робили вред Кримській державі та й тепер завжди робимо. Але дивом дивують поступки московських царів. Не мечем же вони нас здобули, а предки наші добровільно з ними з'єдналися ради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей — москалі обсадилися нашими людьми від усякого ворога, бо звідки б не прийшов неприятель — все буде наші села перше палити, наших людей у неволю забирати, а Москва буде за нами в безпечності, як за кам'яною стіною. Але Москві й того мало — і вона хоче всіх нас обернути у своїх рабів та холопів. Гетьманів наших Многогрішного й Самойловича, що за нас стояли, забрала в неволю, а теперішньому гетьману Москва дозволяє роздавати старшині маєтності, а старшина позаписувала наших людей своїм дітям у вічну неволю, і тільки що у плуг не впрягає. Се Москва дозволяє нашій старшині таке робити для того, щоб наші люди оплошіли та омужичилися, а москалі тим часом заволодіють Дніпром, Самарою та набудують там своїх городів.
Отже подумайте, розумні голови, чи краще нам бути в неволі чи на волі? Чужим слугою чи самому собі паном? У москаля або ляха мужиком — а чи вільним козаком? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький з Військом Запорожським вибився з-під лядського підданства — хіба погано тоді було жити на Україні? Чи не було тоді у козаків золота, серебра й сукон дорогих, коней табунами і скота чередами? Усього було багато. А як стали ми московського царя холопи, то загибла в кінець чигиринська сторона, а у тих наших братів, що перегнала Москва на лівий бік Дніпра, і їсти не було чого. Багато наших людей сидять у неволі по московських городах. А ще нехай вам, панове, буде й те відоме, що сам гетьман з поради aqx полковників прислав до мене секретно чоловіка і велів передати, що як тільки ми наблизимося до Самари, то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами і будемо разом бити москаля».
І Петрик пішов з ордою до Запоріжжя. В Кам'янім Затопі (се була кріпость недалеко від Січі) запорожці стріли Петрика і вели з ним довгі переговори. Петрик казав одно: «Як тепер ми не виб'ємося з-під московського ярма, то не виб'ємося вже з під нього ніколи».
Але ж Січ Запорожська й тепер не рішилася вся піти за Петриком, і дозволено було йти тільки охочим. Таких набралося тисячі зо три. І вони виголосили Петрика гетьманом. Новий гетьман випустив універсал до всього народу українського, де писав що хоче вибавити народ з-під тиранства московського, і закликав готовитися, «в сю військову путь проти ворога свого москаля, аби з божою поміччю скинути невільниче ярмо з ваших козацьких хребтів. Знайте, що ся війна проти москаля роспочалася не з чого іншого, як ради вашої свободи й загального добра. Самі знаєте, що з нами роблять москалі — станьте ж дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді самі у себе такий порядок, який самі захочете. І будете мати ту свободу, яку мали предки ваші піри Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не встанете за свою свободу то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами і ніхто вже потім за вас не заступиться».
Що ж робить Мазепа? А висилає проти Петрика п'ять •полків, а сам з другими п'ятьма іде услід, пославши до Москви просьбу, щоб теж поспішали із своїми військами. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста переходять на сторону Петрикову: от перейшла Царичанка, от перейшов Китай-городок (се тепер містечка Кобелякського повіту при р. Орелі); кишенські й сокільські жителі по правім березі теж готові перейти, і всюди по людях іде гомін, навіть серед війська самого гетьмана чуються крики: «будемо москаля бити!»
Москва сильно перетривожилася. Бо приїхав туди стрілець з України і розповідав, що весь край схвилювався і всі явно говорять:
«Нехай тільки прийде Петрик з Військом Запорожським — то ми всі пристанемо до нього».
Але — скінчилося то все несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками і тепер вони нараз кинули все діло. І Петірик зостався сам. Він пішов назад з ордою і жив у Перекопі. Туди прибували до нього люди, і він усім казав:
«Я що надумав, те зроблю. Вижену москаля й усіх вас освобожу з московської неволі».
І дійсно, коли кримці вибрали собі нового хана, Петрик уговорив його таки йти на Москву, а до запорожців знов вислав грамоту. В ній говорив, що минулого літа не міг довести діла до кінця, бо татари його покинули, але новий хан тепер твердо постановив допомогти українцям вибратися з-під московського підданства.
«Не ласьтеся, браття, на ті гроші, що вам шлють московські царі: се вони роблять так тому, що бачуть вовка у лісі. Але нехай тільки Москва помириться з Кримом — зараз же видасть частину України орді, а другу забере собі у вічну неволю. Не прив'язуйтеся до тої Москви, як риба-судак до волока, що її ще тягнуть, а вона вже до ниток прилипла. Отак і ви добровільно прийшли до Москви, а вона з вами те ж зробила, що учинила й з тими, яких перед Вами у неволю забрала».
Але Запоріжжя знов не пішло все за Петриком, а тільки охочі. Петрик з ордою підійшов аж до Полтави, та знов повторилася торічна історія, татари його кинули й пішли геть. Так не вдіяв нічого Петрик і на сей раз.
Ще раз бачимо його в 1695 році, коли він ішов разом з ордою і знов писав універсали до народу, але не судилося Петрикові нічого зробити. Татари знов його кинули — і Петрик зостався сам. Мазепа пообіцяв дати тому тисячу рублів, хто уб'є Петрика. Знайшовся охочий, якийсь Вечірченко: він догнав Петрика й проколов його списом, але нагородою не поживився, бо й самого його вбили.
Ми умисне зупинилися довше на Петрику, щоби показати, що нарід український не забув ще своєї свободи, що знаходилися люди, які уміли говорити слова про Україну, про весь нарід український, про волю й незалежність. Значить, були ще ті слова в устах народних. А хто ж знав їх тепер, перед революцією? Який не тільки канцелярист, а хто хочете, від посліднього мужика до найвищої людини на Україні — хто кричав так, як Петрик:
«Як тепер не виб'ємося з-під Московського ярма, то не виб'ємося вже з-під нього ніколи! Станьте дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді у себе самі такий порядок, який самі хочете, і будете мати ту свободу, яку мали предки ваші при Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не виступите за свою свободу — то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами».
Ні, таких уже слів не знав ніхто. Прийшла світова війна, прийшов єдиний час, коли можна було щось видобути для свого народу, інші й добували — а ми... мовчали. Покірно, як бики, ішли «русскими полками», ішли куди погонять, ішли навіть на рідного брата, в Галичину. Ішли нищити свою ж українську культуру, і ніхто тоді не крикнув Петриковими словами: «Гей, українці, начувайтесяі Прийшов такий час, який не повториться ніколиі Коли тепер не здобудемо волі своєму народу — вічно зостанемося московськими рабами...»
Ні, ніхто таких слів не говорив, забув народ сі слова... І котила над українськими головами всемирна війна грізні свої хвилі, і ніс наш народ жертву криваву — але не для себе, не для своїх дітей, а для чужих дітей.
А тоді бач ще такі слова говорили. Канцелярист говорив і голову свою ніс не за чужу ідею і не на чуже торжество, а за долю рідного народу. Що не піднявся за ним увесь нарід? А за ким із соціалістів він зразу піднімався? Чи не убивав він так само кождого соціаліста, як Вечірченко убив Петрика? Завше люди убивали самих Пророків, починаючи від Христа і по днесь-день, бо тільки кров пророка, а не слово, возвишає маси і веде їх за тінями пророків. Петрик не пророк, але ідея його пророча — ідея свободи рідного краю. І поліг Петрик, але «слава не вмре не поляже» — і настав час, коли видобудемо ми із старих архівів всі імена борців наших за волю народу, а серед них і Петрикові місце.
А що ж робилося ще по Україні? Воювала вона. Безперестанно воювала по приказу царському. От наші люди добувають Очаків під командою генерального осавула Ломиковського. Держить наше військо безперестанну сторожу при тій нововибудованій кріпості на Самарі. Під проводом Гамалії б'ється проти татар під Доматовим. Знов ідуть козаки під Очаків і на Буджаки за Дніпро іде Лизогуб Яків з 20 тисячами. І під Перекоп, куди з такою бідою ледве дістався колись князь Голіцин. І зимували наші полки в боєвім строю. І ретраншементи робили коло р. Синюхи. І на берегах Азовського моря билися — словом, де тільки й не лягало нашого трупу козацького.
А потім затіяв цар Петро Пзова добувати. Велів самому Мазепі з усіма козаками йти. Козачество пішло. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдаках Дніпром, а гетьман з усім військом степом. Козаки в сей похід взяли 14 міст, а цар Петро нічого: як пишеться в літописі: «Государь Царь Петрь Алексіевичь сь войскомь ходилі подь Азові, но не взяль, токмо каланчу».
Тоді цар на слідуючий рік узяв уже й українські полки з собою під Азов і се йому вийшло на добре. «17 числа іюня козаки ворвались вь самый городь й овладели однимь городскимь больверкомь сь четырьмя вь нем большими пушками, вь которомь укрепившись й прибавивь кь тому й пушекь своихь, произвели внутрь города сильну пальбу, продолжавшуюся безпрерывно целые сутки». Турки не видержали й піддалися. Цар на радощах поїхав празникувати, а діло все поручив Мазепі, Мазепа розбив сильну армію Ісляма-паші і два роки ще держав турків на своїх плечах, аж поки вони не замирили за царем на 30 літ.
А не встигли козаки вернутися з походу, як прийшов царський приказ — готовитись до війни зі Швецією... Сього було занадто. «От уже 11 літ, писав Мазепа царю, — вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, але й з воєводськими листами, гребують від жителів собі корму й пиття, а ні — то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ аби без царських грамот гетьманських проїзжих аркушів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться й знати того не хоче».
Отже подумайте, розумні голови, чи краще нам бути в неволі чи на волі? Чужим слугою чи самому собі паном? У москаля або ляха мужиком — а чи вільним козаком? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький з Військом Запорожським вибився з-під лядського підданства — хіба погано тоді було жити на Україні? Чи не було тоді у козаків золота, серебра й сукон дорогих, коней табунами і скота чередами? Усього було багато. А як стали ми московського царя холопи, то загибла в кінець чигиринська сторона, а у тих наших братів, що перегнала Москва на лівий бік Дніпра, і їсти не було чого. Багато наших людей сидять у неволі по московських городах. А ще нехай вам, панове, буде й те відоме, що сам гетьман з поради aqx полковників прислав до мене секретно чоловіка і велів передати, що як тільки ми наблизимося до Самари, то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами і будемо разом бити москаля».
І Петрик пішов з ордою до Запоріжжя. В Кам'янім Затопі (се була кріпость недалеко від Січі) запорожці стріли Петрика і вели з ним довгі переговори. Петрик казав одно: «Як тепер ми не виб'ємося з-під московського ярма, то не виб'ємося вже з під нього ніколи».
Але ж Січ Запорожська й тепер не рішилася вся піти за Петриком, і дозволено було йти тільки охочим. Таких набралося тисячі зо три. І вони виголосили Петрика гетьманом. Новий гетьман випустив універсал до всього народу українського, де писав що хоче вибавити народ з-під тиранства московського, і закликав готовитися, «в сю військову путь проти ворога свого москаля, аби з божою поміччю скинути невільниче ярмо з ваших козацьких хребтів. Знайте, що ся війна проти москаля роспочалася не з чого іншого, як ради вашої свободи й загального добра. Самі знаєте, що з нами роблять москалі — станьте ж дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді самі у себе такий порядок, який самі захочете. І будете мати ту свободу, яку мали предки ваші піри Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не встанете за свою свободу то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами і ніхто вже потім за вас не заступиться».
Що ж робить Мазепа? А висилає проти Петрика п'ять •полків, а сам з другими п'ятьма іде услід, пославши до Москви просьбу, щоб теж поспішали із своїми військами. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста переходять на сторону Петрикову: от перейшла Царичанка, от перейшов Китай-городок (се тепер містечка Кобелякського повіту при р. Орелі); кишенські й сокільські жителі по правім березі теж готові перейти, і всюди по людях іде гомін, навіть серед війська самого гетьмана чуються крики: «будемо москаля бити!»
Москва сильно перетривожилася. Бо приїхав туди стрілець з України і розповідав, що весь край схвилювався і всі явно говорять:
«Нехай тільки прийде Петрик з Військом Запорожським — то ми всі пристанемо до нього».
Але — скінчилося то все несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками і тепер вони нараз кинули все діло. І Петірик зостався сам. Він пішов назад з ордою і жив у Перекопі. Туди прибували до нього люди, і він усім казав:
«Я що надумав, те зроблю. Вижену москаля й усіх вас освобожу з московської неволі».
І дійсно, коли кримці вибрали собі нового хана, Петрик уговорив його таки йти на Москву, а до запорожців знов вислав грамоту. В ній говорив, що минулого літа не міг довести діла до кінця, бо татари його покинули, але новий хан тепер твердо постановив допомогти українцям вибратися з-під московського підданства.
«Не ласьтеся, браття, на ті гроші, що вам шлють московські царі: се вони роблять так тому, що бачуть вовка у лісі. Але нехай тільки Москва помириться з Кримом — зараз же видасть частину України орді, а другу забере собі у вічну неволю. Не прив'язуйтеся до тої Москви, як риба-судак до волока, що її ще тягнуть, а вона вже до ниток прилипла. Отак і ви добровільно прийшли до Москви, а вона з вами те ж зробила, що учинила й з тими, яких перед Вами у неволю забрала».
Але Запоріжжя знов не пішло все за Петриком, а тільки охочі. Петрик з ордою підійшов аж до Полтави, та знов повторилася торічна історія, татари його кинули й пішли геть. Так не вдіяв нічого Петрик і на сей раз.
Ще раз бачимо його в 1695 році, коли він ішов разом з ордою і знов писав універсали до народу, але не судилося Петрикові нічого зробити. Татари знов його кинули — і Петрик зостався сам. Мазепа пообіцяв дати тому тисячу рублів, хто уб'є Петрика. Знайшовся охочий, якийсь Вечірченко: він догнав Петрика й проколов його списом, але нагородою не поживився, бо й самого його вбили.
Ми умисне зупинилися довше на Петрику, щоби показати, що нарід український не забув ще своєї свободи, що знаходилися люди, які уміли говорити слова про Україну, про весь нарід український, про волю й незалежність. Значить, були ще ті слова в устах народних. А хто ж знав їх тепер, перед революцією? Який не тільки канцелярист, а хто хочете, від посліднього мужика до найвищої людини на Україні — хто кричав так, як Петрик:
«Як тепер не виб'ємося з-під Московського ярма, то не виб'ємося вже з-під нього ніколи! Станьте дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді у себе самі такий порядок, який самі хочете, і будете мати ту свободу, яку мали предки ваші при Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не виступите за свою свободу — то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами».
Ні, таких уже слів не знав ніхто. Прийшла світова війна, прийшов єдиний час, коли можна було щось видобути для свого народу, інші й добували — а ми... мовчали. Покірно, як бики, ішли «русскими полками», ішли куди погонять, ішли навіть на рідного брата, в Галичину. Ішли нищити свою ж українську культуру, і ніхто тоді не крикнув Петриковими словами: «Гей, українці, начувайтесяі Прийшов такий час, який не повториться ніколиі Коли тепер не здобудемо волі своєму народу — вічно зостанемося московськими рабами...»
Ні, ніхто таких слів не говорив, забув народ сі слова... І котила над українськими головами всемирна війна грізні свої хвилі, і ніс наш народ жертву криваву — але не для себе, не для своїх дітей, а для чужих дітей.
А тоді бач ще такі слова говорили. Канцелярист говорив і голову свою ніс не за чужу ідею і не на чуже торжество, а за долю рідного народу. Що не піднявся за ним увесь нарід? А за ким із соціалістів він зразу піднімався? Чи не убивав він так само кождого соціаліста, як Вечірченко убив Петрика? Завше люди убивали самих Пророків, починаючи від Христа і по днесь-день, бо тільки кров пророка, а не слово, возвишає маси і веде їх за тінями пророків. Петрик не пророк, але ідея його пророча — ідея свободи рідного краю. І поліг Петрик, але «слава не вмре не поляже» — і настав час, коли видобудемо ми із старих архівів всі імена борців наших за волю народу, а серед них і Петрикові місце.
А що ж робилося ще по Україні? Воювала вона. Безперестанно воювала по приказу царському. От наші люди добувають Очаків під командою генерального осавула Ломиковського. Держить наше військо безперестанну сторожу при тій нововибудованій кріпості на Самарі. Під проводом Гамалії б'ється проти татар під Доматовим. Знов ідуть козаки під Очаків і на Буджаки за Дніпро іде Лизогуб Яків з 20 тисячами. І під Перекоп, куди з такою бідою ледве дістався колись князь Голіцин. І зимували наші полки в боєвім строю. І ретраншементи робили коло р. Синюхи. І на берегах Азовського моря билися — словом, де тільки й не лягало нашого трупу козацького.
А потім затіяв цар Петро Пзова добувати. Велів самому Мазепі з усіма козаками йти. Козачество пішло. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдаках Дніпром, а гетьман з усім військом степом. Козаки в сей похід взяли 14 міст, а цар Петро нічого: як пишеться в літописі: «Государь Царь Петрь Алексіевичь сь войскомь ходилі подь Азові, но не взяль, токмо каланчу».
Тоді цар на слідуючий рік узяв уже й українські полки з собою під Азов і се йому вийшло на добре. «17 числа іюня козаки ворвались вь самый городь й овладели однимь городскимь больверкомь сь четырьмя вь нем большими пушками, вь которомь укрепившись й прибавивь кь тому й пушекь своихь, произвели внутрь города сильну пальбу, продолжавшуюся безпрерывно целые сутки». Турки не видержали й піддалися. Цар на радощах поїхав празникувати, а діло все поручив Мазепі, Мазепа розбив сильну армію Ісляма-паші і два роки ще держав турків на своїх плечах, аж поки вони не замирили за царем на 30 літ.
А не встигли козаки вернутися з походу, як прийшов царський приказ — готовитись до війни зі Швецією... Сього було занадто. «От уже 11 літ, писав Мазепа царю, — вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, але й з воєводськими листами, гребують від жителів собі корму й пиття, а ні — то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ аби без царських грамот гетьманських проїзжих аркушів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться й знати того не хоче».
Вы читаете Іван Мазепа
×