Безвітрий й майже без хвиль на морі. Літо вже минуло, й тонкий піджак з бавовняної тканини поверх сорочки з короткими рукавами був якраз доречним. Приморське місто, з якого позникали курортники, несподівано виявилося безлюдним. «Схоже, що воно справді стало котячим», – подумав Тенґо.
Перекусивши в забігайлівці біля станції, він сів у таксі. До оздоровниці прибув після першої. Як і минулого разу, за конторкою його зустріла та сама медсестра середнього віку. І вчора ввечері вона підійшла до телефону. Її прізвище – Тамура. Вона пам'ятала Тенґо й тепер була трохи люб'язнішою, ніж першого разу. Навіть злегка всміхалася. Можливо, на неї трохи вплинуло те, що цього разу він охайніше одягнувся.
Насамперед вона провела його до їдальні й почастувала кавою. «Будь ласка, трохи почекайте. Сенсей прийде сюди», – сказала вона. Через хвилин десять, витираючи рушником руки, з'явився батьків лікар – чоловік років п'ятдесяти з жорстким сивуватим волоссям. Очевидно, виконував якусь роботу, скинувши лікарняний халат. У тренувальних штанах, бавовняній сорочці, зношених спортивних кедах, він, міцної статури, скидався швидше на тренера університетської команди, яка ніяк не може піднятися вище другої ліги, ніж на лікаря оздоровниці.
Його розповідь загалом збігалася з тим, що Тенґо почув учора ввечері по телефону. «На жаль, з медичного погляду зараз уже майже нема ради», – скрушно повідомив лікар. З виразу його обличчя і висловлювання було видно, що він щиро співчуває.
– Здається, вже не залишилося іншого способу, як тільки вам, синові, звертатися до нього, розбуджувати в ньому охоту до життя.
– Якщо хтось звертається, то батько чує? – спитав Тенґо.
Сьорбаючи теплуватий зелений чай, лікар нахмурився.
– Правду кажучи, невідомо. Батько в коматозному стані. На звертання фізично майже не реагує. Взагалі кажучи, дехто з таких хворих навіть у глибокій комі чує навколишні голоси й до певної міри розуміє, що йому кажуть.
– Але цього зовні не видно, чи не так?
– Не знаю.
– Я побуду тут до половини сьомої вечора, – сказав Тенґо. – І за цей час, якщо вдасться, спробую з ним поговорити.
– Якщо помітите якусь реакцію, повідомте мені, будь ласка, – сказав лікар. – Я буду поблизу.
Молода медсестра Адаті провела Тенґо до батькової палати. Батька перемістили у відділення з одномісною палатою, призначене для тяжкохворих. Коліщата крутилися тільки в одному напрямі. Переміщатися далі вже не було куди. У цій вузькій, непривітній палаті ліжко займало майже половину її площі. За вікном простягався сосновий бір, що своїми густими кронами, немов стіною, відділяв оздоровницю від неспокійного реального світу й захищав од вітру. Коли медсестра пішла, Тенґо залишився удвох з батьком, що спав, звернувши обличчя до стелі. Сівши на маленький дерев'яний стілець, поставлений коло ліжка, Тенґо глянув на батькове обличчя.
У головах стояв штатив крапельниці, а з пластмасової банки через трубку витікала рідина у вену руки. І в сечоводі стирчав катетер для відведення сечі, якої виявилося навдивовижу мало. Порівняно з попереднім місяцем батько здавався ще більш змарнілим. На худих щоках і підборідді стирчало біле волосся, яке днів два не голили. Його очі завжди були запалими, але тепер вони запали ще глибше. Здавалося, що довелося б використати якийсь спеціальний інструмент, щоб витягти очні яблука із заглибин. Повіки обох очей, немов затуляючи ці западини віконницями, міцно заплющилися, а рот залишався ледьледь розтуленим. Його дихання не було чути, та коли Тенґо наблизився вухом до обличчя, то відчув легенький рух повітря. Життя потай ще жевріло в ньому на найнижчому рівні.
Тенґо відчув як щось страшно реальне слова, які сказав учора ввечері по телефону лікар про те, що, мовляв, «так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд».
Поїзд з назвою «Батько» поволі зменшував швидкість і, до останку використовуючи інерцію, отот мав зупинитися посеред рівнини. Тільки одне втішало: в ньому не залишилося жодного пасажира. Навіть якщо поїзд зупиниться, ніхто з цього приводу не скаржитиметься.
«Треба щось сказати», – подумав Тенґо. Але що, як і яким голосом заговорити, не знав. Навіть вирішивши заговорити, не знаходив жодних змістовних слів.
– Тату, – тихо прошепотів він. Однак наступні слова не з'являлися в голові.
Він підвівся зі стільця і, підійшовши до вікна, подивився на старанно доглянутий газон та високе небо, що простягалося над сосновим бором. На великій антені сиділа ворона й, гріючись у сонячному промінні, сторожко озиралася навколо. В узголів'ї батькового ліжка стояв транзисторний приймач з будильником, але батькові вже не треба було звертати на нього уваги.
– Я – Тенґо. Щойно приїхав з Токіо. Ви чуєте мене? – все ще стоячи біля вікна й дивлячись на батька, сказав він. Реакції зовсім не було. Його голос, на мить струснувши повітря, безслідно поглинула цілковита порожнеча.
«Він отот помре», – подумав Тенґо. Зрозумів це, коли глянув на глибоко запалі очі. Батько вже остаточно вирішив скінчити життя. Заплющивши очі, заснув глибоким сном. Хоч би що Тенґо говорив і хоч як підбадьорював, його рішення не вдасться змінити. З медичного
