їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.
Доїхала до них і каже служницям:
— Подайте тим калікам оці гроші.
Служниці хотіли подати, а безногий і
каже:
— Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?
Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:
— Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?
— Така вже біда в мене! — каже вона.
— Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!
Коли це під'їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:
— Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.
Іван Голик каже:
— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.
Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.
— Коли ж він літає? — питають.
— Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.
— Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.
От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! — вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:
— Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!
Безногий і каже:
— Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.
— Беріться за мене, — каже змій, — понесу, тільки не душіть мене.
Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:
— Оце цілюща вода!
Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:
— Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!
Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум'ям. Як почали вони тоді змія душити! — він давай проситися:
— Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!
Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.
Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.
Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.
Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить — недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться — і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:
— Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав — не діймай жінці віри до семи років!
Заплакав князь і каже:
— Прости мене, Іване Голику! — і в ноги йому впав.
От Іван Голик підвів його та й каже:
— Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!
Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:
— Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.
— Так поженімо ж удвох! — каже Іван.
А князь каже:
— Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.
Іван Голик і каже:
— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра — годі!
Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:
— От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!
