Словом — усе назрівало. Неминуче, ясно, з предопреділення історії. І коли уночі пізно прийшов до Мазепи перший лист від польського короля Станислава, ставленика шведського — се вже властиво було рішення. Сумними, але яскравими фарбами описує сей момент Орлик, бо він перший читав сей лист.
— Спали передо мною те письмо, — сказав гетьман і довго сидів мовчки. Потім почав говорити.
— Борюся з розумом — чи давати о тім знати царю чи ні? Порадьмося, друже, ще ранком, а тепер іди до себе і молись Богу — нехай буде по його волі. Може, твоя молитва скоріше дійде, як моя. Але Господь бачить — що не для себе я то роблю, а для вас усіх, для дітей ваших.
Орлик пішов додому, але не міг спати. Узяв грошей іі пішов по Київських нетрях роздавати милостиню старцям. То вони з піросоння лаялися, бо думали що то злодії ходять.
Так минула ніч. На ранок Орлика покликали до гетьмана.
Гетьман уже сидів за столом, а перед ним лежав хрест із частицею животворящого древа. Мазепа сказав Орликові так.
— Досі я не насмілювався передчасно відкривати тобі своїх думок і тайни, що тобі вчора відкрилася випадково. Не те, щоб я тобі не вірив, я ніколи не подумаю, щоб ти міг заплатити мені невдячністю за всі мої до тебе милості і був би моїм прєдателем за мою любов. Але я розсуждав так: ти людина розумна і добросовістна, але ще молодий і мало досвідчений у таких речах. Я боявся, щоб ти при бесіді з москалями та й з нашими людьми з довірчивості або й з необережності не проговорився і тим не втопив би і мене і себе. Але що тепер се випадково не утаїлося, то от я призиваю Всемогущого Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властен) моєю й під регіментом стоять, ради жінок і дітей наших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорожського і народа українського, для возвишення й розширення військових трав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінками і з дітьми нашими і рідний край з Військом Запорожським не погибли як з московського, так із шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб'є, мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єди'ний і невинні страсті Христові.
І гетьман поцілував хрест із частицею животворящого древа, а потім предложив те саме зробити Орлику. Орлик присягнув, але притізд висказв деякі сумніви що до кінця війни.
— Добре ж, як побідять шведи — ми будемо усі щасливі, а як побідить цар?
— Яйця курку учать, — відповів на се Мазепа Орликові. — Хіба я дурний, аби відкривати карти, зарані поки я не буду певен, що цар не тільки України не оборонить, але й своєї Москівщини. Я вже будучи у Жовкві говорив царю, що коли королі польський та шведський розділяться і підуть один на Москівщину, а другий на Україну, то ми не зможемо оборонитися, бо наше військо змаліло й підірвалося від частих походів та битв. І я просив царя, щоб він хоч тисяч десять дав нам у поміч війська, а він відповів, що «не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати — самі обороняйтеся як хочете». Отже ще й те змусило мене увійти у переговори, щоб там не поступали з вами по-неприятельському, й не пустошили вогнем і мечем нашу бідну Україну. Але все ж я зостануся при царю доти, доки не побачу з якими силами прийде польський король до границь українських і який успіх покажуть шведські сили. Коли ми ще в силі будемо обороняти Україну, то чого ж нам ради самим лізти в погибель і убити рідний край? Сам Бог і цілий світ буде бачити, що ми з нужди рішилися так зробити і що ми, як вільний і незавойований нарід, всіма способами старалися робити на користь цілості рідного краю.
Отака була бесіда гетьмана. Тільки замовчуванням фактів і їх перекручуванням удавалося досі російським історикам зробити з гетьмана негативну істоту. А в дійсності — чого справді ще треба було Мазепі? Почесті? То він був перша людина у величезнім краю, і ні цар ні король більшим нічим не змогли би його нагородити. Багатства? То він мав подостатком і грошей, і маєтків, і всього. Нарешті він був уже 70-літий старець — чого він міг хотіти для себе? І чи могла би людина тих часів релігійних цілувати хрест животворящий, говорючи свідому неправду? Самі ці умови психологічні вже говорять, що дійство єдиним імпульсом могло бути тут почуття, як в деяких душах і в деякі часи домінує над усім — почуття бажання добра рідному краю. Що ж до обставин безсумнівних — то політичні умови ще яскравіше о тім говорять. Мазепа — се ж був не Родзянко, чи Терещенко, чи Скоропадський, які ніколи б не сказали — «ми вільний, незавойований народ». Тодішні люди — се ж не були теперішні перевертні, які на завойовання українських областей дивляться «сь общерусской точки зрьнія» і їм однаково «больно», а вірніше однаково «безразлично» чи Волинь завоюють, чи Ригу. Ні, тоді живому чоловікові боліла доля свого краю рідного; він іще чув, що ні за що продав себе в кабалу і думав •про те, як би вирватись, і болів, і страждав за долю свого народу. Міжнародню політику розумів з того погляду, чи принесе вона користь чи вред його краю, а не вручав дипломатію Сазонову чи ще якомусь -ову, розглядаючи потім його політику по газеті знов тільки «сі общерусской точки зрьнія».
І от лише завдяки сьому здрібнінню, завдяки повному занику національного почуття, завдяки сій національній кастрації, лише завдяки тому не тільки російський історик, але й здрібнілий раб-українець, малий потомок великих предків — і він, не знаючи своєї історії, не знаючи свого народу, накидався на Мазепу. Але наша задача, тих, хто має щастя першим свобідним словом відзиватися до свого народу, наша задача — злущити той бруд, яким укривала Москва досі нас і наших кращих людей, і на прикладах тяжкого, але великого минулого кликати народ до величного будучого. І для нас Мазепа не зрадник і не себелюбець — а герой невчасу, людина, що в послідні дні української свободи, української автономії, перед всезростаючим натиском царів, підпертих своїм народом — все ж пішла, повинуючися голосу совісті народної, пішла з послідним мечем у руках, з по-слідньою гвардією довкола себе. І полковники-мазепинці — се не убогі егоїсти, а рицарі смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної незалежності — віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю. І з глибокою пошаною, голови обнаживши, будемо читати ті імена в скрижалях історії, повторяючи за Кулішем Україні:
Від Тебе, моя Нене (їх імен тепер) туподумство людське не заслонить.
З того часу події пішли швидко. Часть військової старшини зовсім незалежно від Мазепи теж прийшла до мислі, що теперішня історична хвиля — єдина для освобождення України. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиковський вже порозумілися між собою і думали тільки, як би перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж проба переговорів показала, що і гетьман думає про одно і то саме — і вони заприсяглися всі один перед одним, давши клятву стояти за свою ідею до кінця. «Перед тяглістю традиції, — каже М. Грушевський, — відступали на другий шлях особисті прикмети, мотиви, рахунки діячів. Комбінація, яку насували обставини міжнародної політики, мусила бути використана для розв'язання національної проблеми. Се було переконання старшини. Традиції й заповіти поколінь могутньо кликали до сього всіх тих, хто не закрив душі своєї для впливів сих традицій і заповітів. І вони пішли... Пішли, рискуючи життям, здоров'ям, маєтком, спокоєм і добробутом своїм і своїх близьких. Проміняли достатнє багате життя у власті і пошанівку на гіркий хліб вигнання, на тортури і наслання в сибірські нетрі...»
Але не було ще такої ідеї освобождення, яка не мала б свого Іуди, свого Азефа; знайшовся він і серед української старшини се був генеральний писар Кочубей, родоначальник сих великих панів і магнатів Кочубеїв, що цілі покоління бачимо їх тепер в багатстві й роско-ші, куплених за ціну неволі всього народа українського. Вигодувалися на хлібі зрадництва, викохалися на продажних грошах, крові. За піредательство завше добре платилося на світі: се тільки перший предатель Іуда продешевив «по неопьггности» — первина ж. А всі слідуючі получали харашо, особливо в класичній державі предательства — в Росії. А вже найкраще з усіх царі московські нагородили потомство того, хто продав не ту чи іншу особу або організацію, а весь рідний край — предателя України Кочубея. І княжество, і графство, і тисячі десятин землі з рабами українськими мужиками на ній, і ліси, і поля, і всякі угодья — все посипалося. Дорогу річ купили царі московські, що так добре платили.
Історія самого предательства звичайна. Приплутують там помсту Кочубея за дочку Мотрю, але се в розмаху історії значення не має. Історія має свої закони і каже, що коло кождої ідеї увільнення мусить бути предатель. От він і тут є. А чи була у нього донька чи ні — се не важно.
В доносі своїм з 32 пунктів між іншим Кочубей говорив, що якось Мазепа хвалив Виговського й Брюховецького за те, що стали за волю України. «І ми б, каже, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають однаково». А потім звернувся до жінки Кочубея: «От і твоєму чоловікові я скільки разів накидав слова про такі думки, як би нам безпечність цілості України на будучі часи учинити як для себе, так і для тих, що по нас прийдуть, але він мовчить, жадним словом мені не поможе. Та й ні від кого не маю помочі і не маю кому довіритися».
Там же в доносі приводив Кочубей і пісню, зложену Мазепою, де так само говориться про брак єдності. Ось кілька рядків тої пісні:
Всі покою щиро прагнуть, А не в степ гуж всі тягнуть:
Той направо, той наліво, А всі брати, то то дивої Не маш любві, не маш згоди, От Жовтої взявши Води, Через незгоду всі пропали Самі себе завоювали.
— Спали передо мною те письмо, — сказав гетьман і довго сидів мовчки. Потім почав говорити.
— Борюся з розумом — чи давати о тім знати царю чи ні? Порадьмося, друже, ще ранком, а тепер іди до себе і молись Богу — нехай буде по його волі. Може, твоя молитва скоріше дійде, як моя. Але Господь бачить — що не для себе я то роблю, а для вас усіх, для дітей ваших.
Орлик пішов додому, але не міг спати. Узяв грошей іі пішов по Київських нетрях роздавати милостиню старцям. То вони з піросоння лаялися, бо думали що то злодії ходять.
Так минула ніч. На ранок Орлика покликали до гетьмана.
Гетьман уже сидів за столом, а перед ним лежав хрест із частицею животворящого древа. Мазепа сказав Орликові так.
— Досі я не насмілювався передчасно відкривати тобі своїх думок і тайни, що тобі вчора відкрилася випадково. Не те, щоб я тобі не вірив, я ніколи не подумаю, щоб ти міг заплатити мені невдячністю за всі мої до тебе милості і був би моїм прєдателем за мою любов. Але я розсуждав так: ти людина розумна і добросовістна, але ще молодий і мало досвідчений у таких речах. Я боявся, щоб ти при бесіді з москалями та й з нашими людьми з довірчивості або й з необережності не проговорився і тим не втопив би і мене і себе. Але що тепер се випадково не утаїлося, то от я призиваю Всемогущого Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властен) моєю й під регіментом стоять, ради жінок і дітей наших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорожського і народа українського, для возвишення й розширення військових трав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінками і з дітьми нашими і рідний край з Військом Запорожським не погибли як з московського, так із шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб'є, мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єди'ний і невинні страсті Христові.
І гетьман поцілував хрест із частицею животворящого древа, а потім предложив те саме зробити Орлику. Орлик присягнув, але притізд висказв деякі сумніви що до кінця війни.
— Добре ж, як побідять шведи — ми будемо усі щасливі, а як побідить цар?
— Яйця курку учать, — відповів на се Мазепа Орликові. — Хіба я дурний, аби відкривати карти, зарані поки я не буду певен, що цар не тільки України не оборонить, але й своєї Москівщини. Я вже будучи у Жовкві говорив царю, що коли королі польський та шведський розділяться і підуть один на Москівщину, а другий на Україну, то ми не зможемо оборонитися, бо наше військо змаліло й підірвалося від частих походів та битв. І я просив царя, щоб він хоч тисяч десять дав нам у поміч війська, а він відповів, що «не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати — самі обороняйтеся як хочете». Отже ще й те змусило мене увійти у переговори, щоб там не поступали з вами по-неприятельському, й не пустошили вогнем і мечем нашу бідну Україну. Але все ж я зостануся при царю доти, доки не побачу з якими силами прийде польський король до границь українських і який успіх покажуть шведські сили. Коли ми ще в силі будемо обороняти Україну, то чого ж нам ради самим лізти в погибель і убити рідний край? Сам Бог і цілий світ буде бачити, що ми з нужди рішилися так зробити і що ми, як вільний і незавойований нарід, всіма способами старалися робити на користь цілості рідного краю.
Отака була бесіда гетьмана. Тільки замовчуванням фактів і їх перекручуванням удавалося досі російським історикам зробити з гетьмана негативну істоту. А в дійсності — чого справді ще треба було Мазепі? Почесті? То він був перша людина у величезнім краю, і ні цар ні король більшим нічим не змогли би його нагородити. Багатства? То він мав подостатком і грошей, і маєтків, і всього. Нарешті він був уже 70-літий старець — чого він міг хотіти для себе? І чи могла би людина тих часів релігійних цілувати хрест животворящий, говорючи свідому неправду? Самі ці умови психологічні вже говорять, що дійство єдиним імпульсом могло бути тут почуття, як в деяких душах і в деякі часи домінує над усім — почуття бажання добра рідному краю. Що ж до обставин безсумнівних — то політичні умови ще яскравіше о тім говорять. Мазепа — се ж був не Родзянко, чи Терещенко, чи Скоропадський, які ніколи б не сказали — «ми вільний, незавойований народ». Тодішні люди — се ж не були теперішні перевертні, які на завойовання українських областей дивляться «сь общерусской точки зрьнія» і їм однаково «больно», а вірніше однаково «безразлично» чи Волинь завоюють, чи Ригу. Ні, тоді живому чоловікові боліла доля свого краю рідного; він іще чув, що ні за що продав себе в кабалу і думав •про те, як би вирватись, і болів, і страждав за долю свого народу. Міжнародню політику розумів з того погляду, чи принесе вона користь чи вред його краю, а не вручав дипломатію Сазонову чи ще якомусь -ову, розглядаючи потім його політику по газеті знов тільки «сі общерусской точки зрьнія».
І от лише завдяки сьому здрібнінню, завдяки повному занику національного почуття, завдяки сій національній кастрації, лише завдяки тому не тільки російський історик, але й здрібнілий раб-українець, малий потомок великих предків — і він, не знаючи своєї історії, не знаючи свого народу, накидався на Мазепу. Але наша задача, тих, хто має щастя першим свобідним словом відзиватися до свого народу, наша задача — злущити той бруд, яким укривала Москва досі нас і наших кращих людей, і на прикладах тяжкого, але великого минулого кликати народ до величного будучого. І для нас Мазепа не зрадник і не себелюбець — а герой невчасу, людина, що в послідні дні української свободи, української автономії, перед всезростаючим натиском царів, підпертих своїм народом — все ж пішла, повинуючися голосу совісті народної, пішла з послідним мечем у руках, з по-слідньою гвардією довкола себе. І полковники-мазепинці — се не убогі егоїсти, а рицарі смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної незалежності — віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю. І з глибокою пошаною, голови обнаживши, будемо читати ті імена в скрижалях історії, повторяючи за Кулішем Україні:
Від Тебе, моя Нене (їх імен тепер) туподумство людське не заслонить.
З того часу події пішли швидко. Часть військової старшини зовсім незалежно від Мазепи теж прийшла до мислі, що теперішня історична хвиля — єдина для освобождення України. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиковський вже порозумілися між собою і думали тільки, як би перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж проба переговорів показала, що і гетьман думає про одно і то саме — і вони заприсяглися всі один перед одним, давши клятву стояти за свою ідею до кінця. «Перед тяглістю традиції, — каже М. Грушевський, — відступали на другий шлях особисті прикмети, мотиви, рахунки діячів. Комбінація, яку насували обставини міжнародної політики, мусила бути використана для розв'язання національної проблеми. Се було переконання старшини. Традиції й заповіти поколінь могутньо кликали до сього всіх тих, хто не закрив душі своєї для впливів сих традицій і заповітів. І вони пішли... Пішли, рискуючи життям, здоров'ям, маєтком, спокоєм і добробутом своїм і своїх близьких. Проміняли достатнє багате життя у власті і пошанівку на гіркий хліб вигнання, на тортури і наслання в сибірські нетрі...»
Але не було ще такої ідеї освобождення, яка не мала б свого Іуди, свого Азефа; знайшовся він і серед української старшини се був генеральний писар Кочубей, родоначальник сих великих панів і магнатів Кочубеїв, що цілі покоління бачимо їх тепер в багатстві й роско-ші, куплених за ціну неволі всього народа українського. Вигодувалися на хлібі зрадництва, викохалися на продажних грошах, крові. За піредательство завше добре платилося на світі: се тільки перший предатель Іуда продешевив «по неопьггности» — первина ж. А всі слідуючі получали харашо, особливо в класичній державі предательства — в Росії. А вже найкраще з усіх царі московські нагородили потомство того, хто продав не ту чи іншу особу або організацію, а весь рідний край — предателя України Кочубея. І княжество, і графство, і тисячі десятин землі з рабами українськими мужиками на ній, і ліси, і поля, і всякі угодья — все посипалося. Дорогу річ купили царі московські, що так добре платили.
Історія самого предательства звичайна. Приплутують там помсту Кочубея за дочку Мотрю, але се в розмаху історії значення не має. Історія має свої закони і каже, що коло кождої ідеї увільнення мусить бути предатель. От він і тут є. А чи була у нього донька чи ні — се не важно.
В доносі своїм з 32 пунктів між іншим Кочубей говорив, що якось Мазепа хвалив Виговського й Брюховецького за те, що стали за волю України. «І ми б, каже, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають однаково». А потім звернувся до жінки Кочубея: «От і твоєму чоловікові я скільки разів накидав слова про такі думки, як би нам безпечність цілості України на будучі часи учинити як для себе, так і для тих, що по нас прийдуть, але він мовчить, жадним словом мені не поможе. Та й ні від кого не маю помочі і не маю кому довіритися».
Там же в доносі приводив Кочубей і пісню, зложену Мазепою, де так само говориться про брак єдності. Ось кілька рядків тої пісні:
Всі покою щиро прагнуть, А не в степ гуж всі тягнуть:
Той направо, той наліво, А всі брати, то то дивої Не маш любві, не маш згоди, От Жовтої взявши Води, Через незгоду всі пропали Самі себе завоювали.
Вы читаете Іван Мазепа
