Почали Іван-царевич з царівною плакати, тужити за вірним другом, Булатом-молодцем. Та що робити? Нема вже його!
Минув рік, минув другий, народилося в Івана-царевича з царівною двоє діток. Жити б їм, не тужити, та все не може забути Іван-царевич Булата-молодця. От одного разу приходить він до закам'янілого друга свого і починає гірко плакати. Коли це чує — камінь промовляє:
— Якщо тобі так шкода мене, якщо хочеш, щоб я знову живий став, я скажу, що треба зробити.
Іван-царевич каже:
— Скажи, усе зроблю!
А камінь говорить:
— Іди заріж своїх дітей і кров'ю мене помаж, я враз оживу.
Пішов Іван-царевич, порізав дітей і помазав кров'ю камінь. І як тільки помазав, вмить ожив Булат-молодець і став такий, як і раніше був. Зрадів Іван-царевич, друга вірного обіймає, а сам сльози гіркі проливає — бо діток шкода.
Тут каже йому Булат-молодець:
— Не журися, Іван-царевич, ходімо на діток твоїх глянемо.
Заходять вони до світлиці, а діти в колисочках гойдаються, живі-здорові, як нічого їм і не було!
Всі раділи, гуляли, мед-пиво кружляли. І я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було.
КОТИГОРОШКО
Були собі чоловік із жінкою, і мали вони шестеро синів та одну дочку. Пішли якось сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й питає:
— А де ж ви будете орати? Я не знаю.
Брати кажуть:
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де оратимем, то ти за тою борозною й іди.
Пішли вони в поле, потягли скибу.
А Змій, що жив за полем у лісі, взяв ту
борозну засипав, а іншу протяг до свого палацу. От сестра, як понесла братам обідати, то й пішла за тією борозною. Ішла, йшла і прийшла до Змієвого двору. Там її Змій і вхопив.
Повернулися брати ввечері додому та й кажуть матері:
— Ми весь день орали, а ви нам не прислали обідати.
— Як то не прислала? — каже мати. — Адже Оленка понесла, та й досі нема її. Чи не заблукала?
Брати кажуть:
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шестеро за тією борозною і прийшли до Змієвого двору. Коли це сестра їх зустрічає:
— Ой, братики мої милі, ховайтеся швидше! Зараз змій прилетить та вас усіх поїсть!
Тільки вимовила, а вже Змій летить.
— А, — каже, — людським духом пахне! Чи битися прийшли, хлопці, чи миритися?
— Авжеж битися! — кажуть вони.
Почав Змій із ними битися. Та не довго й
бились: як ударив Змій, так і попадали всі шестеро ледь живі. Забрав їх Змій та й закинув до глибокої темниці.
А батько з матір'ю ждуть та й ждуть своїх дітей — нема їх. Так і зосталися жити самі. Живуть, бідкаються, що ото було в них аж семеро діток, а тепер нема нікогісінько.
Одного разу пішла жінка до річки прати, коли дивиться — горошинка по дорозі котиться. Жінка взяла ту горошинку та й з'їла.
Згодом народився в неї син. І назвали його Котигорошком.
Росте й росте той син, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс.
Одного разу копали батько з сином колодязь, докопалися до великого шматка заліза — на сім пудів. Побіг батько людей скликати, щоб допомогли те залізо витягнути, а Котигорошко взяв та й витяг сам. Прийшли люди, здивувалися, що в хлопця така сила. А він ще й підкинув угору те залізо та підхопив — аж поторопіли всі.
Якось питається Котигорошко в батька й матері:
