Тамару приєднав заряджений магазин до пістолета й, пересвідчившись, що той на запобіжнику, передав Аомаме.
– Пістолет на запобіжнику, – сказав він.
Аомаме приклала дуло пістолета до скроні й відчула холод сталі. Стежачи за нею, Тамару кілька разів повільно хитнув головою.
– Даю вам добру пораду. Краще не цільтеся у скроню. Бо прострелити мозок крізь скроню важче, ніж ви думаєте. Загалом у такому випадку рука тремтить, і внаслідок віддачі куля летить по іншій траєкторії. Часто вона лише зачіпає череп, а людина залишається живою. Сподіваюсь, ви не хочете опинитися в такій ситуації?
Аомаме мовчки кивнула.
– Наприкінці війни, щоб не потрапити в руки американської армії, Хідекі Тодзьо3 вирішив застрелитися в саме серце, але куля потрапила в живіт, і він не вмер. Як бачите, навіть професіональний військовий такого високого рангу не зумів нормально відібрати собі життя за допомогою пістолета. Невдаху негайно відвезли до лікарні, де американські військові медики його дбайливо лікували, щоб знову віддати під суд і повісити. Страшною була його смерть. Дуже важливо, як людина зустріне останню хвилину свого життя. Вибрати можна смерть, але не народження.
Аомаме прикусила губу.
– Найнадійніший спосіб позбутися життя – це засунути дуло пістолета в рот і знизу розтрощити мозок. Ось так…
Тамару взяв пістолет і продемонстрував, як це слід робити. Навіть знаючи, що пістолет на запобіжнику, Аомаме все одно напружилася. Перехопило подих, так, наче щось застрягло в горлі.
– Але навіть у такому разі успіх не гарантований на сто відсотків. Я знаю одного нещасного чоловіка, якому не вдалося відібрати собі життя. Я служив з ним у Силах самооборони. Він запхав дуло гвинтівки собі в рот і великими пальцями обох ніг натиснув на ложку, прив'язану до гашетки. Однак – може, через те, що дуло відхилилося, – він не загинув, а лишився калікою. І так промучився цілих десять років. Укоротити собі життя непросто. Не те що в кіно. Там усі легко чинять самогубство. Вмить умирають, не відчуваючи болю. А реально так не буває. Коли не зможуть умерти, десятками років валяються в ліжку й справляють малу нужду під себе.
Аомаме мовчки кивнула.
Тамару зняв магазин і поклав у поліетиленовий пакет. А тоді пістолет і патрон, окремо, передав Аомаме.
– Пістолет не заряджений.
Кивнувши, Аомаме взяла пістолет і патрони.
– Даю вам добру пораду, – сказав Тамару. – Найрозумніше – це думати над тим, як вижити.
– Зрозуміло, – відповіла вона сухим голосом і, загорнувши пістолет «НК4» фірми «Heckler & Koch», як незграбне знаряддя, шарфом, засунула його на дно сумки. В її окреме відділення поклала й пакетик з патронами. Тепер сумка важила грамів п'ятсот, але форми не змінила. Пістолет був мініатюрним.
– Така штука не для аматора, – сказав Тамару. – 3 власного досвіду знаю, що з нею нічого путнього не виходить. Та от ви, гадаю, якось дасте собі з нею раду. У чомусь ви схожі на мене. Бо у скрутну хвилину віддаєте перевагу правилам, а не собі.
– Бо, може, не маю власного «я».
Тамару задумався над сказаним, але нічого не відповів.
– Ви служили в Силах самооборони, чи не так? – запитала Аомаме.
– Так, у найважчому підрозділі. Довелося скуштувати і пацюків, і вужів, і сарани. Хоча й душу вивертало.
