Тенґо мовчки дивився на Усікаву. А той, примруживши очі, шкріб надзвичайно велику мочку маленького вуха. Дивитися на будову його тіла нітрохи не набридало.
– Ніні, я нікому не прохоплюся, – переконував Усікава. І жестом показав, як триматиме язик за зубами. – Обіцяю! Я вмію мовчати. Кажуть, начебто в попередньому житті я був молюском «хамаґурі». Вашу таємницю нікому не видам. Як знак особистої до вас прихильності.
На цих словах Усікава врешті підвівся з дивана й кілька разів розгладив складки на костюмі. Однак від цього вони не зникли, а зайвий раз тільки привертали до себе увагу.
– Якщо зміните свою думку щодо фінансової допомоги, то будьколи подзвоніть за номером телефону, вказаним на візитній картці. Ще не пізно. Ні цього року, ні наступного, – сказав Усікава й вказівними пальцями двох рук показав, як Земля обертається навколо Сонця. – Ми вас не квапимо. Таким чином я принаймні дістав нагоду побачитися з вами й під час розмови передати наше послання.
Потім Усікава ще раз усміхнувся, ніби напоказ виставивши свої гнилі зуби, обернувся й вийшов з приймальні.
До початку наступної лекції Тенґо перебирав у пам'яті те, що почув від Усікави. Схоже, ніби цей чоловік докопався до того, що Тенґо брав участь у створенні «Повітряної личинки». Це прочитувалося в його манері висловлюватися. «Я хочу лише підкреслити, що ви не досягнете добрих результатів, якщо задля заробітку розмінюватимете свій талант і час на дрібниці», – натякав Усікава.
«Ми знаємо», – це, напевне, їхнє послання. «Таким чином я принаймні дістав нагоду побачитися з вами й під час розмови передати наше послання».
Невже
З візитною карткою Усікави Тенґо пішов до секретарки.
– Послухайте, у мене до вас ще одне прохання, – сказав він.
– Яке? – спитала вона, сидячи в кріслі.
– Подзвоніть туди й запитайте, чи це «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». І чи його директор Усікава є зараз на роботі. Якщо скажуть, що нема, то спитайте, коли повернеться. Якщо ж зацікавляться, хто питає, назвіть навмання будьяке прізвище. Я сам міг би все це зробити, але побоююсь, що мій голос упізнає Усікава, якщо його застану.
Секретарка набрала номер кнопками. На тому кінці лінії підняли слухавку, й відбулася коротка, стисла розмова, як належить професіоналам.
– «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» справді існує, – розповіла секретарка. – Слухавку взяла тамтешня колега років двадцяти п'яти. Відповідь була досить чесною. Усікава справді там працює. Повернеться в офіс о пів на четверту. Мого прізвища не питала. На її місці я це зробила б.
– Звичайно, – погодився Тенґо. – В усякому разі, дякую.
– Нема за що, – відповіла вона, повертаючи йому візитну картку Усікави. – До речі, Усікавасан – це той чоловік, який щойно сюди приходив?
– Так.
– Я бачила краєм ока, але чомусь він здався мені страшнуватим.
Тенґо запхав візитівку в гаманець.
– Гадаю, що враження не зміниться, навіть якщо довго на нього дивитися.
– Я ніколи не хочу судити про людей лише за їхньою зовнішністю. Бо вже помилялася і потім жалкувала. Та з першого погляду мені здалося, що цей чоловік не вартий довіри. Я й зараз так думаю.
– Так думаєте не ви самі, – сказав Тенґо.
