Се та сама думка, яка веліла Мазепі держати весь свій наміїр у великім секреті. Далі говорилося о тім, що вороги України умисне її розшарпують, аби вона ослабіла і не мала вже сил для відпору. А москалі — «мужиками називають, а підданством нарікають». Потім автор звертається до України з окликом: «Чом ти братів не учила, чом від себе їх пустила?» А кінець пісні — зовсім боєвий: автор кличе старшину усю і полковників щиро взятися за руки і не допустити, щоби рідний кра терпів більше.
Самопали набивайте, Острих щабель добувайте, А за віру хоч уміріте І вільностей бороніте. Нехай вічна буде слава, Же през шаблю має права!
Але з кочубеївського доносу нічого не вийшло: московське правительство не пойняло Кочубеєві й Іскрі (бувшому полтавскому полковнику) віри і приговорило їх до смерті. За смертю їх донос був ліквідований.
Король шведський між тим рішив направити свої полки на Україну. Цар Петро велів гетьману іти з усім козацьким військом на з'єднання з московськими військами. Мазепа скликав на раду своїх однодумців полковників і питався, що йому робити: чи їхать чи ні.
Старшина одноголосне) постановила не їхати, навпаки — тепер же писати до шведського короля, аби навіть не пустити московських військ на Україну. І гетьман сам не поїхав, покликавшися на хворобу, а післав лише часть козаків. З листом же до шведського короля все ще отягався, аж поки старшина не напосілася і лист не був написаний: в нім була просьба прийняти під свою протекцію український нарід в справі увільнення від московського ярма. Але гетьман був занадто обережний і не підписав листа ані припечатав його, рахуючи на те, що післанець же може бути перехоплений. Король шведський теж не писав нічого, але передав усно, що буде коло р. Десни на 22 жовтня. Се те, що ми знаємо з документів, але було багато такого, чого не збереглося на апері: були зносини ближчі з королями польським та шведським і з представниками других держав.
Темп подій все ускорявся. Вже не можна було далі ждати і гетьман постановляє їхати назустріч королю. Столицю свою Батурин поручає сердюцькому полковнику Чечелю, котрому було зоставлено чотири сердюцьких полки і часть полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Сам гетьман узяв із собою тисяч до 5 війська та стільки ж зоставив по сей бік Десни, але...
Але се не були свідомі повстанці. Се не були люди, що йшли за ідеєю, йшли на смерть, свідомо, однодушно. Се були «солдати». Офіцери рішили зробити революцію, а солдатам о тім нічого не сказали. Думали, що вистачить видати приказ — і солдат послухає, і діло революції буде зроблене. В тім була помилка ініціаторів — і в тім лежить трагічний момент революції 1708 року.
Тільки перед лицем уже шведського війська, тільки уже в саму послідню критичну хвилину гетьман об'явив козачеству, куди він веде свої полки. Вийшов перед фронт і прочитав універсал, а потім говорив до козачества.
«Стоїмо біраття над двома безоднями, що готові нас пожерти, коли ми десь не знайдемо добром як безодні обійти, цар московський і король шведський зав'язалися воювати — а терпітимемо від того тільки ми, бо то все буде діятися в нашій землі. Треба ж і нам подумати про себе самих. Моя думка є така.
Король шведський усіх побиває, то поб'є він і царя московського, зімне його царство, а нас віддасть назад полякам, бо він наставив їм королем свого приятеля Лещинського. Пропали тоді всі договори про наші права і гірка буде наша доля. Коли ж подужає цар московський, то буде ще гірше, бо він взяв собі всю власть, мучить людей як сам хоче, так що тепер і свобода народня і майно і саме життя кождого з нас лежить тільки в руках царя. Ви ж бачили, як він карав і мучив наших людей лютими муками. Мене самого бив у лице, а я ж представник ваш: то за яке ж бидло вважає він усю нашу націю? Московські війська на Вкраїні чинять на всякі кривди, але коли ми послали з жалобою нашого депутата Войнаровського і веліли йому просити, аби цар підписав і потвердив договір Хмельницького, бо так кожний цар робив, то Петро бив нашого депутата по щоках, посадив у тюрму, звелів повісити та тільки не вдалося, бо Войнаровський утік.
Отже, з усіх зол нам треба взяти менше, аби потомство нас не проклинало. У мене дітей немає, сам я одною ногою в гробі, отже мені нічого не треба. Я хочу тільки добра тому народу, котрий мене вибрав у гетьмани і доручив мені свою долю. Окаянним би я був, коли б воздав вам злом за добро і продав вас ради своєї користі. І от що я тепер надумав. Я довго займався політикою і знаю, що означає тайна в ділах політичних; тому я сам бачився і з королем польським і з королем шведським, і умовився з ними так: ми не будемо воювати ні з поляками, ні зі шведами, ні з москалями, а будемо стояти на своїх границях і берегти свою землю. А коли прийде час миру — нехай Україна буде об'явлена самостійною, як колись була за князів своїх, нехай їй будуть признані всі права, як кождій самостійній державі.
За таку мою думку взялися і Франція і Германія, бо Германія про таку нашу державу говорила ще з гетьманом Богданом Хмельницьким при імператорі Фердинанді III, але тоді се не рішилося. Тепер я вже маю договір, підписаний мною і швидським королем — отже, від сього часу шведи наші приятелі й союзники, які нам поможуть увільнитися від рабства і зробитися свобідними людьми в самостійній Україні. Бо Москва забрала у нас все, забрала навіть наше імя Русь.
Договори з шведами не ми вперше пишемо: Хмельницький уже був у союзі із шведами, помогаючи їм брати Варшаву і Краків. Отже, й теперішний договір — се тільки продовження попередніх. Та й що ж би ми за народ були, як би ми не дбали самі про себе і не відпирали небезпеки?»
Так, як бачимо, розуміли своє становище люди, що пішли з Мазепою. Не бачимо тут ні демагогічних закликів, ні обіцянок, ні закликань, ні погроз, ні всього того апарата, який супроводить кожне нечисте діло. Суха політика, суха дипломатія, суха конечність історії. Люди дійсно йшли не задля власного капризу чи користі — бо чим же погано жилося полковникові козацькому? — а волокла їх невмолима сила історії, так само як вела вона під шибеницю чи на костер всіх поборників великих ідей. Не всі вони були однаково апостоли не всі вистояли до кінця, але так було, так і буде завжди в усіх людських діяніях. Ось імена тих, що пішли.
З генеральної старшини обозний Ілія Ломиковський, судія Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. Потім небіж Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Хведір Мирович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Хведір Нахимовський, Хведір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.
З канцелярії писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович.
Полковники: київський Костянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, комнанейські Гнат Голаган та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Усі зі своїми полками, але з такими, котрим навіть не сказано було, куди вони йдуть.
Перше офіціальне побачення Мазепи зі шведським королем відбулося 29 жовтня, причім гетьману України з огляду на його літа дозволено було сісти, а король слухав його стоячи. А цар уже в сей час знав що сталося. Першим доніс йому про те Меншиков. Положення було грізне; побідні війська шведські, усилені козаками, мали справді повернути колесо історї російської зовсім в небажаний бік — і цар розвивав всю енергію, щоб рятувати становище.
Насамперед велить Моншикову старшину козацьку «сколь возможно ласково призивать» (от аж ось коли понадобилася ласка) а сам видає маніфест, в якім кличестаршину до Глухова на вибори нового гетьмана. «При семь же обьявляемь, что извтьстно намь, Великому Государю учинилось, что бившій Гетман хитростію своєю безь нашого указу арендн й многіе иные оборм наложилі на Малороссійскій народь будто на плату войску, а вь самомь деле ради обогащенія своео - и ягости наложенныя повелеваемь мы ине сь Малороссійськаго народу оставить»... Божією милостію цар брехав.
А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв Меншиков місто: козаки відбивалися як льви. Кидав і кидав Меншиков московські війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила московська була подоліти козацтво. І Меншиков уже був відступив від гарода, перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшвося зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс — пом'янемо ж щиро його ім'я. Він послав уночі свого прибічника Соло-маху догоняти Меншикова та сказати йому, що в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом. Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків «Рубиль ихг и кололь без всякой пощады, выднейшихь изь нихь перевязалі на крюкі». Упоравшися з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбиль» всехь до єдиного, не щадя ни пола ни возраста ни самыхь сущихь младенцеві». Військо московське палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая обыкновенная казнь была живыхь четвертовать (себто відрубати праву руку, потім ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на коль сажать, а дальше выдуманы новые іроды мученія самое воображене вь ужась» приводящіє»... О, Москва на що на що, на катування завжди була великим майстром! Але сеї Батуринської різанини не забудемо ми Москві ні до Страшного Суду. І на тім суді відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.
І всі літописці тих часів пишуть одними тонами — жаху й огиди. «Люди все мечу преданы какі вь крепости, такь и вь предместьи безь остатку, не щадя ниже младенцевь, ни только старыхь» (Ригельман). «Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлєрфельд). «Всі жителі перерізані — са звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятій онаго
Самопали набивайте, Острих щабель добувайте, А за віру хоч уміріте І вільностей бороніте. Нехай вічна буде слава, Же през шаблю має права!
Але з кочубеївського доносу нічого не вийшло: московське правительство не пойняло Кочубеєві й Іскрі (бувшому полтавскому полковнику) віри і приговорило їх до смерті. За смертю їх донос був ліквідований.
Король шведський між тим рішив направити свої полки на Україну. Цар Петро велів гетьману іти з усім козацьким військом на з'єднання з московськими військами. Мазепа скликав на раду своїх однодумців полковників і питався, що йому робити: чи їхать чи ні.
Старшина одноголосне) постановила не їхати, навпаки — тепер же писати до шведського короля, аби навіть не пустити московських військ на Україну. І гетьман сам не поїхав, покликавшися на хворобу, а післав лише часть козаків. З листом же до шведського короля все ще отягався, аж поки старшина не напосілася і лист не був написаний: в нім була просьба прийняти під свою протекцію український нарід в справі увільнення від московського ярма. Але гетьман був занадто обережний і не підписав листа ані припечатав його, рахуючи на те, що післанець же може бути перехоплений. Король шведський теж не писав нічого, але передав усно, що буде коло р. Десни на 22 жовтня. Се те, що ми знаємо з документів, але було багато такого, чого не збереглося на апері: були зносини ближчі з королями польським та шведським і з представниками других держав.
Темп подій все ускорявся. Вже не можна було далі ждати і гетьман постановляє їхати назустріч королю. Столицю свою Батурин поручає сердюцькому полковнику Чечелю, котрому було зоставлено чотири сердюцьких полки і часть полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Сам гетьман узяв із собою тисяч до 5 війська та стільки ж зоставив по сей бік Десни, але...
Але се не були свідомі повстанці. Се не були люди, що йшли за ідеєю, йшли на смерть, свідомо, однодушно. Се були «солдати». Офіцери рішили зробити революцію, а солдатам о тім нічого не сказали. Думали, що вистачить видати приказ — і солдат послухає, і діло революції буде зроблене. В тім була помилка ініціаторів — і в тім лежить трагічний момент революції 1708 року.
Тільки перед лицем уже шведського війська, тільки уже в саму послідню критичну хвилину гетьман об'явив козачеству, куди він веде свої полки. Вийшов перед фронт і прочитав універсал, а потім говорив до козачества.
«Стоїмо біраття над двома безоднями, що готові нас пожерти, коли ми десь не знайдемо добром як безодні обійти, цар московський і король шведський зав'язалися воювати — а терпітимемо від того тільки ми, бо то все буде діятися в нашій землі. Треба ж і нам подумати про себе самих. Моя думка є така.
Король шведський усіх побиває, то поб'є він і царя московського, зімне його царство, а нас віддасть назад полякам, бо він наставив їм королем свого приятеля Лещинського. Пропали тоді всі договори про наші права і гірка буде наша доля. Коли ж подужає цар московський, то буде ще гірше, бо він взяв собі всю власть, мучить людей як сам хоче, так що тепер і свобода народня і майно і саме життя кождого з нас лежить тільки в руках царя. Ви ж бачили, як він карав і мучив наших людей лютими муками. Мене самого бив у лице, а я ж представник ваш: то за яке ж бидло вважає він усю нашу націю? Московські війська на Вкраїні чинять на всякі кривди, але коли ми послали з жалобою нашого депутата Войнаровського і веліли йому просити, аби цар підписав і потвердив договір Хмельницького, бо так кожний цар робив, то Петро бив нашого депутата по щоках, посадив у тюрму, звелів повісити та тільки не вдалося, бо Войнаровський утік.
Отже, з усіх зол нам треба взяти менше, аби потомство нас не проклинало. У мене дітей немає, сам я одною ногою в гробі, отже мені нічого не треба. Я хочу тільки добра тому народу, котрий мене вибрав у гетьмани і доручив мені свою долю. Окаянним би я був, коли б воздав вам злом за добро і продав вас ради своєї користі. І от що я тепер надумав. Я довго займався політикою і знаю, що означає тайна в ділах політичних; тому я сам бачився і з королем польським і з королем шведським, і умовився з ними так: ми не будемо воювати ні з поляками, ні зі шведами, ні з москалями, а будемо стояти на своїх границях і берегти свою землю. А коли прийде час миру — нехай Україна буде об'явлена самостійною, як колись була за князів своїх, нехай їй будуть признані всі права, як кождій самостійній державі.
За таку мою думку взялися і Франція і Германія, бо Германія про таку нашу державу говорила ще з гетьманом Богданом Хмельницьким при імператорі Фердинанді III, але тоді се не рішилося. Тепер я вже маю договір, підписаний мною і швидським королем — отже, від сього часу шведи наші приятелі й союзники, які нам поможуть увільнитися від рабства і зробитися свобідними людьми в самостійній Україні. Бо Москва забрала у нас все, забрала навіть наше імя Русь.
Договори з шведами не ми вперше пишемо: Хмельницький уже був у союзі із шведами, помогаючи їм брати Варшаву і Краків. Отже, й теперішний договір — се тільки продовження попередніх. Та й що ж би ми за народ були, як би ми не дбали самі про себе і не відпирали небезпеки?»
Так, як бачимо, розуміли своє становище люди, що пішли з Мазепою. Не бачимо тут ні демагогічних закликів, ні обіцянок, ні закликань, ні погроз, ні всього того апарата, який супроводить кожне нечисте діло. Суха політика, суха дипломатія, суха конечність історії. Люди дійсно йшли не задля власного капризу чи користі — бо чим же погано жилося полковникові козацькому? — а волокла їх невмолима сила історії, так само як вела вона під шибеницю чи на костер всіх поборників великих ідей. Не всі вони були однаково апостоли не всі вистояли до кінця, але так було, так і буде завжди в усіх людських діяніях. Ось імена тих, що пішли.
З генеральної старшини обозний Ілія Ломиковський, судія Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. Потім небіж Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Хведір Мирович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Хведір Нахимовський, Хведір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.
З канцелярії писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович.
Полковники: київський Костянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, комнанейські Гнат Голаган та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Усі зі своїми полками, але з такими, котрим навіть не сказано було, куди вони йдуть.
Перше офіціальне побачення Мазепи зі шведським королем відбулося 29 жовтня, причім гетьману України з огляду на його літа дозволено було сісти, а король слухав його стоячи. А цар уже в сей час знав що сталося. Першим доніс йому про те Меншиков. Положення було грізне; побідні війська шведські, усилені козаками, мали справді повернути колесо історї російської зовсім в небажаний бік — і цар розвивав всю енергію, щоб рятувати становище.
Насамперед велить Моншикову старшину козацьку «сколь возможно ласково призивать» (от аж ось коли понадобилася ласка) а сам видає маніфест, в якім кличестаршину до Глухова на вибори нового гетьмана. «При семь же обьявляемь, что извтьстно намь, Великому Государю учинилось, что бившій Гетман хитростію своєю безь нашого указу арендн й многіе иные оборм наложилі на Малороссійскій народь будто на плату войску, а вь самомь деле ради обогащенія своео - и ягости наложенныя повелеваемь мы ине сь Малороссійськаго народу оставить»... Божією милостію цар брехав.
А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв Меншиков місто: козаки відбивалися як льви. Кидав і кидав Меншиков московські війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила московська була подоліти козацтво. І Меншиков уже був відступив від гарода, перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшвося зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс — пом'янемо ж щиро його ім'я. Він послав уночі свого прибічника Соло-маху догоняти Меншикова та сказати йому, що в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом. Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків «Рубиль ихг и кололь без всякой пощады, выднейшихь изь нихь перевязалі на крюкі». Упоравшися з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбиль» всехь до єдиного, не щадя ни пола ни возраста ни самыхь сущихь младенцеві». Військо московське палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая обыкновенная казнь была живыхь четвертовать (себто відрубати праву руку, потім ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на коль сажать, а дальше выдуманы новые іроды мученія самое воображене вь ужась» приводящіє»... О, Москва на що на що, на катування завжди була великим майстром! Але сеї Батуринської різанини не забудемо ми Москві ні до Страшного Суду. І на тім суді відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.
І всі літописці тих часів пишуть одними тонами — жаху й огиди. «Люди все мечу преданы какі вь крепости, такь и вь предместьи безь остатку, не щадя ниже младенцевь, ни только старыхь» (Ригельман). «Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлєрфельд). «Всі жителі перерізані — са звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятій онаго
Вы читаете Іван Мазепа
