Тоді ж був підписаний і договір із королем. Король обіцяв не миритися з царем інакше, як при умові, що Україна і Запорожжя назавжди відділяються від Москви і становлять самостійну державу... Чи знаємо ж ми, як зложилася би доля України коли б військове щастя полсужило Карлу, а не Петрові?
Та так не сталося. В відсутність Гордієнка до Січі приступив полковник Яковлєв з Ґалаґаном, тим самим, що був з Мазепою. Ґалаґан присягнув козакам, що не буде нічого злого — а коли козаки повірили... «те учинилося у нас в Січі, що по присязі Галагановій і московській товариству нашому голови луплено, шию до плахи рубано вішано й інші тиранські смерті задавано, яких і за древніх мучителів не було: мертих з гробів не тільки козаків, а і ченців викопувано, голови їм відрубано, шкуру здирано і вішано»...
А 27 червня 1709 року була програна Полтавська баталія — і се був кінець не тільки автономії, а й життю України. З того часу ниви українські — житниці Росії, багацтва України — власність великоросійського народу, мова наїродна — мужицька, ім'я рідного краю — заборонений звук...
Захоплених в бою українців цар віддав на такі муки, що шведський історик Нордберг, очевидець, з содроганням про. те згадує: людям ломали кості рук і ніг, ростягали на колесах тіла, сажали на кіл... Великий був цар Петро! Має кого Росія шанувати. Але столицю Росії побудував він на кістках українських, а могутність свого народу творив на стогонах наших і прокляттях. То нехай же буде проклято імя його вовіки.
Мазепа із шведським королем по Полтавській битві мусили тікати під протекцію Турції. Цар Петро давав 300.000 талярів, суму нечувану в ті часи, аби тільки видали йому Мазепу. Але дні українського гетьмана вже були зраховані — і 22 серпня його не стало. Похований він буй в Яссах. Король супроводив гроб сам. Впереді їхали шведські трубачі, а за ними на катафалку шестеро білих коней везли труну, оббиту червоним оксамитом. По обох боках ішло козачество з голими шаблями. Перед гробом бунчужний ніс булаву, а за домовиною ішли українки, жінки тих, що стали до кінця при Мазепі, і голосили. Потім ішла вся старшина і козачество з понизеними прапорами і зброєю. Так ховали українці всю будучу долю рідного краю й рідного народу.
Що ж сказати на кінець?
Важкий сум, біль гострий обхоплює душу, коли прочитаєш сю історію поневолення свобідного народа, сю повість про послідній судорожний порив до свободи. Не удалося... І в той час як «побідителів не судять» — побіждених судять завжди. Але так як осудили Мазепу — ще мабуть ніколи ніхто не осуджував: се могло статися тільки в одвічнім краю деспотії і рабства — в Росії. Щоб 200 літ, щороку на праздниках всехристиянської любові на Великдень проклинати привселюдно ім'я національного борця устами його потомків! Щоб унизити нарід остільки, аби він празднував двухсотліття Полтавської битви, тої битви, яка наділа на нього кайдани і зробила кріпаком Москви! Щоб вирвати душу у народу і його ж синам звелів писати повні ганьби й грязі книги про Мазепу — се єдиний був край у світі — Росія. І єдиний був такий нарід, з яким можна було собі се позволити — се нарід український. Занадто потульний, занадто миролюбивий, занадто уступчивий. Умів бути героєм в епоху козачества — і мов витратив тоді увесь запас свого посвячення.
Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до свого національного достоїнства?
