насправді вони є злом.
[14 А]. Пояснюється також, що розподілене у місті, містах, народі чи народах,
використовується спільно. Ці дії та навички у місті або в народі стають
можливими лише через керівництво, яке докладатиме зусиль у їхньому збереженні,
поки саме це керівництво не зникне або не мине. Керівництво, через яке стають
можливими ці життєві шляхи та навички та яке зберігає їх, не може бути чимось
іншим, ніж службою- правлінням (мігна), мистецтвом, звичкою та здатністю, від яких і походять дії, через які вона
береже їх. Цією службою є царювання (мульк), саме царське правління (мігна аль-малікійя) або й щось інше, що людина побажає означити словом «царювання». Політика є
діяльністю (фі’ль) цієї служби. Вона практикує дії, через які стають можливими ці життєві шляхи
та навички у місті й народі, а також їхнє збереження. Ця служба складається
спочатку зі знання (ма’ріфа) усіх дій, які можливо здійснити, а вже потім із їхньої охорони. Керівництво,
через яке в місті чи народі можливі життєві шляхи та навички, завдяки яким
досягається кінцеве щастя, а також яке охороняє їх, є керівництвом доброчесним.
Тому й служба, через яку стає можливим таке керівництво, є доброчесним царським
правлінням. Політика, яка ґрунтується на такій службі, є доброчесною політикою.
Місто чи народ, керований цією політикою, є доброчесним містом та доброчесним
народом. І людина, яка є частиною цього доброчесного міста чи народу, також є
людиною доброчесною. Керівництво, царське правління та політика, метою якої не
є досягнення кінцевого щастя, тобто справжнього щастя, але метою якої є
отримання благ, якими характеризується це земне життя– і те, що народ вважає благами – не є доброчесними. Отож, таке керівництво називається нерозумним (джагілійя), і воно також називається нерозумною політикою та нерозумною службою, але не
називається царюванням, бо царюванням у давніх називалася доброчесне царське
правління. Отож, місто чи народ, який керується тим, в чому можливе нерозумне
керівництво у діях та навичках, називається містом або народом нерозумним. І
людина, яка є частиною цього міста, також називається людиною нерозумною. Ці
керівництва, міста та народи поділяються на багато видів (аксаман). Кожен із них має назву, відповідну меті, яка переслідується та міститься в
уявних благах (аль-хайрат аль-мазнуна): або це задоволення, або пошана, або багатство, або щось інше. Можливо, втім,
що хтось, будучи частиною доброчесного міста, за своєю волею або проти неї живе
у місті нерозумному. Ця людина буде чужинцем (гаріб) у цьому місці так само, як це відбувалося би серед тварин, тобто якби на них
перетворилися люди та й раптом була серед них тварина іншого роду. Таким самим
буде стан частини нерозумного міста, якщо вона житиме у місті доброчесному–вона буде схожа на тварин, вожаком яких є тварина кращого роду. Через це слід
доброчесним людям, які вимушені жити у нерозумних містах через відсутність
міста доброчесного, негайно переселитися [12 Букв.: «здійснити переселення» (гіджра). Цей пасаж зберігає свій релігійний сенс, адже може бути витлумачений через
історію раннього ісламу, зокрема черезгіджру Мухаммада та його послідовників (із Мекки до Медини в 622 році). ] у доброчесне місто, як тільки воно з’явиться.
[14 Б]. Доброчесне керівництво поділяється на два види: керівництво первинне та
керівництво вторинне по відношенню до першого. Перше керівництво є таким, через
яке у місті чи народі стають можливими доброчесні життєві шляхи чи навички,
яких раніше в них не було. Ці люди повернулися від нерозумних життєвих шляхів
до життєвих шляхів доброчесних. Той, на кому тримається це керівництво, і є
першим керівником. Керівництво, яке слідує за першим, є таким керівництвом, у
якому щодо дій слідують прикладу першого керівництва. Відповідальний за таке
керівництво називається керівником-традиціоналістом, а керівник-традиціоналіст
та його керівництво є таким, яке ґрунтується на традиції (сунніййя). Доброчесне царське правління складається із пізнання усіх дій, через які
стають можливими доброчесні життєві шляхи та навички у містах і народах, а
також із їхньої охорони, захисту та збереження від того, щоб туди не проникло
жодної нерозумної речі. Усе це–хвороби, які протистоять доброчесним містам, подібно до того, для убезпечення
від чого існує медична служба. Вона складається із пізнання усіх дій, через які
людина може стати здоровою, а також їхньої охорони, захисту та збереження від
тих хвороб, які протистоять їй.
[14 В]. Якщо мова йде про лікаря, то зрозуміло, що йому слід знати, що
протилежність вимагає того, щоб протистояла їй протилежність, і слід знати, що
теплу протистоїть холод, а жовтій лихоманці протистоїть настій ячменю або
тамаринду. Із цих трьох дещо загальніше за інше. Загальніше те, що
протилежності вимагають того, щоб їм протистояли також протилежності, а
конкретніше те, що жовта лихоманка вимагає того, щоб протистояла їй
протилежність. Наші слова: «Теплу протистоїть холод» є посередніми між
загальним та частковим. Але лікар, коли він лікує, то лікує лише тіла
особистостей та індивідів, подібно до тіла Зайда й тіла’Амра. Він не вдовольняється у лікуванні жовтої лихоманки лише своїм знанням про
те, що протилежності протистоїть протилежність або тим, що жовта лихоманка
вимагає того, щоб їй протистояв настій ячменю, навіть не зважаючи на те, що
знання про лихоманку Зайда є частковішими за ті речі, які він знає у своєму
мистецтві. Він вивчає те, як необхідно зупинити цю лихоманку–чи вона потребує того, щоб протистояли їй за допомогою настоянки ячменю,
рахуючись із великою кількістю холоду та вологості в тілі хворого, або
настоянці ячменю із вірною сумішшю, яка б не лишала виділень; вивчає ще й інші,
схожі речі. Слід також пити настоянку ячменю й не вдовольнятися лише абсолютним
знанням, не знаючи в той самий час, скільки треба пити, як пити, яким повинен
бути настій–густим чи рідкім, в які часи дня та в якому стані пити його Зайду, який
захворів на лихоманку, як приписати це у кількості, якості та часі. Неможливо
приписати це, не бачивши хворого, адже приписувати це все треба в залежності
від стану, в якому перебуває хворий Зайд. Тому й зрозуміло, що рецепт (такдір) не може бути просто віднайдений у книгах із медицини, які вивчають та якими
задовольняються, і не може бути приписів, які ґрунтуються на загальних та
універсальних речах, які й містяться у книгах із медицини. [Рецепт] можливий
лише за допомогою іншої здатності, яка виникає внаслідок безперервних занять
медициною над тілами конкретних осіб та через тривале спостереження за станами
хворого, тобто через досвід (таджріба), який досягається через тривалий період часу завдяки практиці лікувальних дій
та занять із конкретними особами. Лікар стає досконалим лише тоді, коли у своїй
службі досягає справ, які ґрунтуються на двох силах. Першою із них є здатність
до пізнання загальностей, які є частинами його мистецтва в загальному сенсі та
їх виконання доти, доки якась річ не буде виключенням. Другою є сила, яка з’являється від тривалої практики його мистецтва під час [лікування] конкретних
осіб.
[14 Д]. Таким же є стан першого царського правління. Спочатку воно займається
загальними справами. Воно не вдовольняється лише тим, щоб цілком зайнятися
пізнанням загальних справ та своєю здатністю до цього, а має ще одну силу, яка
походить від тривалого досвіду та спостережень, визначаючи через неї дії в
їхній якості, кількості, часі та інших [речах], на підставі яких встановлюють
певні речі. [Керівник] встановлює відносно цього певні умови– або відповідно до міста, народу чи індивіда, або відповідно до стану (халь), який виникає, або на підставі випадкового явища (’арід) у певний час – якщо дії царського правління є лише частковими. Я маю на увазі це місто чи те місто, або цей народ чи той народ, або цю людину чи тулюдину. Силу, через яку людина стає спроможною на виведення умов, через які й
визначаються дії відповідно до того, що спостерігається у громаді, місті, групі
чи індивіді, або відповідно до випадкового явища в місті чи в народі, або й у
індивіді, давні називали «розумністю» (та’ккуль). Ця сила не досягається шляхом пізнання загальностей мистецтва та їхнього
повного осягнення, але досягається шляхом досвіду в конкретних випадках (ашхас).
[15]. «Наука про місто» є частиною філософії та містить у собі те, що
досліджується нею із вчинків, прикладів життєвих шляхів, вольових навичок та
інших загальностей. Всьому цьому дається опис (расм). Вона також пояснює описи визначень цих загальностей у частковостях, тобто
те, якою є річ, яка це річ та скільки її треба, щоб встановити її як обов’язкову. В дійсності ж вона залишається невизначеною, адже актуальне визначення
для потенції іншої [речі] не є філософією. Можливо також, що стани та випадки,
завдяки яким і стає можливим встановлення чогось в якості обов’язкового, не матимуть кінця та не зможуть бути якимось чином визначені. Тому це
знання поділяється на дві частини: частину, яка займається пізнанням щастя й
того, чим є щастя насправді, а також того, про що думають, що воно– щастя. Тут [«наука про місто»] займається рахуванням (іхса’) дій, прикладів життєвих шляхів, поведінки, людських якостей (шійам) та загальних вольових навичок, існування яких має місце серед міст та
народів. Вона також відрізняє доброчесних від недоброчесних. Друга частина
займається пізнанням дій, через які стають можливими доброчесні дії та навички,
поширені серед жителів міст. Також вона займається охороною цих справ
настільки, наскільки це є можливим.
[16]. Потім [«наука про місто»] рахує види недоброчесних царських правлінь та
(керівництв) [13Так в Лейденьскому рукописі; Мухсін Магді пропонує варант: «Невігласні
керівництва».] –якими вони є, а також надає описові визначення тих дій, які вчиняються кожним
представником цих царських правлінь на шляху досягнення своєї мети серед
жителів міст, які
дозволяє комусь користувався ним без допомоги іншого, який також має право на
щось із цього. Також неможливо, щоб він мав щось із цього без допомоги
третього, який також щось із цього має. Разом із цим можливо, щоб не існував
серед них хтось, хто не може виконати своєї дії без допомоги спільноти, тобто
кожний обов’язково виконує певний вид дії. Наприклад, комусь перепадає зайняття
землеробством, але він не може виконувати своєї дії, якщо не допомагатиме йому
тесля, який готуватиме деревину для плугу, гостритиме леза та лаштуватиме збрую
для пари волів. [«Наука про місто»] пояснює, що дії та вольові навички не
можуть бути досягнуті як мета без їхнього поширення у великій спільноті– одна заради одної у спільноті, або одна заради іншої у групі із спільноти – поки не існуватиме взаємодопомога (та’аун) серед груп спільноти в діях та навичках, які існують задля досягнення мети
усією спільнотою. Це схоже на взаємопідтримку органів людини через силу, яка
існує для досягнення мети усього тіла. Тому й необхідно, щоб спільнота
утворювалася сусідами по житлу, а усі категорії сусідніх спільнот були наче в
єдиному житлі. Такою спільнота міська, спільнота народна і так далі [11Аль-Фарабі вважається одним із перших представників середньовічної арабської
філософії, який висунув та обґрунтував теорію суспільного договору.].
[14]. Розрізняються [«наукою про місто»] й приклади життєвих шляхів, поведінка
та навички, які практикуються у містах або народах, де люди досягають благ у
земному житті та кінцевого щастя в житті наступному. Ця наука розмежовує щастя
й те, що ним не є. Дії, приклади життєвих шляхів, поведінка, характер та
вольові навички, через які досягається кінцеве щастя, мають у собі одну й ту ж
саму чесноту, одні й ті ж самі блага, і вони справді є прекрасними. Щодо ж дій
та навичок, про які думають, що вони є чеснотами та благами або взагалі чимось
прекрасним, то вони такими не є. Насправді вони є злом.
[14 А]. Пояснюється також, що розподілене у місті, містах, народі чи народах,
використовується спільно. Ці дії та навички у місті або в народі стають
можливими лише через керівництво, яке докладатиме зусиль у їхньому збереженні,
поки саме це керівництво не зникне або не мине. Керівництво, через яке стають
можливими ці життєві шляхи та навички та яке зберігає їх, не може бути чимось
іншим, ніж службою- правлінням (мігна), мистецтвом, звичкою та здатністю, від яких і походять дії, через які вона
береже їх. Цією службою є царювання (мульк), саме царське правління (мігна аль-малікійя) або й щось інше, що людина побажає означити словом «царювання». Політика є
діяльністю (фі’ль) цієї служби. Вона практикує дії, через які стають можливими ці життєві шляхи
та навички у місті й народі, а також їхнє збереження. Ця служба складається
спочатку зі знання (ма’ріфа) усіх дій, які можливо здійснити, а вже потім із їхньої охорони. Керівництво,
через яке в місті чи народі можливі життєві шляхи та навички, завдяки яким
досягається кінцеве щастя, а також яке охороняє їх, є керівництвом доброчесним.
Тому й служба, через яку стає можливим таке керівництво, є доброчесним царським
правлінням. Політика, яка ґрунтується на такій службі, є доброчесною політикою.
Місто чи народ, керований цією політикою, є доброчесним містом та доброчесним
народом. І людина, яка є частиною цього доброчесного міста чи народу, також є
людиною доброчесною. Керівництво, царське правління та політика, метою якої не
є досягнення кінцевого щастя, тобто справжнього щастя, але метою якої є
отримання благ, якими характеризується це земне життя– і те, що народ вважає благами – не є доброчесними. Отож, таке керівництво називається нерозумним (джагілійя), і воно також називається нерозумною політикою та нерозумною службою, але не
називається царюванням, бо царюванням у давніх називалася доброчесне царське
правління. Отож, місто чи народ, який керується тим, в чому можливе нерозумне
керівництво у діях та навичках, називається містом або народом нерозумним. І
людина, яка є частиною цього міста, також називається людиною нерозумною. Ці
керівництва, міста та народи поділяються на багато видів (аксаман). Кожен із них має назву, відповідну меті, яка переслідується та міститься в
уявних благах (аль-хайрат аль-мазнуна): або це задоволення, або пошана, або багатство, або щось інше. Можливо, втім,
що хтось, будучи частиною доброчесного міста, за своєю волею або проти неї живе
у місті нерозумному. Ця людина буде чужинцем (гаріб) у цьому місці так само, як це відбувалося би серед тварин, тобто якби на них
перетворилися люди та й раптом була серед них тварина іншого роду. Таким самим
буде стан частини нерозумного міста, якщо вона житиме у місті доброчесному–вона буде схожа на тварин, вожаком яких є тварина кращого роду. Через це слід
доброчесним людям, які вимушені жити у нерозумних містах через відсутність
міста доброчесного, негайно переселитися [12 Букв.: «здійснити переселення» (гіджра). Цей пасаж зберігає свій релігійний сенс, адже може бути витлумачений через
історію раннього ісламу, зокрема черезгіджру Мухаммада та його послідовників (із Мекки до Медини в 622 році). ] у доброчесне місто, як тільки воно з’явиться.
[14 Б]. Доброчесне керівництво поділяється на два види: керівництво первинне та
керівництво вторинне по відношенню до першого. Перше керівництво є таким, через
яке у місті чи народі стають можливими доброчесні життєві шляхи чи навички,
яких раніше в них не було. Ці люди повернулися від нерозумних життєвих шляхів
до життєвих шляхів доброчесних. Той, на кому тримається це керівництво, і є
першим керівником. Керівництво, яке слідує за першим, є таким керівництвом, у
якому щодо дій слідують прикладу першого керівництва. Відповідальний за таке
керівництво називається керівником-традиціоналістом, а керівник-традиціоналіст
та його керівництво є таким, яке ґрунтується на традиції (сунніййя). Доброчесне царське правління складається із пізнання усіх дій, через які
стають можливими доброчесні життєві шляхи та навички у містах і народах, а
також із їхньої охорони, захисту та збереження від того, щоб туди не проникло
жодної нерозумної речі. Усе це–хвороби, які протистоять доброчесним містам, подібно до того, для убезпечення
від чого існує медична служба. Вона складається із пізнання усіх дій, через які
людина може стати здоровою, а також їхньої охорони, захисту та збереження від
тих хвороб, які протистоять їй.
[14 В]. Якщо мова йде про лікаря, то зрозуміло, що йому слід знати, що
протилежність вимагає того, щоб протистояла їй протилежність, і слід знати, що
теплу протистоїть холод, а жовтій лихоманці протистоїть настій ячменю або
тамаринду. Із цих трьох дещо загальніше за інше. Загальніше те, що
протилежності вимагають того, щоб їм протистояли також протилежності, а
конкретніше те, що жовта лихоманка вимагає того, щоб протистояла їй
протилежність. Наші слова: «Теплу протистоїть холод» є посередніми між
загальним та частковим. Але лікар, коли він лікує, то лікує лише тіла
особистостей та індивідів, подібно до тіла Зайда й тіла’Амра. Він не вдовольняється у лікуванні жовтої лихоманки лише своїм знанням про
те, що протилежності протистоїть протилежність або тим, що жовта лихоманка
вимагає того, щоб їй протистояв настій ячменю, навіть не зважаючи на те, що
знання про лихоманку Зайда є частковішими за ті речі, які він знає у своєму
мистецтві. Він вивчає те, як необхідно зупинити цю лихоманку–чи вона потребує того, щоб протистояли їй за допомогою настоянки ячменю,
рахуючись із великою кількістю холоду та вологості в тілі хворого, або
настоянці ячменю із вірною сумішшю, яка б не лишала виділень; вивчає ще й інші,
схожі речі. Слід також пити настоянку ячменю й не вдовольнятися лише абсолютним
знанням, не знаючи в той самий час, скільки треба пити, як пити, яким повинен
бути настій–густим чи рідкім, в які часи дня та в якому стані пити його Зайду, який
захворів на лихоманку, як приписати це у кількості, якості та часі. Неможливо
приписати це, не бачивши хворого, адже приписувати це все треба в залежності
від стану, в якому перебуває хворий Зайд. Тому й зрозуміло, що рецепт (такдір) не може бути просто віднайдений у книгах із медицини, які вивчають та якими
задовольняються, і не може бути приписів, які ґрунтуються на загальних та
універсальних речах, які й містяться у книгах із медицини. [Рецепт] можливий
лише за допомогою іншої здатності, яка виникає внаслідок безперервних занять
медициною над тілами конкретних осіб та через тривале спостереження за станами
хворого, тобто через досвід (таджріба), який досягається через тривалий період часу завдяки практиці лікувальних дій
та занять із конкретними особами. Лікар стає досконалим лише тоді, коли у своїй
службі досягає справ, які ґрунтуються на двох силах. Першою із них є здатність
до пізнання загальностей, які є частинами його мистецтва в загальному сенсі та
їх виконання доти, доки якась річ не буде виключенням. Другою є сила, яка з’являється від тривалої практики його мистецтва під час [лікування] конкретних
осіб.
[14 Д]. Таким же є стан першого царського правління. Спочатку воно займається
загальними справами. Воно не вдовольняється лише тим, щоб цілком зайнятися
пізнанням загальних справ та своєю здатністю до цього, а має ще одну силу, яка
походить від тривалого досвіду та спостережень, визначаючи через неї дії в
їхній якості, кількості, часі та інших [речах], на підставі яких встановлюють
певні речі. [Керівник] встановлює відносно цього певні умови– або відповідно до міста, народу чи індивіда, або відповідно до стану (халь), який виникає, або на підставі випадкового явища (’арід) у певний час – якщо дії царського правління є лише частковими. Я маю на увазі це місто чи те місто, або цей народ чи той народ, або цю людину чи тулюдину. Силу, через яку людина стає спроможною на виведення умов, через які й
визначаються дії відповідно до того, що спостерігається у громаді, місті, групі
чи індивіді, або відповідно до випадкового явища в місті чи в народі, або й у
індивіді, давні називали «розумністю» (та’ккуль). Ця сила не досягається шляхом пізнання загальностей мистецтва та їхнього
повного осягнення, але досягається шляхом досвіду в конкретних випадках (ашхас).
[15]. «Наука про місто» є частиною філософії та містить у собі те, що
досліджується нею із вчинків, прикладів життєвих шляхів, вольових навичок та
інших загальностей. Всьому цьому дається опис (расм). Вона також пояснює описи визначень цих загальностей у частковостях, тобто
те, якою є річ, яка це річ та скільки її треба, щоб встановити її як обов’язкову. В дійсності ж вона залишається невизначеною, адже актуальне визначення
для потенції іншої [речі] не є філософією. Можливо також, що стани та випадки,
завдяки яким і стає можливим встановлення чогось в якості обов’язкового, не матимуть кінця та не зможуть бути якимось чином визначені. Тому це
знання поділяється на дві частини: частину, яка займається пізнанням щастя й
того, чим є щастя насправді, а також того, про що думають, що воно– щастя. Тут [«наука про місто»] займається рахуванням (іхса’) дій, прикладів життєвих шляхів, поведінки, людських якостей (шійам) та загальних вольових навичок, існування яких має місце серед міст та
народів. Вона також відрізняє доброчесних від недоброчесних. Друга частина
займається пізнанням дій, через які стають можливими доброчесні дії та навички,
поширені серед жителів міст. Також вона займається охороною цих справ
настільки, наскільки це є можливим.
[16]. Потім [«наука про місто»] рахує види недоброчесних царських правлінь та
(керівництв) [13Так в Лейденьскому рукописі; Мухсін Магді пропонує варант: «Невігласні
керівництва».] –якими вони є, а також надає описові визначення тих дій, які вчиняються кожним
представником цих царських правлінь на шляху досягнення своєї мети серед
жителів міст, які
Вы читаете Книга релігій
