города много невинныхь людей погибло, а при томі й церквы Божій самими единоверннми по ярости войска не были ощажены и оставлена впусте» (невід, літоп.).
«Весь городі, церкви, присудственнне места сі ихь архивами, арсеналы й магазейны сь запасами со всехь стороні зажжены й превращены вь попелі. Тела избіенныхь христіань і младенцевь брошены на улицахь и стогнахь града — «й не бе погребаний их»: Меншиковь бросилі, ихь на сьеденіе птицамь небеснымь, а самі обремененный безсчетннми богатствами й сокровищами городскими, удалился оть города й, проходи окрестности городскія, жегі й разорялі все ему встречавшеесь, об-ращая жилища народная в пустнню».
«Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разьезжавшія по ней партій воинства царского сожигали й грабили все селенія безі изьятія. Малороссія долго тогда курилась после пожиравшаго ее пламени».
А шведи йшли зовсім інакше Україною, ніж Москва. «Вступленіе шведовь вь Малороссію ни мало не похоже било на шествіе непріятельськое й ничего оно вь себе враждебного не имело, а проходили они селенія обывательскія й пашни ихі как друзья, не касаясь ничьей собственности. Ничего у обнвателей не вьімогали, но покупали добровольньїмі торгомі й за наличнне деньги. Каждый шведь выучені биль оті начальства своего говорить по-русски сіи слова кь народу: «Не бійтеся: ми ваші, а ви наші».
А сам Карл розіслав всюди такий універсал:
«Переслідуючи лихого свого ворога царя Московського, що почав воювати нашу Швецію без усякої причини, а тільки по самій злості своїй та гордості, я ввійшов у землю козацьку, але не для завоювання її або ради її багацтв, а тільки для того, щоб вернути українцям давні їх права і свободи,за що й предки мої, королі шведські проти Польщі завжди вступалися. Бо я знаю й сам і від гетьмана Мазепи, що цар Московський, яко ворог непримиримий усім народам у світі, бажав би всі їх покорити під себе, зробивши і з українців своїх рабів, відобравши і знищивши всі ваші права і свободи, колись торжественно договорами й трактатами затверджені. Цар безстидно забув звичайну навіть вдячність, бо хто ж спас Московію, доведену самозванцями та непорядками до знищення? Тільки ви. Бо всьому світу відомо, що українці мали колись свою самостійну державу, а потім з'єдналися з Москвою добровільно і зробили з Москви те, чим вона єсть тепер, а самі від Москви тільки діждалися 'безстидного гніту.
Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю королівською, що возстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною, незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».
А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості хамський то був папір. Впрочім всі царські маніфести такі. Він писав, що «никогда й вь мьісляхь» не имелі обижать, разорять і порабощать вольный народь Малороссійскій». Казав навіть — повертався ж у нього язик! — «можно нелестно сказать, что ни единнй народі подь солнцемь не можеть хвалиться такою легкостію й свободою, які же наші народі Малороссійскій»...
Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не проходив: «церкви й святилища грабилі й дедалі ихьконюшнями й поварнями, священослужителей тиранильй умерщвляль сосуды й утвари церковныя переделыалі на мирскія непристойные вещи а тайны священные рубалі, сокрушалі й ногами попиралі».
Отака-то вона завжди була привда царська!
А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі зірвав у церкві із стіни образ Божої Матері, став на нього ногами, і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.
У Глухів для вибору нового гетьмана зїхалося всього чотири полковники: зовсім «вільними голосами» були вибори з-під московських рушниць! Та все ж ще стало у старшини козацької стільки духу, що вона перше ніж приступити до вибору, просила царя потвердити всі давні права і свободи українського народу. І цар клявся, що всі права і свободи збереже. Вибраним показався старий і малоздібний стародубський полковник Скоропадський, а не молодий і талановитий ніжинській полк. Полуботок, бо, як казав цар, «з Полуботка може вийти другий Мазепа»..
А по гінці виборів блазень-цаїр зробив велике «представленіе» для народу. Серед Глухова, не маючи живого, повісив на шибеницю хоч куклу Мазепи. Потім зібрав попів і українських і поближніх своїх і під проводом архирея Прокоповича зробив таку кумедію. Убрав усіх попів і ченців у чорне і дав їм у руки чорні свічки, а катам велів гаками протягати через усе місто куклу Мазепи. Кати приволокли куклу у церкву, попи оточили її співаючи псалми, а потім почали кричати «да будет Мазепа гароклят»! І обертали на куклу свої чорні свічі, а дяки та паламарі собі. Потім сам архирей (українець) узяв палицю, вдарив куклу у груди і крикнув «Анахтема»! Кати з галалаканням кинулися до кукли і поволокли гаками з церкви, а попи за нею співаючи: «Днесь Іуда оставляєть учителя і пріємлеть діавола».
І з того часу майже до послідніх днів по всіх церквах України возглашала ся «Анахтема» Мазепі щороку. Яка ж то ганьба над усім народом, яке систематичне плювання в лицеї І ми се все винесли... І ми не протестували...
Цар робив усе, щоб зганьбити ім'я Мазепи; він зруйнував би всі церкви навіть побудовані гетьманом, коли б не було їх так багато. А прислужники царські наввипередки скакали перед царем на задніх лапках і один перед другим старалися як би найартистичніше вилаятися, як би ще закрутисте назвати. «Не опоздалі й преосвященний Митірополигь Рязанскій Стефан Яворський оть лица всея России на одного изменика следующие стихи».
Изми мя, Боже, вошедь
Россія Оть ядовита й лютаго
змія. Его же здала адскія
заклепьі. Бывшаго вождя Ивана
Мазепи!
Ахь! Тяжку горесть терпить
мати бідна Утробу мою сньдаеть
ехидна.
Кто мит» дасть слези, яко же
Рахиль? Восплачу горько вь моемь смутномь
дьль.
Се вторьій Иродь, исполні смертна
яда, Мазепа лютий убилт»
мои чада. Уподобися Россія
Давиду. Иже оть сина терпяще
обиду. Авесаломь сынь быль
неблагодарний
Подобені ему Мазепа
товарний, Возлюбихь его яко мати
сина Откуду убо такова
измена й т. д.
А се ж українець був, отсей Яворський...
А новий гетьман, аби піддобритися цареві, 8 грудня видав універсал. Легко вже зрозуміти, який він був: царів московських ми повинні по вік вічний дякувати та молитись за них Богу за те, що «Україна, отчизна наша» стала під царями краєм багацтва і порядку. Війська московські ніколи не чинили найменчої кривди нікому, а тільки «на оборону нашу прийшли». Наш святий обов'язок — «за достоїнство монаршеє» умирати, іти безпрекословно куди цар посилає. — «гды жь за тое маемь царского Пресвітлаго Величества милостивую протекцію». Навіть ті походи безперестанні, що знищили усю Україну — навіть вони, казав універсал Скоропадського, були «без воли й ведома Его Царского Величества» — а робив їх сам Мазепа «для приватного его обогаченія»...
А Мазепа був у той час у Ромнах. Гибель Батурина зробила на старшин велике вражіння, і ляк почав заповзати у малі серця. Першим утік до царя Апостол, за ним Іван Сулима, Галатан, далі Гамалія, Кандиба, Іван Бутович і канцелярист Антонович. Всіх їх цар прийняв, обдарував, і не тільки зоставив на попередніх должностях, а ще й возвисив. За те у всякого, кого тільки підозрював у прихилності до Мазепи, хапав, мучив, а потім убивав. «Казнь сія була обнкновенная Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать й на колі сажать. А самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку — вешать й головн рубить». А перед казнію мучили людей лютнми муками. «Пьітка призводима била со всею аккуратностію й по Узаконенію Соборного Уложенія, сиречь степенями й по порядку: батожьем, кнутом й шиною, т. е. разженным железом, водимымь сі тихостью или медленностію по телам человеческимь, которьіе оть того ки-пели шкварились й воздимались». І навіть невідомий автор «Історії русов», хоч і не дуже прихильний до Мазепи, писав: — «Сам Спаситель сказав у Євангелії — а сі слова не мимо йдуть — що «всяка кров, пролита на землі изищеться від рода сього». То яка ж кара мусить бути за кров народу українського, пролиту починаючи від Наливайка і до сього дня за те тільки, що український нарід шукав собі волі й кращого життя на власній своїй землі, як того й кожда людина на світі хоче».
А далі — що ж... гіркість і сум. Єдиним відрадним явищем був прихід запорожського кошового Кості Гордієнка з 15 тисячами запорожців. 26 марта кошовий вітав гетьмана у Диканьці.
— Ми, військо запорожське низове, дякуємо вашу милость за те, що ви, як і подо'бало головному вождю українському, прийняли близько до серця долю, що спостигла наш нрай, і взялися освободити його від московського рабства. Хочемо вірно вам помогти, разом з вами будемо жертвувати і кровію і життям своїм, будемо в усім вам повинуватися.
Гетьман відповідав.
— Дякую, запорожці, за ваше довір'я до мене. Бог свідок, що віддаючися під протекцію шведського короля, я робив то не s легкомисності і не з власної користі, а з любові до рідного краю. У мене нема ні жінки ні дітей, я міг би виїхати до Польщі чи ще кудись і спокійно дожити до кінця днів моїх — але ж не міг кинути свій рідний край в руках неправидного угнетателя.
«Весь городі, церкви, присудственнне места сі ихь архивами, арсеналы й магазейны сь запасами со всехь стороні зажжены й превращены вь попелі. Тела избіенныхь христіань і младенцевь брошены на улицахь и стогнахь града — «й не бе погребаний их»: Меншиковь бросилі, ихь на сьеденіе птицамь небеснымь, а самі обремененный безсчетннми богатствами й сокровищами городскими, удалился оть города й, проходи окрестности городскія, жегі й разорялі все ему встречавшеесь, об-ращая жилища народная в пустнню».
«Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разьезжавшія по ней партій воинства царского сожигали й грабили все селенія безі изьятія. Малороссія долго тогда курилась после пожиравшаго ее пламени».
А шведи йшли зовсім інакше Україною, ніж Москва. «Вступленіе шведовь вь Малороссію ни мало не похоже било на шествіе непріятельськое й ничего оно вь себе враждебного не имело, а проходили они селенія обывательскія й пашни ихі как друзья, не касаясь ничьей собственности. Ничего у обнвателей не вьімогали, но покупали добровольньїмі торгомі й за наличнне деньги. Каждый шведь выучені биль оті начальства своего говорить по-русски сіи слова кь народу: «Не бійтеся: ми ваші, а ви наші».
А сам Карл розіслав всюди такий універсал:
«Переслідуючи лихого свого ворога царя Московського, що почав воювати нашу Швецію без усякої причини, а тільки по самій злості своїй та гордості, я ввійшов у землю козацьку, але не для завоювання її або ради її багацтв, а тільки для того, щоб вернути українцям давні їх права і свободи,за що й предки мої, королі шведські проти Польщі завжди вступалися. Бо я знаю й сам і від гетьмана Мазепи, що цар Московський, яко ворог непримиримий усім народам у світі, бажав би всі їх покорити під себе, зробивши і з українців своїх рабів, відобравши і знищивши всі ваші права і свободи, колись торжественно договорами й трактатами затверджені. Цар безстидно забув звичайну навіть вдячність, бо хто ж спас Московію, доведену самозванцями та непорядками до знищення? Тільки ви. Бо всьому світу відомо, що українці мали колись свою самостійну державу, а потім з'єдналися з Москвою добровільно і зробили з Москви те, чим вона єсть тепер, а самі від Москви тільки діждалися 'безстидного гніту.
Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю королівською, що возстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною, незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».
А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості хамський то був папір. Впрочім всі царські маніфести такі. Він писав, що «никогда й вь мьісляхь» не имелі обижать, разорять і порабощать вольный народь Малороссійскій». Казав навіть — повертався ж у нього язик! — «можно нелестно сказать, что ни единнй народі подь солнцемь не можеть хвалиться такою легкостію й свободою, які же наші народі Малороссійскій»...
Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не проходив: «церкви й святилища грабилі й дедалі ихьконюшнями й поварнями, священослужителей тиранильй умерщвляль сосуды й утвари церковныя переделыалі на мирскія непристойные вещи а тайны священные рубалі, сокрушалі й ногами попиралі».
Отака-то вона завжди була привда царська!
А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі зірвав у церкві із стіни образ Божої Матері, став на нього ногами, і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.
У Глухів для вибору нового гетьмана зїхалося всього чотири полковники: зовсім «вільними голосами» були вибори з-під московських рушниць! Та все ж ще стало у старшини козацької стільки духу, що вона перше ніж приступити до вибору, просила царя потвердити всі давні права і свободи українського народу. І цар клявся, що всі права і свободи збереже. Вибраним показався старий і малоздібний стародубський полковник Скоропадський, а не молодий і талановитий ніжинській полк. Полуботок, бо, як казав цар, «з Полуботка може вийти другий Мазепа»..
А по гінці виборів блазень-цаїр зробив велике «представленіе» для народу. Серед Глухова, не маючи живого, повісив на шибеницю хоч куклу Мазепи. Потім зібрав попів і українських і поближніх своїх і під проводом архирея Прокоповича зробив таку кумедію. Убрав усіх попів і ченців у чорне і дав їм у руки чорні свічки, а катам велів гаками протягати через усе місто куклу Мазепи. Кати приволокли куклу у церкву, попи оточили її співаючи псалми, а потім почали кричати «да будет Мазепа гароклят»! І обертали на куклу свої чорні свічі, а дяки та паламарі собі. Потім сам архирей (українець) узяв палицю, вдарив куклу у груди і крикнув «Анахтема»! Кати з галалаканням кинулися до кукли і поволокли гаками з церкви, а попи за нею співаючи: «Днесь Іуда оставляєть учителя і пріємлеть діавола».
І з того часу майже до послідніх днів по всіх церквах України возглашала ся «Анахтема» Мазепі щороку. Яка ж то ганьба над усім народом, яке систематичне плювання в лицеї І ми се все винесли... І ми не протестували...
Цар робив усе, щоб зганьбити ім'я Мазепи; він зруйнував би всі церкви навіть побудовані гетьманом, коли б не було їх так багато. А прислужники царські наввипередки скакали перед царем на задніх лапках і один перед другим старалися як би найартистичніше вилаятися, як би ще закрутисте назвати. «Не опоздалі й преосвященний Митірополигь Рязанскій Стефан Яворський оть лица всея России на одного изменика следующие стихи».
Изми мя, Боже, вошедь
Россія Оть ядовита й лютаго
змія. Его же здала адскія
заклепьі. Бывшаго вождя Ивана
Мазепи!
Ахь! Тяжку горесть терпить
мати бідна Утробу мою сньдаеть
ехидна.
Кто мит» дасть слези, яко же
Рахиль? Восплачу горько вь моемь смутномь
дьль.
Се вторьій Иродь, исполні смертна
яда, Мазепа лютий убилт»
мои чада. Уподобися Россія
Давиду. Иже оть сина терпяще
обиду. Авесаломь сынь быль
неблагодарний
Подобені ему Мазепа
товарний, Возлюбихь его яко мати
сина Откуду убо такова
измена й т. д.
А се ж українець був, отсей Яворський...
А новий гетьман, аби піддобритися цареві, 8 грудня видав універсал. Легко вже зрозуміти, який він був: царів московських ми повинні по вік вічний дякувати та молитись за них Богу за те, що «Україна, отчизна наша» стала під царями краєм багацтва і порядку. Війська московські ніколи не чинили найменчої кривди нікому, а тільки «на оборону нашу прийшли». Наш святий обов'язок — «за достоїнство монаршеє» умирати, іти безпрекословно куди цар посилає. — «гды жь за тое маемь царского Пресвітлаго Величества милостивую протекцію». Навіть ті походи безперестанні, що знищили усю Україну — навіть вони, казав універсал Скоропадського, були «без воли й ведома Его Царского Величества» — а робив їх сам Мазепа «для приватного его обогаченія»...
А Мазепа був у той час у Ромнах. Гибель Батурина зробила на старшин велике вражіння, і ляк почав заповзати у малі серця. Першим утік до царя Апостол, за ним Іван Сулима, Галатан, далі Гамалія, Кандиба, Іван Бутович і канцелярист Антонович. Всіх їх цар прийняв, обдарував, і не тільки зоставив на попередніх должностях, а ще й возвисив. За те у всякого, кого тільки підозрював у прихилності до Мазепи, хапав, мучив, а потім убивав. «Казнь сія була обнкновенная Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать й на колі сажать. А самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку — вешать й головн рубить». А перед казнію мучили людей лютнми муками. «Пьітка призводима била со всею аккуратностію й по Узаконенію Соборного Уложенія, сиречь степенями й по порядку: батожьем, кнутом й шиною, т. е. разженным железом, водимымь сі тихостью или медленностію по телам человеческимь, которьіе оть того ки-пели шкварились й воздимались». І навіть невідомий автор «Історії русов», хоч і не дуже прихильний до Мазепи, писав: — «Сам Спаситель сказав у Євангелії — а сі слова не мимо йдуть — що «всяка кров, пролита на землі изищеться від рода сього». То яка ж кара мусить бути за кров народу українського, пролиту починаючи від Наливайка і до сього дня за те тільки, що український нарід шукав собі волі й кращого життя на власній своїй землі, як того й кожда людина на світі хоче».
А далі — що ж... гіркість і сум. Єдиним відрадним явищем був прихід запорожського кошового Кості Гордієнка з 15 тисячами запорожців. 26 марта кошовий вітав гетьмана у Диканьці.
— Ми, військо запорожське низове, дякуємо вашу милость за те, що ви, як і подо'бало головному вождю українському, прийняли близько до серця долю, що спостигла наш нрай, і взялися освободити його від московського рабства. Хочемо вірно вам помогти, разом з вами будемо жертвувати і кровію і життям своїм, будемо в усім вам повинуватися.
Гетьман відповідав.
— Дякую, запорожці, за ваше довір'я до мене. Бог свідок, що віддаючися під протекцію шведського короля, я робив то не s легкомисності і не з власної користі, а з любові до рідного краю. У мене нема ні жінки ні дітей, я міг би виїхати до Польщі чи ще кудись і спокійно дожити до кінця днів моїх — але ж не міг кинути свій рідний край в руках неправидного угнетателя.
Вы читаете Іван Мазепа
×