подумала вона, – воно звичне. Може всміхатися. І руки не тремтять. І погляд впевнений. Як завжди у мене, холоднокровної».
Однак нещодавно, коли вона щойно вийшла зі спальні, Голомозий пильно придивлявся до неї. Може, помітив сліди сліз на її обличчі. Вони, напевне, ще залишилися після того, як вона плакала. Подумавши про це, Аомаме занепокоїлася. Можливо, він здивувався, чого це вона, розминаючи лідерові м'язи, мала б пускати сльозу. Чи не запідозрив, що сталося щось незвичайне? Може, відчинивши двері, знову зайшов подивитися на лідера й відкрив, що його серце зупинилося…
Аомаме сягнула рукою до пояса й помацала рукоятку пістолета. «Треба заспокоїтися, – подумала вона. – Нема чого боятися. Якщо страх буде видно на обличчі, охоронець засумнівається».
Приготувавшись до найгіршого, вона взяла лівою рукою спортивну сумку й сторожко вийшла з туалетної кімнати. Її права рука могла в будьяку мить схопити пістолет. Однак у кімнаті нічого особливого не сталося. Голомозий, схрестивши руки, стояв посеред кімнати й, примруживши очі, про щось думав. Кінський хвіст, незмінно сидячи на стільці біля входу, спокійно спостерігав, що відбувається навколо. Його холодна пара очей скидалася на кулемет бомбардувальника. Він звик наодинці стежити за блакитним небом. Його очі відсвічували блакиттю.
– Мабуть, утомилися, – сказав Голомозий. – Може, вип'єте кави із сандвічами?
– Дякую, – відповіла Аомаме. – Після роботи я не відчуваю голоду. Приблизно через годину поволі з'являється апетит.
Голомозий кивнув. І з внутрішньої кишені піджака вийняв товстий конверт і, ніби зваживши його вагу на долоні, передав Аомаме.
– Вибачте, але ми платимо вам не лише за візит. Як я вже казав, дуже просимо, щоб про сьогоднішню зустріч ніхто не дізнався.
– Ви хочете сказати, що платите мені також за мовчання? – жартома спитала вона.
– Ні, просто хочемо сказати, що забрали у вас багато часу, – навіть не всміхаючись, відповів охоронець.
– Я зберігаю таємницю незалежно від грошової суми. Це входить у рамки моєї роботи. Назовні ніщо не просочується, – сказала Аомаме й, узявши конверт, запхала його в спортивну сумку. – Розписку дати?
Голомозий хитнув головою.
– Не треба. Все це залишається між нами. Декларувати його як дохід нема потреби.
Аомаме мовчки кивнула.
– Мабуть, чимало потрудилися? – поцікавився Голомозий.
– Більше, ніж завжди, – відповіла Аомаме.
– Бо йдеться про незвичайну людину.
– Начебто.
– Це незамінна людина, – сказав охоронець. – Тривалий час страждав від страшного фізичного болю. Так би мовити, перебрав на себе наші муки. Нашим бажанням було хоч трохи той біль зменшити.
– Позаяк основна причина болю невідома, то нічого певного не можна сказати, – добираючи слова, сказала Аомаме. – Гадаю,
Голомозий кивнув.
– Як бачимо, і ви досить вморилися.
– Можливо, – відповіла Аомаме.
