Святоцький Олександр Дмитрович
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Писати передмови, передні слова, як їх ще називають, завжди нелегко. Тому коли робота над цією книгою була вже практично завершена і видавництво запропонувало мені, як керівнику авторського колективу Енциклопедичного довідника, підготувати таку «прелюдію» до книги, я, чесно кажучи, і не знав, як це краще зробити. Розповідати про книгу — марне, вона розрахована на спеціального читача, того, хто хоче присвятити себе адвокатурі. Розповідати про авторів теж не є конче необхідним, зауважу лише, що всі вони — практикуючі адвокати.
Щодня ми вистоюємо годинами у передпокої суддівських опочивалень, щоб бути вислуханими. Рідко нам вдається бути почутими. Тому в книгу ми вклали те, що знаємо про адвокатуру, і те, що, на наш погляд, необхідно знати адвокатам. І не тільки майбутнім. Тому без перебільшення, книга ця — для адвокатів. її зміст повною мірою відповідає Програмі складання кваліфікаційних іспитів і Порядку складання кваліфікаційних іспитів, затверджених Протоколом від 1 жовтня 1999 р. № 6/2 зі змінами, внесеними протоколами Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України: від 17 серпня 2001 р. № 6/3, від 16 листопада 2005 р. № IV/16-2, від 21 жовтня 2005 p. № IV/15-2, рішеннями Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України від 21 жовтня 2005 р. № IV/3-2, від 2 лютого 2007 р. № IV 28-1.8. Це, так би мовити, мікрозміст книги.
Тепер я хотів би звернутися до адвокатів теперішніх і майбутніх.
Нас в Україні багато. Ми дуже різні. Нас не всі люблять. Ми не завжди чесні і послідовні, бо такими стаємо через многоліття своєї практики. Втім, хто з цим не згоден, хай не має гніву. Може, я і помиляюся, але мені так здається. Це не докір чи недолік. Це кладова нашої професії. Ми мусимо лукавити, аби перемогти нашого опонента, не завжди кажемо все, що знаємо, і що слід. Професія наша унікальна, вона вимагає від нас бути хорошою людиною, постійно нишпорячи у чужому непотребі. Ті, хто готується на цей терен, мають про це знати.
Адвокатура — це постійна робота над собою і тим, що доводиться робити.
Колись, навчаючись ще в школі, я слухав по радіо концерт на замовлення і почув, як для одного дуже хорошого адвоката замовили пісню — арію Містера Ікса з оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку». Виконував її славний Георг Оте, і мене вразили слова, які відтоді я відношу винятково до адвокатів: «Живу без ласки, боль свою затая, всегда быть в маске — судьба моя».
З
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
Завжди бути у масці — така доля адвокатів. Маскувати під добре — зло, під правду — кривду, під чесність — обман, під вимисел — істину!
Перед тим, як написати «хочу бути адвокатом», подумай, чи зможеш ти зав¬тра заявити відвід своєму однокурснику судді, який відхилив твоє таке обґрунто¬ване клопотання, або чи вистачить у тебе сил визнати, що ти програв справу і го¬норар потрібно повернути?
Адвокатура — це зіпсовані стосунки із друзями, байдужість держави, іноді — зневага колег по професії. А за що нас любити?
Ми «ліземо» на екрани телевізора, там, де нас не чекають, ми готові «обґрун¬тувати» все і по-різному, ми іноді так обвинувачуємо, що окремим прокурорам і не снилося, ми можемо для вдоволення вимог клієнта з чорного зробити сніг, а з білого — чорну хмару. Маска нам допомагає. Ми робимо мудрі обличчя там, де мудрість і не ночувала, ми не червоніємо, коли накидаємося на жертву бандита через те, що він — «наш».
Ми ховаємось від клієнтів, які намагаються повернути собі невідроблений гонорар. І все це теж — адвокатура. Причому, не завжди її зворотний бік.
А мусить бути красивою.
Щоб нею гордилися ми і наші діти. Щоб слово «адвокат» викликало не судо¬му лиця, а тепло у серці. Така адвокатура буде. Я вірю в таку адвокатуру, бо саме такій я присвятив своє життя.
Саме для красивої, чесної і мужньої адвокатури підготовлена ця книга. Маю надію, що вона допоможе тим, хто обрав і обирає цей шлях, не оступитися.
Сергій Сафулько, адвокат, голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури IVскликання
Частина перша
1 Історія адвокатури. Правове становище адвокатури І та адвокатська діяльність
1. 1. Походження та історичний шлях світової адвока¬тури. Адвокатура й судові оратори Стародавньої Греції та Риму. Друковані пам'ятки видатних адвокатів цих країн щодо адвокатської професії та ораторського мистецтва.
Слово «адвокатура» походить від латинського кореня advocare, advocatus («закликати», «запрошений»). У Стародавньому Римі терміном «адвокат» позна¬чалися рідні або друзі позивача, які супроводжували його до суду, давали поради й як однодумці виражали підтримку і співчуття. З часом назву «адвокат» було по¬ширено на осіб, які допомагали позивачеві вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту та повідомляли про їхню наявність патронові. Іноді адвокатами звалися навіть свідки. Енциклопедичний словник наводить уривок з римського літопису: хто захищає будь-кого у суді, той (якщо він оратор) нази¬вається патроном; адвокатом — якщо допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку; повіреним — якщо веде справу, та когнітором, якщо бере на себе справу присутнього і захищає немовби свою. Отже, можемо зробити висновок, що адвокатами у повному розумінні цього сло¬ва були тільки патрони. Тільки у часи імперії, коли патронат остаточно розпався, термін «адвокат» почав застосовуватися до судових захисників.
Потреба в появі адвокатури як специфічної сфери діяльності була пов'язана з ускладненням суспільних відносин, появою необхідності в особах, які б володіли достатнім рівнем знань з питань застосування правових норм. Пересічні громадя¬ни, які не мали спеціальної підготовки, не могли через брак таких знань самостійно захищати свої інтереси в суді, їм була необхідна допомога людини, до¬бре ознайомленої з нормами матеріального права та формами процесу. Саме ці спеціалісти- правознавці одержали назву адвокатів.
Слід звернути увагу на те, що адвокатура, як і більшість соціальних інститутів, на перших етапах своєї появи та розвитку не існувала в тому вигляді, в якому во¬на функціонує сьогодні.
Коротко зупинимося на розгляді первісних форм існування адвокатури у різних народів світу.
Так, у Стародавній Індії правосуддя проводилося царем як верховним суддею і колегіальними судами. Процес ґрунтувався на принципах усності, гласності і
5
Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката
змагальності як в цивільних, так і в кримінальних справах. Дослідження, при¬свячені розвитку адвокатури у давні часи, свідчать, що в Стародавній Індії була відома адвокатура. Цікавим є те, що обов'язки правозахисту та представництва інтересів виконували особи одного й того самого класу. Давньому Єгипту теж знайома адвокатура. Так, один із папірусів свідчить про участь адвокатів у цивільному процесі, що відбувався між жрецем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два грека. Після подання прохання і пояснень ворогуючими сторонами адвокати теж пред'явили по одному писаному мемуару. У давніх іудеїв захисником міг бути кожний бажаючий. Це допускалося без перешкод і навіть вважалося священним обов'язком. Діяльність захисника мала форму бла-годійної діяльності, навіть милостині. Пізніше адвокатура набула іншої форми: за талмудним правом при судах синедріону перебували особи, які готувалися бути суддями і називалися кандидатами, вони були присутні на засіданнях і могли говорити промови на захист обвинуваченого. Така форма діяльності була максимально наближеною до адвокатської в прямому значенні. Але оскільки такі особи брали участь у процесі не за запрошенням підсудних і безпосередньо не узгоджували своєї позиції з ними, вони все ж таки не можуть бути визнані справжніми адвокатами. Пізніше в єврейській мові виникає термін «адвокат», запозичений із грецької.
Окрему увагу слід приділити розгляду розвитку іституту адвокатури в Старо¬давній Греції та Стародавньому Римі, оскільки в цих державах він досяг найбільш високого рівня розвитку.
Процес становлення адвокатури у Стародавній Греції можна простежити на прикладі Афін, як найбільш розвинутої держави-міста Стародавньої Греції. Ще Цицерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць. В Афінах рано створилися умови для виникнення адвокатури: демократичний устрій, розвиток ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінально¬му процесах. За таких умов виникла потреба в судовому захисті для осіб, які не володіли юридичними знаннями та красномовством. Слід відзначити, що вмін¬ню говорити правильно і гарно мешканці Стародавньої Греції надавали особли¬вого значення. Той, хто погано говорив, як правило, програвав справу. Для осіб-учасників судової справи, які не мали таланту красномовства, позовні й виправ-дальні промови складали рідні й друзі. Потім складання таких промов (так званих логографів) стало зайняттям особливого прошарку осіб, які називалися логогра¬фами чи диктографами. Першим професійним логографом вважається Антифон (V ст. до н. е.), який, за словами Амміана Марцелліна й Плутарха, ввів звичай брати плату за складення судових промов. Серед відомих логографів були також такі талановиті оратори, як Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен.
Однак логографи не задовольняли потреб судового захисту, оскільки їх роль зводилася виключно до складання обвинувальних і позовних промов, які готува¬лися заздалегідь. Логографи не брали участі у судовому засіданні, а тому не могли заперечувати вимоги обвинувача чи позивача безпосередньо.
У той самий час в Афінах виник інститут, який нагадував сучасну прокурату¬ру. Приватному обвинувачу надавалося право обрати для себе одного або навіть декількох помічників із середовища видатних ораторів, а у виняткових випад¬ках — народ або вищі урядові установи за відсутності приватних скаржників при¬значали офіційних обвинувачів, які мали назву категорів чи сінегорів. Ними були видатні оратори Греції — Перікл, Демосфен та ін. Усе це призвело до того, що
1. Історія адвокатури. Правове становище адвокатури та адвокатська діяльність
і. історія адвокатури, і іравове становище адвокатури та адвокатська діяльність
суди почали в окремих випадках допускати захист позивачів сторонніми особами. При цьому судам доводилось звертатися до деяких хитрощів: оскільки закон вимагав, щоб сторони особисто захищали свої інтереси, сторони, як і раніше, з'являлися до суду для ведення дебатів, але тепер їм давалася можливість після проголошення першої промови просити суд, щоб другу промову виголосив хтось зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а той хто її виголошу¬вав — синегором, аналогічно до кримінального обвинувача.
Поряд із логографами розвивався усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільнодоговірної. Хоч логографи існували й у пізніші часи, деякі факти свідчать, що «усний» захист поступово витіснив «німий». Як відомо, перший професійний логограф Антіфон ніколи не говорив у судовому засіданні, а тільки писав промови для учасників процесу. Його сучасник Лізій, виходячи з його промов, виступав всього 23 рази як захисник друзів і рідних. Те саме стосується й Ізея (IVст.). Ісократ, який мав тихий голос і слабке здоров'я, не нава-жувався говорити перед народом і обмежувався викладанням риторики й напи¬санням
