під контролем таку незручність, мусив обгородити свій внутрішній світ. Інакше кажучи, тримати під замком деякі кімнати свого серця. Однак коли познайомився з Кьоко Ясудою, така потреба начисто відпала. Здавалося, вона знала, що він хоче й чого не хоче. Тому зустріч з нею Тенґо вважав удачею.
Однак, видно, щось сталося й вона пропала. З якоїсь причини,
Коли, все ще не заснувши, Тенґо сидів на підлозі й слухав тиху музику з платівки Дюка Еллінґтона, знову пролунав телефонний дзвінок. Стрілки настінного годинника показували двадцять на одинадцяту. У таку пору міг дзвонити лише Комацу. Але цього разу дзвінок деренчав поіншому. Не так квапливо й наполегливо. То, може, Ясуда згадав, що забув ще щось передати Тенґо? Брати слухавку не хотів, бо з досвіду знав, що ніколи в такий час йому не телефонували, щоб передати приємну звістку. Але, зваживши на своє теперішнє становище, він не мав іншого вибору, як підняти слухавку.
– Це Каванасан? – спитав чоловік. Не Комацу й не Ясуда. Голос, безперечно, належав Усікаві. Він говорив так, ніби його рот був повний води або якоїсь невідомої рідини. Його дивне обличчя, плеската овальна голова машинально сплили в пам'яті Тенґо. – Вибачте, що турбую вас о такій пізній порі. Я – Усікава. Мені дуже незручно, що недавно прийшов до вас непрошеним гостем і забрав багато часу. Та й сьогодні я мав би подзвонити раніше, але через невідкладну справу незчувся, як уже настала пізня година. А втім, я добре знаю, що ви рано лягаєте й рано встаєте. Це чудово! Бо зайве засиджування до пізнього вечора не приносить користі. Найкраще – це залазити під ковдру, як тільки стемніє, і прокидатися вранці разом із сонцем. Але інтуїція мені підказала, що цього вечора ви ще не спите. А тому – ще раз вибачте – я вирішив зателефонувати. Сподіваюсь, не завдав вам великого клопоту?
Тенґо не сподобалося те, що сказав Усікава. І те, що той знає номер його домашнього телефону. Ніяка це не інтуїція. Усікава знав, що Тенґо не може заснути, а тому подзвонив. Можливо, дізнався, що в його кімнаті горить світло. Невже за його квартирою хтось стежить? Тенґо уявив собі, як завзятий і здібний експерт за допомогою досконалого бінокля звідкись підглядає, що відбувається в його квартирі.
– Цього вечора я справді ще не сплю, – сказав Тенґо. – Інтуїція вас не підвела. Мабуть, тому, що я недавно випив забагато міцного зеленого чаю.
– Невже? Це погано. Бо безсонними ночами в голову людині лізе всяка нісенітниця. Ну то що, трохи поговоримо?
– Якщо розмова не спричинить ще більшого безсоння.
Усікаву прорвало дивним сміхом. На тому кінці телефонної лінії – десь у цьому світі – загойдалася його овальна голова.
– Хахаха! Каванасан, ви сказали забавну річ! Можливо, розмова не буде приємною, як колискова пісня, але не настільки серйозною, щоб спричинити безсоння. Будьте спокійні! Ідеться про те, скажете ви «так» чи «ні». Щодо тієї фінансової допомоги. Трьох мільйонів єн на рік. Хіба це не цікава розмова? Ну то як? Ви зважили всі факти? Бо найближчим часом нам треба дістати від вас остаточну відповідь.
– Я ще тоді чітко відмовився від фінансової допомоги. За пропозицію дякую, але поки що особливої потреби в ній не відчуваю. По змозі, хотів би жити так само, як і досі.
– Не хочете ні від кого залежати?
– Відверто кажучи, саме так.
– Звичайно, такий ваш намір можна назвати похвальним, – сказав Усікава й злегка відкашлявся. – Хочете жити самостійно й не мати зв'язку з жодною організацією. Я вас добре розумію. Але послухайте мене, старого. У нашому світі будьколи може щось статися. А тому обов'язково треба якось застрахуватися. Незручно, коли нема на що обіпертися або заховатися за чимось від вітру. Пробачте за відвертість, але зараз ви не маєте під собою твердої опори. Ніхто навколо не прикриває вас ззаду. У скрутну хвилину, коли становище погіршиться, поряд з вами ніхто не залишиться. Усі покинуть вас і накивають п'ятами, хіба ні? Як кажуть, запас біди не чинить і їсти не просить. Тож чи не варто вам про всяк випадок якось застрахуватися? Річ не лише в грошах. Вони передусім своєрідний знак.
– І це мені важко зрозуміти, – сказав Тенґо. Неприємне відчуття, якого він зазнав під час першої зустрічі з Усікавою, поволі воскресало.
– Так то воно так, ви ще молодий і здоровий, а тому, можливо, багато чого з цього не розумієте. Скажімо, ось такого. Коли ви досягаєте певного віку, то ваше життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для вас речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з ваших рук. А натомість залишаються лише якісь підробки. Фізичні здібності, надії, мрії та ідеали, впевненість і розуміння або люди, яких ви любите, одні за одними покидають вас. Прощаються і йдуть або одного дня без попередження зникають. А коли пропадають, ви вже не спроможні повернути їх назад. І знайти їм заміну. Це досить прикро. Іноді так боляче, ніби вас ріжуть ножем. Каванасан, вам незабаром сповниться тридцять. Після того ваше життя вступить у період сутінків. Одним словом, ви старітимете. І тоді, напевне, почнете розуміти, що таке гостре відчуття
«Невже цей чоловік натякає на Кьоко Ясуду? – подумав Тенґо. – І, можливо, знає, що ми щотижня таємно зустрічались і з якоїсь причини вона покинула мене?»
– Схоже, що ви маєте досить докладні відомості про моє особисте життя, – сказав Тенґо.
– Та ні, – заперечив Усікава. – Просто я вам викладаю загальний погляд на людське життя. Повірте мені. А про ваше, Каванасан, особисте життя не маю жодного уявлення.
