— Е, — каже Котигорошко, — то вже видно, який це дідок був! Ходімо його шукати.
Пішли вони тим слідом. Ідуть, ідуть, ось вже й доженуть. А дідок почув, що наздоганяють, та й кинув позад себе шапку. І стала з тої шапки величезна гора, путь заступила.
Підійшов Котигорошко з товаришами до тої гори.
— Ну, — Вернигора каже, — це вже моє діло!
Та як упреться руками й ногами в ту гору, так і відвернув її вбік.
Побігли далі. Біжать, біжать, от-от наздоженуть. А дідок чує, що наздоганяють, та й
кинув позад себе пояс. І з того пояса стіною став ліс — густий, непрохідний. Добігли Котигорошко з товаришами до того лісу.
— Е, це вже мені робота! — каже Вернидуб.
Та як почне дерева з корінням вивертати — вони так і лягають обабіч, а посередині дорога вільна. От і побігли вони тією дорогою дідка наздоганяти. А він доволікся вже до синього моря. Тут пощастило йому нарешті бороду з розколини висмикнути, вдарився об землю, обернувся на Змія і полетів понад морем — тільки його й бачили!
Прибігли Котигорошко з товаришами до моря, дивляться — лежить на березі дуб розколотий, а дідка нема. Тільки сліди на піску від Змієвих пазурів.
— Ого, — каже Котигорошко, — тепер бачимо, що то за дідок був!
А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.
Ідуть вони, дивляться — стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, — аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.
— Ой, — каже, — братику милий, чого ти й сюди прийшов? Тебе ж Змій з'їсть!
— Ні, — каже він, — тепер вже він од мене не втече!
Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, — тут Змієві й кінець прийшов!
Забрали Котигорошко з товаришами золото й дорогоцінне каміння, що в палаці було, в мішки поскладали, а самі спати полягали, щоб удосвіта в зворотну путь вирушати.
Спить Котигорошко богатирським сном, а Вернигора, Вернидуб та Крутивус попрокидалися серед ночі й кажуть:
— Навіщо нам це золото й самоцвіти на чотирьох ділити? Заберемо все собі, а Котигорошко з сестрою нехай тут зостаються.
Забрали вони мішки й пішли нишком з палацу. А Оленка почула, як двері рипнули, вибігла з своєї світлиці й питає:
— Куди це ви?
— Та вже час в дорогу вирушати! — кажуть вони.
— А Котигорошко де?
— Та він вже вперед пішов, — кажуть, — а ти з нами йди!
А самі думають: «Заберемо її з собою, щоб вона братові нас не виказала, а там вже якось і від неї відкараскаємось».
Вона їм і повірила. От пішли вони до моря, Крутивус вусами покрутив, вода розступилася, путь їм відкрила, і знову хвилі зійшлися.
Прокидається вранці Котигорошко, дивиться — нема ні сестри, ні товаришів, ані мішків із золотом. Вийшов з палацу, а перед ним море хвилі котить і нікого нема.
— Отакі ви товариші, — каже він, — зрадили мене, ще й сестру забрали, а самого тут покинули!
Пішов Котигорошко берегом: може, десь хоч човна знайде, щоб через море перебратися. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Чує — пищать на дубі пташенята у гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою.
Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих пташенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Злетів гриф до Котигорошка та й каже:
— Як мені тобі подякувати за те, що моїх дітей накрив від дощу та від граду захистив?
— Перенеси мене через море, — каже Котигорошко, — та допоможи зрадливих товаришів наздогнати, поки моїй сестрі чогось не заподіяли!
— Що ж, летімо, — каже гриф, — тільки візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води. Як я летітиму та поверну голову праворуч, то ти мені й вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони в Змієвому палаці шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, й полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову праворуч, то Котигорошко вкине в рот шматок м'яса, а як ліворуч — дасть трохи води. Довго так летіли, от-от вже й до того берега долетять. Коли це повертає гриф голову праворуч, а в кадовбах вже й шматочка м'яса нема!
Тоді Котигорошко відрізав у себе з ноги шмат м'яса та й кинув грифові в рот.
Тут зразу й до берега долетіли.
Посідали на березі перепочити трохи, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав йому на свою ногу.
