СТО ВОВКІВ
Розказував один парубок:
— Як ішов я вчора лісом, то ж то страховини мені було! Ледве втік!
Питаються його:
— А що ж там таке?
— Та, мабуть, аж сто вовків як поженеться за мною!
— Овва!
— Чого овва? Хоч не сто, а півсотні було!
— Та їх і в лісі стільки нема!
— От же й не вірить! Я ж кажу, що, мабуть, штук з десяток гналося...
— Та ну бо, не бреши!
— Та хіба б я брехав! Я ж кажу: як наполіг за мною вовк...
— Та де ж ти його бачив?
— Ну, їй-богу ж, за кущем щось: шелесть... шелесть... Таке сіре та мале, а хвіст, як шило.
СІМ ВОВКІВ
Іду я вночі понад став, аж там вовків повен став; я присів, а їх тільки сім; я вкляк, а їх уже п ять: я стою, стою — білий день, а то в воді — чорний пень!
ОКАЗІЯ
Виїхав мужик у степ і дуже рано, так, що й не розвиднялось ще. Дуже він боязкий був, а проте виїхав, і жінка аж зраділа було. Та незадовго відчиняються ворота, і у двір заїжджає її чоловік.
— Чого ти повернувся? — запитала жінка.
— Та от, нахаба якась, — каже чоловік, — зранку на мене щось свистить. Іду, а воно свистить та й свистить. Що я не робив — воно свистить. Запріг воли та й приїхав оце додому. Хтозна, що воно свистить та й свистить?
— А як ти дома був, так не свистіло? — спитала жінка.
— Свистіло, — відказав чоловік,
— А ну, почекай, — каже жінка. Підходить до нього, а це у нього в носі такі висвисти. — Тю! — каже вона, — та це ж у тебе в носі!
— Та невже? — дивується чоловік. — Отака оказія! А я й не туди! Коли був би знав, так із поля не вертався б.
ХВАЛЬКИ
Купив собі чоловік нові чоботи, жінці персні, а дочці сережки.
Настало свято, усі і повбирались у новеньке.
Коли це заходить якийсь гість.
Чоловік сів на покуті, човга ногами, виставивши нові чоботи, сам хату озирає, а тоді, ногою показуючи (щоб чоботи бачили):
— А чом це у вас, — каже, — хата не метена.
А жінка виставила наперед себе руки, розчепіривши пальці, щоб персні видно було, та й каже:
— Чи я ж не казала?
