– Так чи інакше, цю дівчину треба було шукати якомога скоріше. Я йшов до неї надто довгим кружним шляхом. Був млявим. Як би це краще сказати… був сором'язливим у сердечних питаннях. Фатально.
Він підвівся зі стільця й, підступивши до підвіконня, глянув на сосновий бір. Вітер ущух. Не було чути й морського шуму. Здоровенна кішка проходила через двір. Її обвислий живіт свідчив, що вона, здається, кітна. Лігши під деревом, вона розкинула ноги й почала облизувати живіт.
Обіпершись на підвіконня, Тенґо розповідав батькові.
– Та попри це останнім часом моє життя начебто нарешті змінюється. Так мені здається. Правду кажучи, я довгий час злився на вас, тату. З дитячих років уважав, що не заслужив такого жалюгідного, скрутного становища, що гідний набагато щасливішого середовища. Відчував, що таке ставлення до мене несправедливе. Мені здавалося, що однолітки щасливі й задоволені. Що вони, з гіршими здібностями й рисами характеру, живуть набагато веселіше порівняно зі мною. Я тоді серйозно хотів, щоб ви не були моїм батьком. Постійно думав, що це якась помилка й ви – не мій справжній батько. Що між нами нема кровної спорідненості.
Тенґо ще раз зиркнув на кішку за вікном. А вона, не відаючи, що за нею стежать, знічев'я лизала свій роздутий живіт. Не відриваючи від неї очей, Тенґо розповідав далі.
– Тепер я так не вважаю. Так не думаю. Гадаю, що перебував у гідному середовищі й мав гідного батька. Правду кажу. Якщо казати щиро, то я був нікудишньою людиною. Нічого не вартою. У певному розумінні я сам себе звів нанівець. Тепер я це добре розумію. У дитинстві я справді був математичним вундеркіндом. Усі на мене звертали увагу, балували. Та врештірешт мій талант виявився нездатним розвиватися в якомусь змістовному напрямі. Він просто зупинився
Відкривши пляшку принесеної мінеральної води, Тенґо зробив один ковток. Потім знову сів на стілець.
– Як я вже казав, я вам дякую. Я не вважаю себе вашим справжнім сином. Упевнений у цьому. Але дякую, що виховали мене, кровно з вами не пов'язаного. Напевне, вам одному це було нелегко робити. Мені й зараз до болю в грудях неприємно згадувати про те, як я ходив з вами збирати абонентну плату для «NHK». Але, очевидно, ви не могли придумати іншого способу спілкування зі мною. Як би це краще сказати… так вам
Тенґо знову зробив паузу, щоб його слова проникли в батькову голову. І тим часом збирався з думками.
– Однак у дитинстві я, звичайно, цього не розумів. Лише соромився і зле почувався у неділю, коли однокласники розважалися, а я мусив ходити з вами збирати абонентну плату. Я з нестерпною огидою думав про її настання. Однак тепер я дещо розумію. І зовсім не хочу сказати, що ви робили правильно. Ви ранили мою душу. Малій дитині було тяжко це зносити. Та що було – загуло. І не варто цим перейматися. Зрештою завдяки цьому я, здається, посвоєму загартувався. Жити в цьому світі – нелегка справа. Я навчився цього на власній шкурі.
Тенґо розкрив обидві руки й довго дивився на долоні.
– Якось я тепер житиму. Набагато краще, ніж досі, й не буду даремно блукати кружною дорогою. Я не знаю, чого ви хочете. Можливо, тільки спокійно спати. Більше не прокидаючись. Якщо так хочете, то робіть. Якщо цього бажаєте, то я не можу вам у цьому завадити. Не маю іншої ради, як залишити вас міцно спати. І всетаки я хотів вам про все розповісти. Що досі робив. Що зараз думаю. Можливо, ви не хотіли цього слухати. Якщо це правда, то вибачте, що завдав вам клопоту. В усякому разі, більше нічого не можу вам сказати. Сказав те, що вважав за потрібне. Більше вам не заважатиму. Можете скільки завгодно міцно спати.
Після п'ятої прийшла медсестра Омура з олівцем у волоссі й перевірила об'єм рідини у крапельниці. Цього разу температуру батькового тіла не міряла.
– Нічого особливого не сталося?
– Нічого. Батько тільки спав, – відповів Тенґо.
Медсестра кивнула.
– Незабаром прийде лікар. Каванасан, до котрої години ви можете побути?
Тенґо зиркнув на годинник.
– О сьомій годині вечора сідаю в електричку. Отже, побуду тут до половини сьомої.
Медсестра записала це на папці й олівець знову встромила у волосся.
