А в другім місці він пише:
«За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів — то ж не тяжко всякому розсудити які трудності, убитки й розір від тих безперестанних походів терпить Україна».
А царю Петру все мало — він об'являє похід на Швецію. На Україні голод, люди їдять хліб з половою і лободою. Москва давить, притісняє — а тут іди, воюй. Задля якої причини, задля чиєї користі — невідомо. Для відбудовання Великої Росії.
І от чи не тут уперше зародилася у Мазепи думка, що куди ж се ми, направду, гатимо свої сили, куди тратимо народне багатство, кому добуваємо світлу будучність? За яким же гаслидом замість Великої України ми маємо будувати Велику Росію? Чия ж се дика фантазія така — кров і достояніє своє все віддавати для чужого добра, зоставляючи дітям своїм тільки руїну і рабство.
Та чи не гріх же то проти свого народу, проти рідного краю, проти Божої правди нарешті?
Але хоч, може, й роїлися ті думки не тільки в Мазепиній голові, а й у багатьох інших, та всі сиділи тихо, мовчали: для зросту ідеї треба більше часу, ніж для зросту дерева.
І тільки одно Запоріжжя ніколи не мовчало. Кошовим там тепер був Кость Гордієнко, а він москаля любив дуже. Саме по приказу Москви будувалася кріпость коло Січі і се було як болячка запорожцям: вони грозили, що коли-небудь візмуть та й поб'ють к чортовій матері всіх тих майстрів. Гетьман писав для них, просив, щоб дозволили камінь ламати на кріпость, але запорожці відписували у відповідь, адресуючи прямо на царя: «Об'являємо вашому царському величеству всі ми одноголосно, що зовсім не хочемо тої кріпості коло нас на Дніпрі мати і каміння на будівлю брати не дозволимо. Ще й кріпості нема, а ми вже терпимо поруху в свободах наших, чого досі ніколи не бувало за попередніх царів. Проти бусурман по вашому царському указу йти ми завжди готові, але кріпості будувати не позволяємо».
А самі тим часом посилали гінця до татар, предлагаючи їм з'єднатися проти москаля. Та хан не рішався на те сам і постановив знестися спочатку з султаном. Впрочім і на самім Запоріжжу не було однодушності. Одні кричали: «Лучче навіки піддамося трукам, ніж зостанемося в московській неволі», другі тягли за Москвою. Татари теж не відбирали надії на поміч і казали, що коли Москва не кине своєї охоти будувати кріпості на Дніпрі, то татари охотно підуть проти москалів.
Се все, очевидно, знав Мазепа і писав о тім цареві. «І не так, — писав, — страшні нам запорожці з татарами, як взагалі народ український: він весь свобідним духом дише. Ніхто не хоче бути під тою властю, під якою є, а полтавський полковник пише лист, що весь його полк, в разі чого, перейде до запорожців».
Нарід дійсно хвилювався на Україні і, чуючи, що запорожці хотять іти Москву бити, сунув масами на Січ. Взагалі москалі побачили, що з нашим народом не можна так, як там із своїми, що наш народ не раб. Відносини ставали все гірші й гірші. Хоч народ ніби й не повставав увесь, але незадоволення чулося, а найбільше тепер від тих невиносимих Петрових походів, податків і поборів. А вже найбільше затяжило козачеству те, що цар почав кидати українські полки всюди: гнав їх на Північ, і в Лівонію, і куди тільки схотів. Наші козаки знали досі тільки свою Україну та степи татарські, а тепер довелося сіяти труп козацький, де тільки погонить цар. Вернувшися, наприклад, з Лівонського походу, Мазепа писав цареві:
«Вернувшися із служби нашої монаршої з границь Лівонських, полковники, старшина і товариство почали на мене дуже нарікати насамперед за те, що понесли такі труди й господарство своє розорили під час такого дальнього походу, а далі за те, що за сіно немало їх товариства побито й потоплено, аброл й коні повідбирані, а управи, не дивлячись на всі спори, їм жадної не дано. Особливо ж вони скаржуться за те, що у Пскові забрали їх гармати польові. Взагалі всі говорять на мене, що я не стою за їхні права і вам, великому государю, не б'юся чолом, що такі діла роблються».
Москва прислала стольника Лутовіяова розглянутися по справі, і сьому стольнику гетьман говорив уже більше подрібно. Показалося, що козаки як були у Пскові, то їздили купувати фураж для коней, але платити могли тільки тими «чехами», якими їм самим платив московській уряд. А що тамошні люди тих «чехів» брати не хотіли аж ніяк, то коні козацькі пропадали з голоду, коли козаки попробували взяти сіна самі, то московське військо накинулося на них, душ 40 утопили та побили, у багатьох повідбирали коней і зброю. Козаки скаржилися боярину Шереметєву, але він нічого не зробив.
«Кажуть про мене, — говорив далі Мазепа, — що гетьман їздить у Москву та получає ордена, а про нас і про наші нужди й не дбає. Але як він і далі так буде робити, то ми підемо служити або польському або шведському королю».
Цар ніби й звелів зробити слідство, але Шереметєв так то все повернув, що вийшли в усім козаки винні:
гармат вони самі не захотіли брати, бо не було на чім везти: бійку зачинали самі й т. д. Так з того нічого й не вийшло.
Але від того часу не перестаємо бачити в листах Мазепи до царя описи настрою українців супроти Москви. «Від тяжких походів козаки й селяне дуже люті і кажуть між собою, що доведеться, мабуть, всім до кінця пропадати: скоро вигублять нас москалі частими та тяжкими походами». Писав і про те, що говорив ханський візир козацькому посланцеві: «Знаємо ми добре, що у вас на Вкраїні-робиться; знаємо, що козаки усі пошилися у злидні. Але нехай тільки будуть із нами по-прежньому в братстві — то за кілька літ стануть такими ж богатими, якими були при Богдані Хмельницькім. Жаль нам вас, як людей військових: пропадете ви скоро, коли будете держатися того народу московського».
І народ дійсно пропадав. Москва, одвічний край насильства і беззаконія, не могла інакше робити як робила, але від того нашим людям було не легше. Історичні документи тих часів — то якась безконечна хартія всякого свавільства, жорстокості і попрання всіх божих і людських прав. Тих випадків сотні, тисячі — і то тільки занотованих у акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим? От їде підполковник Левашов мимо міста Кишенки і шле туди приказ, щоб люди виходили його стрічати хлібом-сіллю — тоді він не буде нікого займати. Кишеньці послухалися, вийшли назустріч з возами, наладованими хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, дали ще й грошима 15 талярів. Левашов усе то взяв, але слова не здержав і ввів своїх москалів до міста. Ті п'янствували, безпутствували кілька день:
попалили у людей хати, повиривали усю городину — мов у ворожий лагер попали. Нарешті, пішли, й Левашов обіщав на відході, що вже тепер — то ніяк не буде нічого злого робити. Але тільки вийшов, прислав назад москалів, і вони забрали у людей усіх волів. Довелося кишеньцям їхати услід та викупляти за чисті гроші. А коли хтось-то сказав Левашову, що се ж .не по закону, то підполковник кинувся зі списом і мало того чоловіка не проколов.
«Полно вамь, блядинн дети, хохльї свои вверхь поднимать! Уже вьі у нась вь мьшкь».
Другий начальник Скотін ішов українськими городами і його москалі били людей, а деяких, мов татари, забирали в полон. Та хіба можна перерахувати й перечислити усі ті кривди, що терпів наш народ від москалів? І Україна хвилювалася, казали, що коли б тепер з'явився такий Петрик, то може й інакше поставилися б до нього люди. Коли гетьман скликав полковників на раду й питався, чи слід зібрати усі полки докупи, аби двинути їх проти запорожців, то полковники відповіли, що се небезпечно, бо тоді там, де нема козаків, селяне скоріш підіймуться й підуть за запорожцями.
А запорожці так прямо вже відмовилися навіть і присягати царю, поки не будуть знесені всі кріпості на їх землях. Як не просив їх царський посол, «отложить новоизмыішленные противнне слова», як не завіряв, що ті крі'пості побудовані для їх же, запорожської користі, січовики знати нічого не хотіли. «Коли кріпосні знищать, тоді й присягу приймемо». І грозили, що підуть у Батурин і вб'ють гетьмана за те, що він тягне московську руку.
Так от воно як було на Україні, а зовсім не так, як
учили нас по російських учебниках історії, що буцімто весь народ аж не тямився, так любив царя і тільки «гнусный изменник» Мазепа хотів учинити зраду, але йому не удалося. Як бачимо, Мазепа ішов тільки туди, куди пхала його сила річей: а що йому не удалося, то на се є багато причин серйозніших, ніж «любов до царя», якої ніколи в нашім народі не було і бути не могло.
По раз перший Петро потяг українських козаків на північ у 1700 році. Гетьман снарядив козаків, призначив наказним полтавського полковника Іскру — як приходить другий приказ від царя: іти самому гетьману з 10.000 козаків. Збирає гетьман козаків, виступає — новий приказ: не йти зовсім. Іде гетьман назад, розпускає людей на польові роботи — знов указ: якнайскоріше зібрати й вислати 12.000. Ідуть ті люди; наказним є Обидовський. Ідуть до Нарви, але поки дійшли, то шведський король, маючи 20 тис. війська, упень розбив 80 тис. москалів. Не було вже по що Обидовському і йти, але все ж козаки провели там на півночі в тих холодах цілу зиму. Натерпілися добре, аж почали тікати. Гетьман, правда, карав утікачів, але сам писав до Москви, що не можна ж уже так з людей знущатися: «одні вернулися зовсім без коней, у других коні ледве повзуть, а всі козаки зосталися і 'без одежі й без обуві».
«За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів — то ж не тяжко всякому розсудити які трудності, убитки й розір від тих безперестанних походів терпить Україна».
А царю Петру все мало — він об'являє похід на Швецію. На Україні голод, люди їдять хліб з половою і лободою. Москва давить, притісняє — а тут іди, воюй. Задля якої причини, задля чиєї користі — невідомо. Для відбудовання Великої Росії.
І от чи не тут уперше зародилася у Мазепи думка, що куди ж се ми, направду, гатимо свої сили, куди тратимо народне багатство, кому добуваємо світлу будучність? За яким же гаслидом замість Великої України ми маємо будувати Велику Росію? Чия ж се дика фантазія така — кров і достояніє своє все віддавати для чужого добра, зоставляючи дітям своїм тільки руїну і рабство.
Та чи не гріх же то проти свого народу, проти рідного краю, проти Божої правди нарешті?
Але хоч, може, й роїлися ті думки не тільки в Мазепиній голові, а й у багатьох інших, та всі сиділи тихо, мовчали: для зросту ідеї треба більше часу, ніж для зросту дерева.
І тільки одно Запоріжжя ніколи не мовчало. Кошовим там тепер був Кость Гордієнко, а він москаля любив дуже. Саме по приказу Москви будувалася кріпость коло Січі і се було як болячка запорожцям: вони грозили, що коли-небудь візмуть та й поб'ють к чортовій матері всіх тих майстрів. Гетьман писав для них, просив, щоб дозволили камінь ламати на кріпость, але запорожці відписували у відповідь, адресуючи прямо на царя: «Об'являємо вашому царському величеству всі ми одноголосно, що зовсім не хочемо тої кріпості коло нас на Дніпрі мати і каміння на будівлю брати не дозволимо. Ще й кріпості нема, а ми вже терпимо поруху в свободах наших, чого досі ніколи не бувало за попередніх царів. Проти бусурман по вашому царському указу йти ми завжди готові, але кріпості будувати не позволяємо».
А самі тим часом посилали гінця до татар, предлагаючи їм з'єднатися проти москаля. Та хан не рішався на те сам і постановив знестися спочатку з султаном. Впрочім і на самім Запоріжжу не було однодушності. Одні кричали: «Лучче навіки піддамося трукам, ніж зостанемося в московській неволі», другі тягли за Москвою. Татари теж не відбирали надії на поміч і казали, що коли Москва не кине своєї охоти будувати кріпості на Дніпрі, то татари охотно підуть проти москалів.
Се все, очевидно, знав Мазепа і писав о тім цареві. «І не так, — писав, — страшні нам запорожці з татарами, як взагалі народ український: він весь свобідним духом дише. Ніхто не хоче бути під тою властю, під якою є, а полтавський полковник пише лист, що весь його полк, в разі чого, перейде до запорожців».
Нарід дійсно хвилювався на Україні і, чуючи, що запорожці хотять іти Москву бити, сунув масами на Січ. Взагалі москалі побачили, що з нашим народом не можна так, як там із своїми, що наш народ не раб. Відносини ставали все гірші й гірші. Хоч народ ніби й не повставав увесь, але незадоволення чулося, а найбільше тепер від тих невиносимих Петрових походів, податків і поборів. А вже найбільше затяжило козачеству те, що цар почав кидати українські полки всюди: гнав їх на Північ, і в Лівонію, і куди тільки схотів. Наші козаки знали досі тільки свою Україну та степи татарські, а тепер довелося сіяти труп козацький, де тільки погонить цар. Вернувшися, наприклад, з Лівонського походу, Мазепа писав цареві:
«Вернувшися із служби нашої монаршої з границь Лівонських, полковники, старшина і товариство почали на мене дуже нарікати насамперед за те, що понесли такі труди й господарство своє розорили під час такого дальнього походу, а далі за те, що за сіно немало їх товариства побито й потоплено, аброл й коні повідбирані, а управи, не дивлячись на всі спори, їм жадної не дано. Особливо ж вони скаржуться за те, що у Пскові забрали їх гармати польові. Взагалі всі говорять на мене, що я не стою за їхні права і вам, великому государю, не б'юся чолом, що такі діла роблються».
Москва прислала стольника Лутовіяова розглянутися по справі, і сьому стольнику гетьман говорив уже більше подрібно. Показалося, що козаки як були у Пскові, то їздили купувати фураж для коней, але платити могли тільки тими «чехами», якими їм самим платив московській уряд. А що тамошні люди тих «чехів» брати не хотіли аж ніяк, то коні козацькі пропадали з голоду, коли козаки попробували взяти сіна самі, то московське військо накинулося на них, душ 40 утопили та побили, у багатьох повідбирали коней і зброю. Козаки скаржилися боярину Шереметєву, але він нічого не зробив.
«Кажуть про мене, — говорив далі Мазепа, — що гетьман їздить у Москву та получає ордена, а про нас і про наші нужди й не дбає. Але як він і далі так буде робити, то ми підемо служити або польському або шведському королю».
Цар ніби й звелів зробити слідство, але Шереметєв так то все повернув, що вийшли в усім козаки винні:
гармат вони самі не захотіли брати, бо не було на чім везти: бійку зачинали самі й т. д. Так з того нічого й не вийшло.
Але від того часу не перестаємо бачити в листах Мазепи до царя описи настрою українців супроти Москви. «Від тяжких походів козаки й селяне дуже люті і кажуть між собою, що доведеться, мабуть, всім до кінця пропадати: скоро вигублять нас москалі частими та тяжкими походами». Писав і про те, що говорив ханський візир козацькому посланцеві: «Знаємо ми добре, що у вас на Вкраїні-робиться; знаємо, що козаки усі пошилися у злидні. Але нехай тільки будуть із нами по-прежньому в братстві — то за кілька літ стануть такими ж богатими, якими були при Богдані Хмельницькім. Жаль нам вас, як людей військових: пропадете ви скоро, коли будете держатися того народу московського».
І народ дійсно пропадав. Москва, одвічний край насильства і беззаконія, не могла інакше робити як робила, але від того нашим людям було не легше. Історичні документи тих часів — то якась безконечна хартія всякого свавільства, жорстокості і попрання всіх божих і людських прав. Тих випадків сотні, тисячі — і то тільки занотованих у акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим? От їде підполковник Левашов мимо міста Кишенки і шле туди приказ, щоб люди виходили його стрічати хлібом-сіллю — тоді він не буде нікого займати. Кишеньці послухалися, вийшли назустріч з возами, наладованими хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, дали ще й грошима 15 талярів. Левашов усе то взяв, але слова не здержав і ввів своїх москалів до міста. Ті п'янствували, безпутствували кілька день:
попалили у людей хати, повиривали усю городину — мов у ворожий лагер попали. Нарешті, пішли, й Левашов обіщав на відході, що вже тепер — то ніяк не буде нічого злого робити. Але тільки вийшов, прислав назад москалів, і вони забрали у людей усіх волів. Довелося кишеньцям їхати услід та викупляти за чисті гроші. А коли хтось-то сказав Левашову, що се ж .не по закону, то підполковник кинувся зі списом і мало того чоловіка не проколов.
«Полно вамь, блядинн дети, хохльї свои вверхь поднимать! Уже вьі у нась вь мьшкь».
Другий начальник Скотін ішов українськими городами і його москалі били людей, а деяких, мов татари, забирали в полон. Та хіба можна перерахувати й перечислити усі ті кривди, що терпів наш народ від москалів? І Україна хвилювалася, казали, що коли б тепер з'явився такий Петрик, то може й інакше поставилися б до нього люди. Коли гетьман скликав полковників на раду й питався, чи слід зібрати усі полки докупи, аби двинути їх проти запорожців, то полковники відповіли, що се небезпечно, бо тоді там, де нема козаків, селяне скоріш підіймуться й підуть за запорожцями.
А запорожці так прямо вже відмовилися навіть і присягати царю, поки не будуть знесені всі кріпості на їх землях. Як не просив їх царський посол, «отложить новоизмыішленные противнне слова», як не завіряв, що ті крі'пості побудовані для їх же, запорожської користі, січовики знати нічого не хотіли. «Коли кріпосні знищать, тоді й присягу приймемо». І грозили, що підуть у Батурин і вб'ють гетьмана за те, що він тягне московську руку.
Так от воно як було на Україні, а зовсім не так, як
учили нас по російських учебниках історії, що буцімто весь народ аж не тямився, так любив царя і тільки «гнусный изменник» Мазепа хотів учинити зраду, але йому не удалося. Як бачимо, Мазепа ішов тільки туди, куди пхала його сила річей: а що йому не удалося, то на се є багато причин серйозніших, ніж «любов до царя», якої ніколи в нашім народі не було і бути не могло.
По раз перший Петро потяг українських козаків на північ у 1700 році. Гетьман снарядив козаків, призначив наказним полтавського полковника Іскру — як приходить другий приказ від царя: іти самому гетьману з 10.000 козаків. Збирає гетьман козаків, виступає — новий приказ: не йти зовсім. Іде гетьман назад, розпускає людей на польові роботи — знов указ: якнайскоріше зібрати й вислати 12.000. Ідуть ті люди; наказним є Обидовський. Ідуть до Нарви, але поки дійшли, то шведський король, маючи 20 тис. війська, упень розбив 80 тис. москалів. Не було вже по що Обидовському і йти, але все ж козаки провели там на півночі в тих холодах цілу зиму. Натерпілися добре, аж почали тікати. Гетьман, правда, карав утікачів, але сам писав до Москви, що не можна ж уже так з людей знущатися: «одні вернулися зовсім без коней, у других коні ледве повзуть, а всі козаки зосталися і 'без одежі й без обуві».
Вы читаете Іван Мазепа
