– Нерівня йому. Тамару служив у диверсійнорозвідувальному загоні Сил самооборони. Там його навчили вмить виконувати те, що потрібне для досягнення мети. Ні перед ким не завагається. А от аматор завагається. Особливо коли перед ним молода жінка.
Господиня відхилилася назад, на спинку крісла, й глибоко зітхнула.
– Поки ви обслуговуватимете лідера, обидва охоронці, очевидно, сторожитимуть у сусідній кімнаті. Тож ви перебуватимете з ним лише одну годину. Поки що ми домовилися про таке. Однак ніхто не знає, що насправді там відбуватиметься. Все надзвичайно плинне. Зазвичай лідер не відкриває подробиць свого плану.
– Скільки йому років?
– Кажуть, можливо, п'ятдесят п'ять. Великої статури. На жаль, більше нічого невідомо.
Тамару ждав Аомаме на виході. Вона передала йому копію ключа від квартири, права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Він повернувся у будинок і поробив копії з переданих документів. Перевірив складені копії й оригінали віддав Аомаме. Після того він повів її у неоздоблену тісну прямокутну кімнатку поруч з виходом, з малюсіньким вікном, відчиненим у двір, з кондиціонером, що тихенько хурчав на стіні. Тамару посадив гостю на маленький дерев'яний стілець, а сам сів за стіл. На стіні висіли рядочком чотири екрани моніторів. При потребі відеокамери могли змінювати кут зору, а зображення в них записувалося на відеомагнітофони. На першому справа екрані було видно вхід до притулку, де мешкали жінки, нового сторожового пса, трохи більшого за попереднього, він відпочивав, лежачи на землі.
– Відеомагнітофон не зафіксував того, як загинула вівчарка, – ніби випереджаючи запитання Аомаме, сказав Тамару. – Тоді вона не була на припоні. Можливо, хтось відв'язав її, бо сама вона цього не зробила б.
– Хтось, на кого вона не гавкала?
– Виходить, що так.
– Дивно, еге ж?
Тамару кивнув. Але нічого не відповів. Досі він також невідступно думав про таку можливість. Але зараз не мав що сказати.
Потім він простягнув руку й, висунувши шухляду комода, витягнув чорну вінілову сумку, а з неї з під бляклого сірого купального рушника – чорнолискучий металевий виріб. Це був мініатюрний автоматичний пістолет. Нічого не кажучи, Тамару передав його Аомаме. Вона мовчки взяла його. І в руці оцінила його вагу. Він був набагато легший, ніж здавалося. І така легенька річ приносила людям смерть.
– Ви щойно допустили дві серйозні помилки. Знаєте, які? – сказав Тамару.
Аомаме згадала про свої дії, але не розуміла, в чому помилилася. Просто взяла переданий пістолет.
– Не знаю, – відповіла вона.
– Поперше, беручи пістолет, ви не перевірили, чи він заряджений, а якщо заряджений, то чи поставлений запобіжник. Подруге, взявши його в руки, ви на коротку мить повернули його дуло в мій бік. Обидві помилки абсолютно неприпустимі. Крім того, коли не збираєтесь стріляти, палець не варто просувати до гашетки.
– Зрозуміла. Надалі буду обережною.
– За винятком екстреного випадку, пістолет слід тримати, передавати або перевозити в незарядженому стані. Якщо ж його вперше бачите, то обов'язково ставтеся до нього як до зарядженого. Аж поки не пересвідчитеся в протилежному. Пістолет призначений для вбивства або поранення людини. Надмірна обережність ніколи не завадить. Дехто може поглузувати з неї, але нещасні випадки, смерть і поранення, завжди стаються з тими, хто насміхається з обережних людей.
Тамару добув з кишені піджака поліетиленовий пакет, що містив сім новеньких патронів. Він виклав їх на стіл.
– Як бачите, в пістолеті нема патронів. Магазин заряджається, але зараз він порожній. Патронник без патронів.
Аомаме кивнула.
