та коли йдеться про те, що таке „повітряна личинка“ й що таке „карлики“, то залишає нас у басейні таємничих запитальних знаків. Можливо, таким був задум авторки, але немало читачів його вважатиме письменницьким недбальством. Навіть якщо її твір оцінити на „добре“, в найближчому майбутньому їй доведеться докорінно переглянути таку свою схильність до містифікації, якщо вона й далі збирається продовжувати свою письменницьку діяльність».
Прочитавши це, Тенґо задумався. Якби письменник досяг такого успіху – мовляв, його «оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача», – то хто посмів би дорікнути йому за недбальство?
Та, правду кажучи, Тенґо не міг стверджувати чогось остаточно визначеного. Можливо, він помиляється, а критик має рацію. У переписування «Повітряної личинки» Тенґо занурився буквально з головою і майже не міг поглянути на цей твір об'єктивно, очима сторонньої людини. І тепер дивився на «повітряну личинку» й «карликів» як на щось, що перебувало в ньому самому. А що означають ці слова, він і справді не знав. Однак для нього не це було важливим. Більше значення мало те, чи сприймаються вони як щось реальне, чи ні. Сам Тенґо легко з ними зжився, тому з усією душею віддавався вдосконаленню «Повітряної личинки». Бо якби він не сприймав цього оповідання як щось самоочевидне, то ні за які гроші, ні під якою погрозою не доклав би своїх рук до такого шахрайства.
Але це була тільки його особиста думка. Нав'язати її іншим він не міг. І мимоволі співчував тим мирянам, які, прочитавши «Повітряну личинку», «залишаться у басейні таємничих запитальних знаків». Перед його очима виринула картина того, як, тримаючись за барвисті рятівні пояси, розгублені люди безладно плавають у просторому басейні запитальних знаків. У небі палахкотить фантастичне сонце. І Тенґо як людина, що доносила до людей цю картину, не міг не відчувати за це відповідальності.
«А, власне, хто, – думав він, – здатний урятувати людей у світі? Бо хіба можна, навіть зібравши докупи всіх богів у світі, знищити ядерну зброю і викоренити тероризм? Так не лише не вдасться побороти посухи в Африці й воскресити Джона Леннона, ба навпаки – боги не знайдуть спільної мови й зчинять бурхливу сварку. І тоді, можливо, у світі настане ще більший безлад. Порівняно з безпорадністю, породженою такими чварами, змушування людей плавати в басейні таємничих запитальних знаків – набагато менший злочин».
Тенґо прочитав половину відгуків про «Повітряну личинку», які прислав Комацу, а решту вклав назад у конверт. Прочитавши одну половину, він приблизно уявив собі, що написано в другій. «Повітряна личинка» як художній твір привабила багатьох людей. Привабила й Тенґо, і Комацу, й Ебісуносенсея. І силусиленну читачів. А що ще треба?
Телефонний дзвінок пролунав у четвер, після дев'ятої вечора. Слухаючи музику, Тенґо тоді читав книжку, як завжди, в найулюбленіший час, перед тим як заснути, втомившись читанням.
У цьому дзвінку, після довгої перерви, вчувалося щось зловісне. Він не був від Комацу. Дзеленчав зовсім поіншому. Якийсь час Тенґо вагався, брати слухавку чи ні. За п'ятим, настирливим, гудком він підняв голку з грамплатівки й узяв слухавку. Подумав, що, може, дзвонить заміжня подруга.
– Це квартира Каванасана? – спитав незнайомий чоловік середніх літ глибоким, м'яким голосом.
– Так, – відповів насторожений Тенґо.
– Вибачте, що турбую вас у таку пізню пору. Мене звати Ясуда, – сказав чоловік нейтральним голосом – не особливо дружнім і не ворожим, не дуже діловим і не приязним.
Ясуда? Такого прізвища Тенґо не пригадував.
– Я подзвонив, щоб передати вам одну річ, – сказав чоловік і, ніби вставляючи закладку у книжку, зробив коротку паузу. – Моя дружина, гадаю, більше до вас не зможе навідуватися. Лише це я хотів вам сказати.
На цих словах Тенґо похопився. «Ясуда» – це було прізвище його заміжньої подруги. Її звали Кьоко Ясуда. При Тенґо вона ніколи так себе не називала, а тому він не відразу здогадався, про кого йшла мова. Очевидно, по телефону дзвонив її чоловік. Здавалося, глибоко в горлі Тенґо щось застрягло.
– Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? – запитав чоловік незворушно.
Принаймні якогось збудження Тенґо не почув. Просто в інтонації чоловіка начебто вчувалося щось від діалекту Хіросіми або Кюсю.
– Не зможе приходити? – повторив Тенґо.
– Так, не
– З нею щось сталося? – набравшись відваги, запитав Тенґо.
Запала мовчанка. Запитання Тенґо безнадійно повисло у повітрі. Після того співрозмовник вів далі:
– Тому, гадаю, ви, Каванасан, у майбутньому більше не зустрінетеся з моєю дружиною. Лише це я хотів вам повідомити.
