— Чи то правду люди кажуть, що були в мене брати й сестра?
— Е-е, були, синку, в тебе аж шестеро братів і сестра, та не стало їх! — кажуть батько й мати. І розповіли Котигорошкові, що їм трапилось.
— Ну, — каже він, — так я піду їх визволяти.
Батько й мати умовляють його.
— Не йди, синку! Шестеро пішло, та загинули, де вже тобі самому?
— Ні, таки піду! Як же таки своїх рідних братиків і сестричку не визволити?
Узяв він те залізо, що викопав, і одніс до коваля.
— Скуй, — каже, — мені булаву, міцну та велику!
От і скував коваль булаву. Взяв її Котигорошко, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть через дванадцять діб.
Та й ліг. Дванадцять діб минуло, на тринадцяту добу гуде, летить назад ота булава! Збудив батько сина, він схопився, підставив руку. Булава як ударилась об руку, так і розскочилась надвоє.
— Ні, — каже Котигорошко, — з такою булавою не можна йти братів і сестру визволяти!
Поніс її знову до коваля.
— Перекуй, — каже, — щоб була міцніша!
Перекував коваль булаву. Котигорошко шпурнув її знову вгору, а сам спати ліг на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить назад ота булава, гуде — аж земля дрижить. Підставив руку Котигорошко — булава як ударилась об неї і ціла зосталася.
— Ну, — каже він, — з цією булавою можна йти братів і сестру визволяти! Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду!
Узяв ту булаву, буханців та сухарців у торбу, попрощався і пішов.
Знайшов він оту давню борозну, що ще трохи знати було, і пішов за нею. Пройшов через поле, через великий ліс, іде та й іде і приходить до Змієвого двору. Коли це виходить йому назустріч дівчина.
— Ой, — каже, — хлопче, чого ти сюди Найшов? Прилетить Змій, то він тебе з'їсть.
— А може, й не з'їсть! — каже він. — Ти хто така?
— Я, — каже дівчина, — Оленка, мене Змій украв, а шестеро братів пішли визволяти мене та потрапили до Змія у темницю.
— То ти ж моя сестра, — каже він, — а я Котигорошко, твій менший брат. Тепер я й тебе, і братів наших визволю!
Тут пішов він у льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони вже ледь живі.
— Збирайтесь, — каже, — братики мої милі та сестричко Оленко, та тікаймо швидше додому!
Тільки проказав — коли вже Змій летить.
— Гей-гей, — каже, — хлопче, то й ти прийшов, у неволю схотів?
— Ні, — Котигорошко відповідає, — не в неволю схотів, а з тобою битися!
Та як змахне своєю булавою, аж земля загула!
Як уздрів Змій оту булаву, бачить, що непереливки, та враз Оленку підхопив і звився вгору, аж під хмари.
— Е, — каже Котигорошко, — ідіть, братики милі, додому, до батька й матері, а я піду сестру визволяти!
Забрали тут брати золото та срібло, що було в Змієвому палаці, і пішли додому. А Котигорошко булаву свою на плече взяв і пішов Змія шукати.
Іде собі, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік: руками й ногами у ті гори вперся та й розпихає їх.
— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.
— Гори розпихаю, щоб шлях був!
— А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— А я Котигорошко, іду сестру визволяти.
— Ну, то й я з тобою піду!
— Ходім.
Пішли вони разом. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік серед лісу рукою махає: як махне — так дуба й вивертає з корінням.
— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім з нами!
— Ходім.
Пішли втрьох. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутнув він вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:
— Що це ти, чоловіче, робиш?
