На зміну тим нещасним послав гетьман 7.000 козаків під гадяцьким полковником Боруховичем; але стрічні козаки як поросповідали, що то за добро там на півночі, то боруховчане прямо постановили вертатись назад та й годі. І тільки універсал гетьмана, що він їх тоді буде вішати, трохи спинив.
В лютім 1701 року Петро бачився з польським королем Августом і після доброго п'янства порішили вони воювати проти шведа разом. Уже навіть поділили й землі, які завоюють. А при тій нагоді король попросив, щоб Петро віддав би полякам назад і правобережну Україну. Але у Петра ще стало розуму порадитися о тім з Мазепою, чи віддавати, чи ні. Відповідь Мазепи дуже цікава (ми й не будемо приводити всю). От що пан говорив:
«Поляки просили між іншим дозволяти їм заселити Чигиринщину й другі краї на правобережній Україні, то Мазепа був протів. Чому?»
«Бо тоді з лівого берега будуть люди переходити на правий жити і в одно літо заселиться весь беріг Дніпра. Та й запорожці будуть тягти до правого берега, і мене, гетьмана, будуть слухатися тільки в крайній неволі».
Отака-то була благодать на московськім березі. Аж страшно було, що коли людей не спинять зброєю (під страхом кари не розрішалося переселятися на той бік), то «в одно літо» спустіє московська сторона, сторона православної свободи, а заселиться польська сторона католицької неволі.
Скоро по тім гетьман дістав указ іти самому на війну. Зібрався, пішов, але дістав другий указ, де велено було зостатися, а виправити тільки відділ. Пішов Апостол Данило, полковник Миргородський; розбив шведського генерала Шліппенбаха, але доносячи про те гетьману, скаржився, що москалі відбирали у козаків здобич і всяко зневажали українців.
Навряд чи хто далі, почувши від товаришів про таке добро з москалями, захоче йти в оту царську службу. Хіба тільки з-під нагая, — говорили полковники.
Козачеству так добре було під москалем, що воно почало тікати до шведів, і цар видав указ, де говорив:
«Намь великому государю, слышать о томь прискорбно, однако ми вась, отамановь і козаковь й все поспольство увьщаваемь даби вы, припоминая Бога й крестное наше цьлованіе й службу вашихь предковь и отечество своє — возвратились вь дома свои безь всякого сумненія, а наша, великаго государя, милость никогда оть вась отьемлема не будеть. Кто же сію милость презрить й попрежнему в'ь дом'ь не возвратится — й т'ь лишени будуть нашей царской милости й воспрімуть смертную казнь і отчество ихь й насльдіе вь вечномь проклятій да пребудуть».
В 1702 році стародубський полковник Миклашевський удачно бився під Биховим, а Раїч бився в Литві зі шведами, а потім Нарву запорожці взяли, а потім Чернігівський полковник Юхим Лизогуб узяв Орішок (тепер Шліссельбург). У слідуючім разі погнав Петро козаків аж з башкирами воювати, а запорожці стояли на Неві. Москалі їм не давали ні крупи, ні сухарів, та й хліба давали тільки половину пайка. Вернувшися додому, багато дечого доброго розказували січовики про московську добрість. Словом, показала себе Москва на всі боки. Аж гетьман уже писав, що у українців у всіх «зьло отпадает сердце кг великому государю»...
1704 року Петрові забажалося послати козаків й у Польщу. Гетьман пішов з усім військом, а вперед з 3.000 послав Апостола. І довелося Апостолу попасти під начало царського посланника німця Паткуля. Добре Паткуль залив сала за шкуру козакам. Учив їх німецькому строю військовому, а хто не скоро вчився, того бив. Коли сотник Родзянко сказав був раз, що козаків хіба півроку теба буде учити — то Паткуль хотів за се повісити сотника. Взагалі Апостол писав до гетьмана: «Від самого початку вірної служби нашої престолу пресвітлійших монархів ніколи не були ми в такім безчестю й нарузі, як тут від пана Паткуля. Він самовольно велить нам бути під його командою і каже, що цар нас прислав сюди тільки по те, щоби тут і ім'я наше пропало. Військо голе, босе й голодне. Коли й далі так буде, то хоч би й під страхом смертної кари козаки розбіжаться, бо нічим жити. Хоч і служимо, обливаючися кровію, за тутешнє Величество, але честі ні від кого не маємо».
І так воно й вийшло, як казав Апостол: Паткуль для своїх німців відібрав у козаків коней — і козаки піші тинялися по Польщі. Подогонили їх шведи, били — 'і ледве 80 душ вернулося їх додому.
А в 1705 році велено було гетьману йти на Волинь. Потім, як звичайно, прийшов другий указ, де повелівалося йти на Брест; а потім іще указ — іти самому на Сандомир, а в Литву пустити відділ війська. Мазепа йшов до Галичини і 14 серпня був підо Львовом. Новий король польський Станислав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи, натякав про увільнення «з під володіння тиранського», але Мазепа всі ті листи відсилав царю.
А де тільки сходилися українці з москалями — діялася кривда. Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка і от що писав Горленко: «Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити коїрму в село козаків не пускають, а як хто прийде, то драгуни б'ють». Писав і Орлик, що казакам дається хліба вполовину менше, ніж московським солдатам — «але тим хлібом без солі, без крупи, без сала чи можна прожити? Коні у козаків через шестимісячну роботу так уже знужені, що не можуть більше служити. А найголовніше — козаки мало не всі голі й босі, бо все потерлося через оту шестимісячну царську службу на дощах».
Цар звелів там поробити почти й на почти поставити козаків. То що вже тут виробляли московські офіцери — легко догадатися. Забирали силою у козаків коней, а потім козак ішов шукати свою худобину й находив змучену, голодну чортзна-де. Взявши козака з конем, офіцер бив разом і коня й козака: чому твій кінь поганий? Горленко скаржився, що його самого, наказного гетьмана, насильно зіпхнули з коня російські офіцери й забрали підводи й коней у нього й у козачої старшини.
От до чого довела себе Україна. Що всяке сміття, всяка дрань московська могла знущатися над кращими виборними людьми козацькими. От у яке болото втопталася честь національна.
А тут іще пішла чутка, що цар зовсім хоче скасувати козачество, а поробити з козаків драгун, та й послати потім їх учитися військовій муштрі у Німеччину. А тут із чернігівського полку доносять, що Зиков чинить нечувані насильства над людьми: «хати відчиняли, шуби й одежу забирали, гусей, курччт різали. У сотниковім дворі, коли його не було дома, господаря мало не убили до смерті; горілку з кухви випустили для сміху, дьячка з церкви з клироса вивели і так побили, що ледве чи буде живий. Ганялися за людьми й кололи їх шаблями. Забрали до 70 коней і не вернули — так і пропали». А там якийсь Роптєв їхав з аптекою і вимагав 44 підводи і йому обіцяли, але він не ждав і почав сам ловити коней. Наловивши більш сотні, велів викупати за готові гроші. І з усіх боків, з усіх боків ідуть і йдуть і ідуть вісті, одна другої краще. Та у кого ж, що хоч трохи любить свій народ, не заболіло би серце? І у старого гетьмана вирвалася фраза:
«Якого ж нам добра вперед надіятися за всю вїрну нашу службу і хто ж би ще був такий дурень, як я, щоб під такий час не прихилився на пропозиції короля Станіслава?»
Се були перші слова...
Москва вже показала, хто вона й чого від неї сподіватися треба. Москва України не поважала, не шанувала ні її прав, ні її людей. Цар Петро то носиться з думкою скасувати козацькі полки, а зробити набор драгун, то наміряється викроїти з Українських земель княжество для герцога Мальборо, Мазепу нагородити титулом князя Римської імперії, а гетьманство віддати своєму любимцю Меншикову. Народ стогне від московського насильства, зрештою вся психологія українська зовсім інша, ніж московська. Москаль зжився з рабством — українець-вільнолюбець; москаль централіст-самодержник — українець демократ-конституціоналіст; москаль грубий деспот — українець шанує людське достоїнство. Вони попросту не можуть зговоритися, не можуть зрозуміти один одного. У царського дяді Льва Нарйшкіна була карлиця родом українка. Забавляла-забавляла вона панів московських, але потім якось їй стужилося за рідним степом і вона втекла на Україну. Наришкін з погрозами «требовал», щоби гетьман сю ж хвилю прислав йому карлицю. Москаль не міг зрозуміти, що то ж не невільниця і не кріпачка його, а людина вільна. Але Мазепа то розумів і писав до Головіна:
«Коли б ще та карлиця була сирота безрідна і не мала так багато та ще таких знатних і заслужених козаків-сродникві своїх — тоді б іще я, ради любові боярина його милості, що багато гріхів покрива, хоч би й проти совісті моєї християнської (бо то ж не безгрішно — когось у неволю давати чи дарувати, коли ж вона не єсть ні бусурманка, ні невільниця) звелів би ту карлицю, по неволі в сани кинувши, до двора його милості в Москву привезти. Але хоч вона й карлиця, на зріст і на образ дрібненька, але все ж вона роду доброго козацького заслуженого, бо й батько її на службі монаршій убитий: тому трудно мені тій карлиці неволю і насильство чинити, бо тим я викликав би скарги її сродників та й від сторонніх людей в нашім вільнім народі осуд».
Се дрібний факт, але він яскраво малює дві психології народив. Старий москаль знати нікого не хоче — давай і більше нікакіх: для Мазепи істнують традиції. Боярин ні з чиїм «мненіем» і в голові не покладає рахуватися, бо того «мненія» в тій стороні немає; гетьман України, особа в десять раз вища боярина, оглядається не тільки на старшину, але й на «сторонніх людей», на громадську думку. Словом, се була здорова культурна суспільність — і тільки диявольський помисел історії велів сьому чутливому народу з'єднатися на цілих 250 літ з такою нацією, що деспотизм з одного боку і анархію з другого кладе в основу своєї психології. Багато сил пропало, багато сміття московського внеслося в душу народну...
Але тоді ще не було пізно. Ще ростило майже кожне серце протест, ще не пропали традиції свобідної України. А обставини політичні і все більший і більший нетакт Москви наближали кризу. Політичні обставини були того роду, що шведський король побідно йшов
В лютім 1701 року Петро бачився з польським королем Августом і після доброго п'янства порішили вони воювати проти шведа разом. Уже навіть поділили й землі, які завоюють. А при тій нагоді король попросив, щоб Петро віддав би полякам назад і правобережну Україну. Але у Петра ще стало розуму порадитися о тім з Мазепою, чи віддавати, чи ні. Відповідь Мазепи дуже цікава (ми й не будемо приводити всю). От що пан говорив:
«Поляки просили між іншим дозволяти їм заселити Чигиринщину й другі краї на правобережній Україні, то Мазепа був протів. Чому?»
«Бо тоді з лівого берега будуть люди переходити на правий жити і в одно літо заселиться весь беріг Дніпра. Та й запорожці будуть тягти до правого берега, і мене, гетьмана, будуть слухатися тільки в крайній неволі».
Отака-то була благодать на московськім березі. Аж страшно було, що коли людей не спинять зброєю (під страхом кари не розрішалося переселятися на той бік), то «в одно літо» спустіє московська сторона, сторона православної свободи, а заселиться польська сторона католицької неволі.
Скоро по тім гетьман дістав указ іти самому на війну. Зібрався, пішов, але дістав другий указ, де велено було зостатися, а виправити тільки відділ. Пішов Апостол Данило, полковник Миргородський; розбив шведського генерала Шліппенбаха, але доносячи про те гетьману, скаржився, що москалі відбирали у козаків здобич і всяко зневажали українців.
Навряд чи хто далі, почувши від товаришів про таке добро з москалями, захоче йти в оту царську службу. Хіба тільки з-під нагая, — говорили полковники.
Козачеству так добре було під москалем, що воно почало тікати до шведів, і цар видав указ, де говорив:
«Намь великому государю, слышать о томь прискорбно, однако ми вась, отамановь і козаковь й все поспольство увьщаваемь даби вы, припоминая Бога й крестное наше цьлованіе й службу вашихь предковь и отечество своє — возвратились вь дома свои безь всякого сумненія, а наша, великаго государя, милость никогда оть вась отьемлема не будеть. Кто же сію милость презрить й попрежнему в'ь дом'ь не возвратится — й т'ь лишени будуть нашей царской милости й воспрімуть смертную казнь і отчество ихь й насльдіе вь вечномь проклятій да пребудуть».
В 1702 році стародубський полковник Миклашевський удачно бився під Биховим, а Раїч бився в Литві зі шведами, а потім Нарву запорожці взяли, а потім Чернігівський полковник Юхим Лизогуб узяв Орішок (тепер Шліссельбург). У слідуючім разі погнав Петро козаків аж з башкирами воювати, а запорожці стояли на Неві. Москалі їм не давали ні крупи, ні сухарів, та й хліба давали тільки половину пайка. Вернувшися додому, багато дечого доброго розказували січовики про московську добрість. Словом, показала себе Москва на всі боки. Аж гетьман уже писав, що у українців у всіх «зьло отпадает сердце кг великому государю»...
1704 року Петрові забажалося послати козаків й у Польщу. Гетьман пішов з усім військом, а вперед з 3.000 послав Апостола. І довелося Апостолу попасти під начало царського посланника німця Паткуля. Добре Паткуль залив сала за шкуру козакам. Учив їх німецькому строю військовому, а хто не скоро вчився, того бив. Коли сотник Родзянко сказав був раз, що козаків хіба півроку теба буде учити — то Паткуль хотів за се повісити сотника. Взагалі Апостол писав до гетьмана: «Від самого початку вірної служби нашої престолу пресвітлійших монархів ніколи не були ми в такім безчестю й нарузі, як тут від пана Паткуля. Він самовольно велить нам бути під його командою і каже, що цар нас прислав сюди тільки по те, щоби тут і ім'я наше пропало. Військо голе, босе й голодне. Коли й далі так буде, то хоч би й під страхом смертної кари козаки розбіжаться, бо нічим жити. Хоч і служимо, обливаючися кровію, за тутешнє Величество, але честі ні від кого не маємо».
І так воно й вийшло, як казав Апостол: Паткуль для своїх німців відібрав у козаків коней — і козаки піші тинялися по Польщі. Подогонили їх шведи, били — 'і ледве 80 душ вернулося їх додому.
А в 1705 році велено було гетьману йти на Волинь. Потім, як звичайно, прийшов другий указ, де повелівалося йти на Брест; а потім іще указ — іти самому на Сандомир, а в Литву пустити відділ війська. Мазепа йшов до Галичини і 14 серпня був підо Львовом. Новий король польський Станислав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи, натякав про увільнення «з під володіння тиранського», але Мазепа всі ті листи відсилав царю.
А де тільки сходилися українці з москалями — діялася кривда. Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка і от що писав Горленко: «Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити коїрму в село козаків не пускають, а як хто прийде, то драгуни б'ють». Писав і Орлик, що казакам дається хліба вполовину менше, ніж московським солдатам — «але тим хлібом без солі, без крупи, без сала чи можна прожити? Коні у козаків через шестимісячну роботу так уже знужені, що не можуть більше служити. А найголовніше — козаки мало не всі голі й босі, бо все потерлося через оту шестимісячну царську службу на дощах».
Цар звелів там поробити почти й на почти поставити козаків. То що вже тут виробляли московські офіцери — легко догадатися. Забирали силою у козаків коней, а потім козак ішов шукати свою худобину й находив змучену, голодну чортзна-де. Взявши козака з конем, офіцер бив разом і коня й козака: чому твій кінь поганий? Горленко скаржився, що його самого, наказного гетьмана, насильно зіпхнули з коня російські офіцери й забрали підводи й коней у нього й у козачої старшини.
От до чого довела себе Україна. Що всяке сміття, всяка дрань московська могла знущатися над кращими виборними людьми козацькими. От у яке болото втопталася честь національна.
А тут іще пішла чутка, що цар зовсім хоче скасувати козачество, а поробити з козаків драгун, та й послати потім їх учитися військовій муштрі у Німеччину. А тут із чернігівського полку доносять, що Зиков чинить нечувані насильства над людьми: «хати відчиняли, шуби й одежу забирали, гусей, курччт різали. У сотниковім дворі, коли його не було дома, господаря мало не убили до смерті; горілку з кухви випустили для сміху, дьячка з церкви з клироса вивели і так побили, що ледве чи буде живий. Ганялися за людьми й кололи їх шаблями. Забрали до 70 коней і не вернули — так і пропали». А там якийсь Роптєв їхав з аптекою і вимагав 44 підводи і йому обіцяли, але він не ждав і почав сам ловити коней. Наловивши більш сотні, велів викупати за готові гроші. І з усіх боків, з усіх боків ідуть і йдуть і ідуть вісті, одна другої краще. Та у кого ж, що хоч трохи любить свій народ, не заболіло би серце? І у старого гетьмана вирвалася фраза:
«Якого ж нам добра вперед надіятися за всю вїрну нашу службу і хто ж би ще був такий дурень, як я, щоб під такий час не прихилився на пропозиції короля Станіслава?»
Се були перші слова...
Москва вже показала, хто вона й чого від неї сподіватися треба. Москва України не поважала, не шанувала ні її прав, ні її людей. Цар Петро то носиться з думкою скасувати козацькі полки, а зробити набор драгун, то наміряється викроїти з Українських земель княжество для герцога Мальборо, Мазепу нагородити титулом князя Римської імперії, а гетьманство віддати своєму любимцю Меншикову. Народ стогне від московського насильства, зрештою вся психологія українська зовсім інша, ніж московська. Москаль зжився з рабством — українець-вільнолюбець; москаль централіст-самодержник — українець демократ-конституціоналіст; москаль грубий деспот — українець шанує людське достоїнство. Вони попросту не можуть зговоритися, не можуть зрозуміти один одного. У царського дяді Льва Нарйшкіна була карлиця родом українка. Забавляла-забавляла вона панів московських, але потім якось їй стужилося за рідним степом і вона втекла на Україну. Наришкін з погрозами «требовал», щоби гетьман сю ж хвилю прислав йому карлицю. Москаль не міг зрозуміти, що то ж не невільниця і не кріпачка його, а людина вільна. Але Мазепа то розумів і писав до Головіна:
«Коли б ще та карлиця була сирота безрідна і не мала так багато та ще таких знатних і заслужених козаків-сродникві своїх — тоді б іще я, ради любові боярина його милості, що багато гріхів покрива, хоч би й проти совісті моєї християнської (бо то ж не безгрішно — когось у неволю давати чи дарувати, коли ж вона не єсть ні бусурманка, ні невільниця) звелів би ту карлицю, по неволі в сани кинувши, до двора його милості в Москву привезти. Але хоч вона й карлиця, на зріст і на образ дрібненька, але все ж вона роду доброго козацького заслуженого, бо й батько її на службі монаршій убитий: тому трудно мені тій карлиці неволю і насильство чинити, бо тим я викликав би скарги її сродників та й від сторонніх людей в нашім вільнім народі осуд».
Се дрібний факт, але він яскраво малює дві психології народив. Старий москаль знати нікого не хоче — давай і більше нікакіх: для Мазепи істнують традиції. Боярин ні з чиїм «мненіем» і в голові не покладає рахуватися, бо того «мненія» в тій стороні немає; гетьман України, особа в десять раз вища боярина, оглядається не тільки на старшину, але й на «сторонніх людей», на громадську думку. Словом, се була здорова культурна суспільність — і тільки диявольський помисел історії велів сьому чутливому народу з'єднатися на цілих 250 літ з такою нацією, що деспотизм з одного боку і анархію з другого кладе в основу своєї психології. Багато сил пропало, багато сміття московського внеслося в душу народну...
Але тоді ще не було пізно. Ще ростило майже кожне серце протест, ще не пропали традиції свобідної України. А обставини політичні і все більший і більший нетакт Москви наближали кризу. Політичні обставини були того роду, що шведський король побідно йшов
Вы читаете Іван Мазепа
×